Домбі і син - Чарльз Діккенс

- Ні! Я не встану, не піду звідси, аж до останнього вашого слова,- повторила вона достоту ту саму фразу,- навіть якщо дім займеться!

- Річ цілком природна,- провадив він далі,- що вас турбує присутність будь-кого, хто чує ці малоприємні істини; тільки чому,- тут він не зміг приховати своїх справжніх почуттів і похмуро глянув на Флоренс,- хтось може надати їм більшої сили й переконливості, ніж я, хоч вони мене прямо зачіпають,- цього я направду не розумію. Цілком природно, ви не хочете почути у присутності третіх осіб, що вами керує бунтівний дух, який вам несила відразу приборкати; який ви будь-що повинні приборкати, місіс Домбі,- дух, який, мушу з жалем сказати, виявляв себе й давніше,- що я не раз помічав, з певним невдоволенням і сумнівами, ще до нашого одруження,- у ваших взаєминах з покійною матір’ю. Та лік проти цього - у ваших власних руках. Я, починаючи цю розмову, аж ніяк не забув про присутність моєї дочки. Прошу й вас не забути, що завтра тут будуть присутні кілька сторонніх осіб і що, з огляду на пристойність, вам слід прийняти їх як годиться.

- Отже,- сказала Едіт,- вам мало знати те, що було сказано між нами; мало того, що подивившись сюди,- вона показала на Турбота, який слухав усе це, опустивши очі,- нагадуєте про ганьбу, якої мені завдали, мало того, що подивившись сюди,- рукою, що затремтіла вперше і востаннє, вона показала на Флоренс,- згадуєте, що зробили і на які жахливі муки - щоденні, щогодинні, повсякчасні - цим мене прирекли. Вам мало того, що день цей, як жоден інший, пам’ятний мені душевними тортурами (цілком заслуженими, але такому, як ви, цього не зрозуміти), від яких я, на жаль, не померла. Вам хочеться ще, щоб довершити, зробити цю підлість - продемонструвати їй всю глибину безодні, в яку я впала. І це ви робите, знаючи, що змусили мене, заради її спокою, зректися єдиного в моїм житті щирого почуття, знаючи, що заради неї я, коли б могла,- але я не можу: надто вже з душі від вас верне,- скорилася б вашій волі й стала б найпотульнішою з ваших рабів!

В такий спосіб віддавати дань величі містера Домбі було не можна. Старе почуття прокинулось у нім і набрало нової, ще більшої сили. Знову, в таку важку хвилину його життя, на першому плані - ця занедбана дитина, підтримана навіть цією бунтівною жінкою,- сильна там, де він безсилий, вседержителька там, де він - ніщо.

Він повернувся до Флоренс, начеб усе це виголосила вона, й попросив залишити кімнату. Затуливши обличчя, тремтячи й плачучи, Флоренс вийшла.

- Я розумію, мадам,- спалахнувши гнівним тріумфом, сказав містер Домбі,- той дух противенства, який скерував ваші почуття в це річище, але їх перегачено, місіс Домбі, перегачено й повернуто назад!

- Тим гірше для вас! - незворушно відповіла вона.- Атож! - бо він різко обернувся на ці слова.- Що гірше для мене, те у мільйон разів гірше для вас. Зважте хоч на це, коли на все інше не зважаєте.

Діамантовий серпик, що стягував їй волосся, зблиснув і заіскрився, наче зоряний міст. Діаманти, видно, не були чарівні - інакше поблякли б, потьмяніли б, як поганьблена честь. Турбот сидів і слухав, не піднімаючи очей.

- Місіс Домбі,- сказав містер Домбі, збираючи усе своє зарозуміле самовладання,- такою поведінкою вам не вдасться добитися моєї прихильності чи відвернути мене від моїх намірів.

- А між тим, це єдине, у чому я щира, хоч воно відбиває далеко не все, що у мене в душі,- відповіла вона.- Але якби я передбачала, що цим можу завоювати вашу прихильність,- я б і це стлумила в собі, коли таке людині під силу. Я не зроблю нічого з того, що ви просите.

- Я не звик просити, місіс Домбі,- зауважив він.- Я наказую.

- Я не хочу займати ніякого місця у вашому домі - ні завтра, ні в наступні річниці. Я не хочу, щоб мене виставляли в цей день як куплену вами неслухняну рабу. Якби я мала відзначати день мого одруження, то лише як день ганьби. Самоповага! Благопристойність! Що вони для мене? Ви зробили все можливе, щоб вони стали для мене нічим: вони й справді ніщо для мене.

- Турботе,- поміркувавши хвильку, промовив нахмурений містер Домбі,- місіс Домбі в усьому цьому так забуває про себе й про мене і ставить мене в умови такі невідповідні моїй удачі, що я змушений покласти цьому край.

- Тоді звільніть мене,- сказала Едіт, незрушна, як і досі, ні в голосі, ні в погляді, ні в поставі,- від пут, якими я зв’язана. Дозвольте мені піти.

- Мадам? - згукнув містер Домбі.

- Відпустіть мене. Поверніть мені волю.

- Мадам? - повторив він.- Місіс Домбі?

- Скажіть йому,- повернула Едіт своє горде обличчя до Турбота,- що я бажаю розлучення. Що нам краще розлучитися. Що я раджу йому пристати на це. Скажіть, що умови він може встановити сам,- його статки нітрохи не цікавлять мене,- але хай це станеться якнайскорше.

- Боже милий, місіс Домбі! - з незмірним подивом мовив її чоловік.- Невже ви гадаєте, що я навіть слухатиму таку пропозицію? Чи ви знаєте, хто я? Знаєте, що я репрезентую? Чи чули ви коли-небудь про фірму «Домбі й Син»? Щоб люди казали, що містер Домбі - містер Домбі! - розлучився з дружиною! Щоб усяке плескало про містера Домбі та його домашні справи! Невже ви серйозно думаєте, місіс Домбі, що я дозволю, аби моє ім’я стало притчею во язицех? Фе, мадам! Соромтеся! Говорите казна-що.- Містер Домбі щиро розсміявся.

Але Едіт засміялася інакше. Краще б їй умерти, ніж сміятися так, як сміялася вона, втупивши в нього очі. Краще б йому вмерти, ніж сидіти тут у всій своїй величі і чути той сміх.

- Ні, місіс Домбі,- повів далі він,- ні, мадам. Розлука між нами абсолютно неможлива, тому я ще наполегливіше раджу вам прислухатися до почуття обов’язку. А ще я хотів сказати вам, Турботе...

Містер Турбот, що ввесь цей час сидів тихо, звів нарешті очі, що світилися дивним яскравим блиском.

- ... я хотів попросити вас,-