Домбі і син - Чарльз Діккенс

Мовлячи про Діогена, капітан погладив його по голові, і Діоген сприйняв цей перший порух більш-менш приязно. Під час застосування живодайних засобів він явно не знав, що йому робити - накинутись на капітана чи, навпаки, ввійти з ним у дружбу, і виражав це роздвоєння почуттів тим, що наперемінку то вихляв хвостом, то вишкірювався і час до часу гарчав. Та тепер усі сумніви його розвіялись. Було, видно, що він визнає капітана за одного з наймиліших людей, знайомством з якими кожен собака може тільки пишатися.

Засвідчуючи своє визнання, Діоген не відходив від капітана, поки той готував чай з грінками, і виказував жвавий інтерес до його господарства. Та надаремно старався люб’язний капітан: Флоренс, попри всі намагання хоч якось пошанувати його працю, не могла їсти нічого, тільки плакала і плакала.

- Ну-ну! - примовляв чулий капітан.- Поспиш трошки, Втіхо мого серця, і краще діло піде. Зараз і ти свою порцію дістанеш, хлопче,- удався він до Діогена,- і будеш нагорі пильнувати свою господиню.

Однак Діоген, що досі з блиском в очах й зі слиною в роті поглядав на призначений для нього сніданок, замість припасти пожадливо до виставленої перед ним миски, нашорошив вуха, кинувся до порога й заходився шалено гавкати, пхаючи морду під двері, наче хотів підкопом вибратися звідси.

- Може, там хтось є? - стривожилася Флоренс.

- Ні, панно-дівчинко моя,- відказав капітан.- Хто б там стояв отак без звуку? Не лякайся, моя хороша. То просто перехожі.

Та Діоген усе ж гавкав і гавкав та знай підкопувався під двері у завзятому шалі, а з кожною передишкою, яку робив, аби прислухатись, набирав, видно, ще більшої певності, бо знову, вже вкотре, брався за те саме. Навіть коли його вмовили таки вернутися до сніданку, він потрюхикав туди з вельми нерішучим виглядом та й, не хлебнувши ні разу, погнав назад у новому нападі шаленства.

- А якщо там хтось підслухує? - прошепотіла Флоренс.- Хтось, може, мене вислідив і прийшов за мною.

- Часом не та молодичка, га? - сяйнула капітанові блискуча думка.

- Сюзанна? - Флоренс похитала головою.- О, ні. Сюзанна вже давно пішла від мене.

- Не втекла, сподіваюсь? - мовив капітан.- Тільки не скажи, що ота молодичка зрадила, моя хороша!

- О, ні-ні! - скрикнула Флоренс.- То найвірніша душа на світі!

З цією відповіддю капітанові неабияк відлягло від серця, і він виразив своє задоволення тим, що скинув капелюх, поклепав себе по голові зіжмаканою хустинкою та кілька разів, з безмірною втіхою й сяючим обличчям, зауважив, що так він і знав.

- Ну, то що - ти вже заспокоївся, братику? - звернувся капітан до Діогена.- Нікого там і не було, панно-дівчинко, господь з тобою!

Діоген був не зовсім певен цього. Чимось ті двері таки зваблювали його час од часу, і він крутився там, нюшкуючи, та гарчав сам до себе, не можучи забувати те, що відбулося. Пригода ця, а також помічена капітаном утома та кволість Флоренс штовхнули його на думку, що слід негайно перетворити кімнату Сола Джілса на місце для відпочинку. Отож він спішно подався нагору і облаштував там усе так гарно, як тільки дозволили йому вигадливість і засоби.

Там уже й так було чисто, і капітан, як людина порядку, звикла робити все так, як на кораблі, покрив зверху все ліжко чистим білим простирадлом. Туалетний столик, із не меншою винахідливістю він обернув на різновид вівтаря, розмістивши на ньому дві срібні ложечки, горщик з квітами, підзорну трубу, свій знаменитий годинник, кишеньковий гребінець і пісенник - одне слово, невеличку й добірну колекцію раритетів. Заслонивши вікно і розправивши килим на підлозі, капітан з великою втіхою оглянув творіння своїх рук та спустився назад у маленьку вітальню, щоб занести Флоренс до її будуара.

Капітан, і гадки не припускав, що Флоренс може дійти туди самотужки. А якби й припустив, то вважав би, що дозволити їй це зробити означало б переступити закон гостинності. Флоренс була занадто квола, щоб сперечатися з ним, і капітан, не гаючись, одніс її нагору, поклав на ліжко й укрив своїм розлогим вахтовим плащем.

- Панно-дівчинко моя,- сказав капітан,- ти тут у такій безпеці, як на соборі святого Павла, коли забрано драбину. Сон - ось що тобі потрібне насамперед, і хай він підкріпить тебе, буде мов бальзам для зраненої душі, коли вона квилить. Якщо тобі, Втіхо мого серця, буде чогось треба, що можна дістати в цьому скромному домі чи в місті, дай лишень знати Едвардові Катлу, котрий курсуватиме отам під дверима, і він затріпоче з радощів.

Завершуючи, капітан, за всіма правилами мандрівного лицарства, поцілував простягнену йому руку й навшпиньках вийшов з кімнати.

Спустившись у маленьку вітальню, капітан Катл провів спішну нараду сам із собою і вирішив на кілька хвилин одчинити двері на вулицю та пересвідчитись, що принаймні тепер там ніхто не никає. Отож він їх відчинив широко, став на порозі й почав пильно обстежувати всю вулицю через окуляри.

- Як ся маєте, капітане Джілсе? - спитав чийсь голос поруч.

Опустивши очі, капітан виявив, що, поки він озирав обрій, до борту його прибився містер Тутс.

- А ви, як ся маєте, хлопче? - озвався капітан.

- Добре, досить добре, спасибі, капітане Джілсе,- сказав містер Тутс.- Мені, знаєте, тепер завжди якось не так, як би хотілося. І вже, мабуть, ліпше не буде.

У розмові з капітаном містер Тутс, згідно з укладеною між ними угодою, ніколи далі натяків на цю провідну тему його життя не йшов.

- Капітане Джілсе,- мовив містер Тутс,- якби, я міг мати втіху перемовитись із вами про дещо... дещо не звичайне.

- Та... бачиш, хлопче,- відповів капітан, простуючи до маленької вітальні.- Я сьогодні не зовсім, як кажуть, вільний, тож буду вельми радий, коли ви напнете вітрила.

- Авжеж, капітане Джілсе,- сказав Тутс, що рідко тямив мову капітанову.- Напнути вітрила - це саме те чого я хочу. Звичайно.

- Коли так, то напинайте,- погодився капітан.

Величезна таємниця - під дахом його дому спала міс Домбі - і те, що навпроти сидів безневинний містер Тутс і гадки про це не маючи, так