Домбі і син - Чарльз Діккенс

Нарешті вже видно й квартал маленького мічмана. Ще трохи,- ось і він сам на своєму посту, заглиблений, як завжди, в спостереження. Ще трохи,- і видно відчинені двері, що запрошують увійти. Флоренс, яка, чим ближче до мети, тим більше прискорювала ходу, перебігла вулицю (за нею впритул і Діоген, очманілий від вуличного гармидеру), вбігла в крамницю і впала на порозі добре відомої нам маленької вітальні.

Капітан, стоячи у своїм лискучім капелюсі коло вогню, варив собі ранкову порцію какао, виклавши таку елегантну дрібничку, як кишеньковий годинник, на полицю каміна задля зручності нагляду за процесом варіння. Зачувши кроки й шелестіння сукні, капітан, прошитий думкою про страхітливу місіс Мак-Стінджер, обернувся саме в ту мить, коли Флоренс простягла до нього руку, заточилася й осіла на підлогу.

Збліднувши не менше за Флоренс - до останнього гудза на обличчі,- капітан підняв її, наче ляльку, й поклав на ту саму давню софу, де вона вже спала колись.

- Це ж Утіха серця! - мовив капітан, вдивляючись в її личко.- Це ж те миле дитя, що стало дорослою жінкою!

Капітан Катл так її шанував і сповнився таким благоговінням до неї, в цій новій її подобі, що й за тисячу фунтів не погодився б тримати її в обіймах, поки вона непритомна.

- Втіхо мого серця! - відступивши трохи, сказав капітан з величезною тривогою та співчуттям, що малювались на його обличчі.- Якщо можеш, кивни Недові Катлю бодай одним пальчиком!

Флоренс навіть не ворухнулася.

- Втіхо мого серця!- весь тремтячи, просив капітан.- Заради Уол-ра, втонулого в безодні морській, отямся і викинь хоч якийсь сигнал, коли можна!

Бачачи, що й такі промовисті вмовляння не діють, капітан Катл схопив зі стола миску з холодною водою і збризнув дівчині обличчя. Тоді, зваживши всю серйозність випадку і надзвичайно делікатно орудуючи своїм ручищем, капітан звільнив її від капелюшка, змочив водою чоло та губи, одкинув назад волосся, накрив їй ноги власним фраком, який задля цього стягнув із себе, поплескав її маленьку долоню - просто диво, яку маленьку в його руці! - і, помітивши, що повіки їй затремтіли, а губи ворухнулися, вже з легшим серцем вдававсь і далі до цих живодайних заходів.

- Веселіш! - казав капітан.- Веселіш! Тримайся, моя хороша, тримайся! Ну, ось! Уже й покращало. Головне - спокій, спокій і рівновага. Так держати! Випий ще краплю ось цього,- казав капітан.- Гаразд! Ну, як тобі, моя хороша, як тобі зараз?

Так і сяк пробуючи привести Флоренс до тями, капітан Катл, у чиїй уяві така річ, як годинник, пов’язувалась якимсь чином з процедурою лікування хворих, взяв свого годинника з полиці над каміном, почепив його на свій гачок і, тримаючи Флоренс за руку, уперто переводив очі з нього на неї, ніби сподівався, що циферблат якось подіє на дівчину.

- Ну, як тобі, моя хороша? - питав капітан.- Як тобі зараз? Здається, ти таки поміг їй, голубчику,- шепнув капітан сам до себе, схвально глянувши на годинник.- Тебе лиш переставити назад на півгодини зранку, та ще на чверть пополудні - і ти годинничок хоч куди, ліпшого і не знайдеш. Ну, а тепер як, панно-дівчинко моя?

- Капітане Катле! Це ви? - гукнула, підводячись трохи, Флоренс.

- Так, так, панно-дівчинко моя,- ствердив капітан, вибравши в поспіху саме цю вельми елегантну форму звертання як найлюб’язнішу з усього, що він міг придумати.

- І дядечко Уолтерів тут? - спитала Флоренс.

- Тут, хороша моя! - відказав капітан.- Ні, тут його вже давно нема. І слід пропав, відколи поплив шукати бідного Уол-ра. Одначе,- процитував капітан,- хоч згинув з очей, та для серця живий він... для Англії, й отчого дому, й краси!

- Тепер ви тут мешкаєте? - спитала Флоренс.

- Так, панно-дівчинко.

- Ой, капітане Катле! - крикнула Флоренс, стиснувши долоні, немов у нестямі: - Врятуйте мене! Візьміть мене до себе! Не кажіть нікому, що я тут! Я вам потім усе розкажу, коли зможу. У мене нема до кого піти, нікого в цілому світі. Не проганяйте мене!

- Прогнати тебе, моя панно-дівчинко? - обурився капітан.- Тебе, Втіхо мого серця? Зажди хвильку: ми зараз задраїмо отой люк та двічі повернемо ключ у замку!

З цими словами капітан, вельми спритно орудуючи єдиною своєю рукою та гачком, видобув заслінку на двері, примостив її як слід і зачинив двері на ключ.

Коли він знову присів біля Флоренс, вона взяла його руку й поцілувала. Безпомічність цього жесту, благання й довір’я, виявлені в ньому, невимовний смуток в її очах; душевний біль, який, з усього судячи, вона пережила й переживала зараз; все, що він знав з її минулого і що бачив тепер - самотність її, безборонність, втомлений вигляд,- все це разом з такою силою ринуло на добряка капітана, що він достоту розплився з жалю та співчуття.

- Панно моя дівчинко,- сказав капітан, тручи собі перенісся, аж доки воно засяяло, як натерта мідь,- не кажи Едвардові Катлові ні слова, поки не виплинеш на тихі води, а це буде не нині і ще не завтра. А щоб виказати тебе чи донести, де ти є,- ні, воістину, і з божою поміччю, цього я не зроблю,- катехізис, знайдеш, то зазнач!

Усе те - разом з цитатою й таким іншим - капітан виголосив одним духом і з неабияким піднесенням, скинувши капелюха на «ні, воістину» й заклавши його назад тільки по завершенню промови.

Флоренс залишалося тільки одне - висловити всю свою вдячність і віру, яку покладала на нього, що вона і зробила. Горнучись до цього грубуватого чоловіка як до останнього прихистку її зраненого серця, вона схилила голову на його чесне плече, оповила шию руками і була б уклякнула, як перед святим, але капітан угадав цей намір, і стримав її, як і личить справжньому чоловікові.

- Спокійно! - сказав капітан.- Спокійно! Ти ще занадто слабенька, моя хороша, і мусиш прилягти. Отак, отак! - Те, як капітан вкладав Флоренс на софу й накривав її своїм фраком, було гідне ста найпоказніших урочистостей.- А тепер,- сказав він,- тобі треба поснідати, панно-дівчинко; та й собака щось з’їсть.