Домбі і син - Чарльз Діккенс

Капітан одвів руку від обличчя, глянув на нього з дивовижною ніжністю та жалем, взяв його руку й міцно потис.

- Ні, спасибі,- сказав капітан.- Нічим не можете. Єдина послуга, якої у вас прошу,- залишити наразі мене самого. Бачу, братику,- і ще раз потис йому руку,- що після Уол-ра - ви найкращий у світі хлопець, хоч і іншого гатунку.

- Слово честі, капітане Джілсе,- відповів містер Тутс, поплескавши капітанові руку перед тим, як ще раз її стиснути,- мені надзвичайно приємно, що ви про мене такої доброї думки. Дякую.

- Ну, то веселіш і не хнюпся! - поляскав його по спині капітан.- Чого там! Не одна ж красуня по землі ходить.

- Тільки не для мене, капітане Джілсе,- посмутнішав містер Тутс.- Не для мене, запевняю вас. Мої почуття до міс Домбі такі невимовні, що серце моє - як безлюдний острів, і вона живе там одна. Я марнію з дня на день і пишаюся цим. Якби ви бачили мої ноги, коли я роззуваюся, ви могли б мати уявлення про те, що таке любов без взаємності. Мені виписали хінін, але я його не заживаю, бо ніякого тонусу собі піднімати не хочу. Не хотів би. А втім, це заказана тема. Бувайте здорові, капітане Джілсе!

Щиро відгукнувшись на дружнє прощання містера Тутса, капітан зачинив за ним двері і, похитуючи головою, з тим же дивним виразом ніжності та жалю подався нагору глянути, чи не потрібен він Флоренс.

Вид у капітана, коли він ішов нагору, був цілком одмінний. Витираючи очі хустинкою, він, як і вранці, тер рукавом перенісся, але обличчя його стало зовсім інше. То він здавався надзвичайно щасливим, то - сумним, але поважність, якої набрали риси його обличчя, була для них явищем цілком новим і так їх скрасила, наче вони зазнали певного ошляхетнення.

Він обережно, двічі чи тричі, постукав гачком у двері до Флоренс і, не діставши відповіді, наважився спершу зазирнути, а тоді й зайти досередини,- останньому, мабуть, сприяло прихильне ставлення Діогена, що розтягшись біля її ліжка, помахав хвостом і кліпав очима на капітана, не завдаючи собі труду встати з місця.

Сон у Флоренс був неспокійний, вона стогнала, і капітан Катл, сповнений побожного благоговіння перед її молодістю, вродою і горем, поправив подушку, краще обтулив її плащем, що де-не-де сповз, ще щільніше заслонив вікно, щоб їй ліпше спалося, та, тихенько вислизнувши з кімнати, став чатувати на сходах. І все це було зроблено так обережно й нечутно, як зробила б і Флоренс.

Хтозна, чи й буде колись у цьому складному світі відповідь на питання: що є прекраснішим свідченням доброти Всевишнього - тендітні пальчики, створені для співчутливого, ніжного дотику, здатні погамувати страждання і біль, чи груба, шкарубка рука капітана Катла, яку серце миттю напутить, злагіднить і скерує!

Забувши свою бездомність та сирітство, спала Флоренс на ліжку, а капітан Катл чатував на сходах. Іноді голосніший стогін чи схлип гнав його до дверей, та з часом сон її став спокійніший, і вахту капітанову не тривожило вже ніщо.

Спала Флоренс довго. Минув полудень, вечоріло, а вона, неспокійна душею й тілом, і далі спала, не відчуваючи ні свого незвичайного ложа, ні шуму та гамору на вулиці, ні світла, що просмикувалось крізь запнуте вікно. Та геть забути про все, що відбулося в домі, який уже не існував для неї, навіть цей глибокий сон-змора не давав. Якийсь невиразний і скорботний спогад про ці події, що дрімав у ній, так і не заснувши, тяжів над усім іншим. Тупий жаль, схожий на приспане відчуття болю, був при ній невідступно, і бліді щоки мокріли від сліз частіше, аніж хотілось би бачити капітанові, який час до часу тихенько встромляв голову в прочинені двері.

Сонце схилилось уже до заходу і, визираючи з червонястого туману, немов золотими стрілами, наскрізь прошивало промінням віконця й ажурне плетиво на шпилях міських церков; ще далі жевріло вогненною стежкою поперек ріки з її пласкими берегами; ген далеко, на морі, золотило вітрила суден, і заливало обрії, що відкривалися з тихих кладовищ на заміських пагорбах, багряною повінню, єднаючи небо і землю в одну дивовижну заграву, коли Флоренс розплющила обважнілі повіки, водячи байдужими, чужими очима по незнайомих стінах та прислухаючись, так само байдуже, до метушні за вікнами. Але ось вона схопилася на ліжку, здивовано озирнулась довкола й згадала все.

- Ну, як ти там, моя хороша? - спитав, стукаючи в двері, капітан.

- Це ви, любий друже? - побігла йому назустріч Флоренс.

Капітан так запишався, почувши це звертання, і так зрадів, побачивша, як зблиснуло радістю її обличчя, що, замість відповіді, на знак невимовної втіхи поцілував свій гачок.

- Як настрій, мій самоцвітику? - спитав капітан.

- Я, певне, дуже довго спала,- мовила Флоренс. Коли я сюди прийшла? Вчора?

- Ні, сьогодні; цього ж таки благословенного дня, моя панно-дівчинко,- відповів капітан.

- Це вже ніч? Чи ще день? - спитала Флоренс.

- Та вже на вечір заходить, моя хороша,- сказав капітан, відслоняючи вікно.- Ось подивися.

Журлива й боязка Флоренс, тримаючи капітана під руку, і дебелий капітан із грубим обличчям, що так спокійно узяв її під свій захист,- стояли, облиті рожевим світлом надвечірнього неба, не кажучи ні слова. Капітан міг би висловити свої почуття, коли б мусив,- хоч, може, й не зовсім звичайною мовою,- але він незгірше від усіх красномовців виразно відчував, що в цій тихій порі, в її лагідній красі є те, що здатне стати останньою краплею в наболілому серці Флоренс, і що найкраще - дати волю таким сльозам. Тож капітан Катл не промовив ні слова. Тільки коли відчув, як затискуються пальці довкола його ліктя, а бідолашна голівка хилиться до його плеча, щоб опертись об шорсткий рукав його простого синього фрака, він ніжно обняв цю голівку своєю важкою рукою, і зрозумів її, і його зрозуміли.

- Тобі вже краще, моя хороша! - сказав капітан.- Веселіш, веселіш! Я піду вниз і приготую щось на обід. А ти потім сама зійдеш, красунечко, чи Едвард Катл прийде й однесе тебе?

Оскільки Флоренс запевнила, що цілком здужає зійти сама, то