Домбі і син - Чарльз Діккенс

спиною довгий час після смерті місіс Ск’ютон не показувалася на очі, бо - як, своїм звичаєм знадливо повискуючи, говорила вона товаришкам,- при думці про цю родину їй завжди ввижаються надгробки і всякі такі страхіття; та коли вона врешті з’явилася, то нічого страшного не побачила, крім в’язки золотих печаток на годиннику 71 в містера Домбі, що її дуже вразило, як давним-давно немодний забобон. Пасербиць ця юна знадливиця взагалі не терпіла, але Флоренс вона не мала що закинути, опріч того, хіба, що їй страшенно бракує «стилю» - тобто, мабуть, голої спини. Ті ж, що бували в містера Домбі лише на урочистих прийомах, часто й не знали, яка Флоренс з себе і, повертаючись додому, казали: «Так ото там, у кутку, сиділа міс Домбі? Вельми симпатична, та дуже вже худенька й задумана».

Вона й справді була така,- позначились переживання останніх місяців,- коли напередодні другої річниці шлюбу свого батька з Едіт (під час першої місіс Ск’ютон лежала паралізована) з почуттям неспокою й майже страху сіла до столу обідати. Особливих причин для страху не було - тільки сама знаменна дата, вираз на батьковім обличчі, підмічений нею мигцем, та присутність містера Турбота, завжди їй неприємна, а сьогодні більше, ніж будь-коли.

Едіт була в препишному вбранні, бо ввечері вони з містером Домбі збиралися на бенкет, і тому обід було подано пізно. З’явилася вона, коли всі вже сиділи, і містер Турбот підвівся, щоб провести її до столу. Попри всю її сліпучу красу, щось у її обличчі і в рухах, здавалось, навік відмежовувало її від Флоренс та й од усіх інших. І все-таки в очах, на мить повернених до неї, Флоренс добачила іскру тепла, і ще більше пожалкувала, що їх розділяє тепер така велика відстань.

За обідом розмовляли мало. Флоренс чула, як батько іноді питався щось містера Турбота про службові справи, чула, як той тихо відповідав, але на те, що вони говорили, зважала мало і прагла єдиного - щоб обід скінчився якнайскорше. Коли подали десерт і слуги повиходили, містер Домбі, що вже не раз прокашлювався у характерний спосіб, який не провіщав нічого доброго, сказав:

- Місіс Домбі, я попередив економку, що у нас завтра обідає кілька чоловік гостей. Сподіваюсь, ви знаєте про це?

- Я не обідаю вдома,- була відповідь.

- Товариство невелике,- байдуже вів далі містер Домбі, ніби не чуючи її,- дванадцять-чотирнадцять осіб. Моя сестра, майор Бегсток і ще дехто, з ким ви менше знайомі.

- Я не обідаю вдома,- повторила вона.

- При всій сумнівності підстав, які я можу мати, щоб з приємністю згадувати про цю подію сьогодні,- велично провадив містер Домбі, мовби вона й не казала нічого,- є проте умовності, що їх ми мусимо додержувати про око людське. Якщо ви не поважаєте себе, місіс Домбі...

- Не поважаю,- перебила вона.

- Мадам! - скрикнув містер Домбі, вдаривши рукою по столі,- прошу вас слухати мене. Я кажу, якщо ви не поважаєте себе...

Він глянув на неї, але обличчя, що було перед ним, не здригнулося б і під поглядом самої смерті.

- Турботе,- трохи спокійніше промовив містер Домбі,- оскільки ви вже були за посередника між мною і місіс Домбі і оскільки я волію дотримуватися благопристойності в усьому, що стосується мене особисто, я попрошу вас ласкаво переказати місіс Домбі, що коли вона не поважає себе, то я себе ще поважаю і тому наполягаю на своїх розпорядженнях щодо завтрашнього дня.

- Перекажіть вашому володареві, сер,- відповіла Едіт,- що я візьму на себе смілість поговорити про це з ним згодом і що говоритиму без свідків.

- Містер Турбот, мадам,- сказав її чоловік,- знає причину, яка змушує мене відмовити вам у цьому, і не повинен переказувати будь-які подібні повідомлення.- Побачивши, що вона повела очима, містер Домбі простежив за її поглядом.

- Тут присутня ваша дочка, сер,- мовила Едіт.

- Моя дочка й буде присутня,- відказав містер Домбі.

Флоренс, що підвелася була з місця, сіла знов і затулила руками обличчя, тремтячи.

- Моя дочка, мадам...- почав містер Домбі.

Та Едіт перебила його - голос, дарма що не завищений нітрохи, звучав так чисто, виразно та дзвінко, що був би почутий і в бурю.

- Я сказала, що говоритиму з вами віч-на-віч,- промовила вона.- Якщо ви ще не зовсім збожеволіли, зважте на мої слова.

- Моє право говорити з вами, мадам, коли хочу й де хочу,- відповів містер Домбі.- А маю охоту говорити тут і зараз.

Вона встала, немовби збиралася іти геть, але сіла назад і тим же тоном, зберігаючи самовладання і дивлячись на нього, сказала:

- Говоріть!

- Насамперед я повинен зазначити, мадам, що загрозлива постава, якої ви прибираєте,- сказав містер Домбі,- вам не пасує.

Вона засміялася. Діаманти в її волоссі здригнулися, затремтіли. Ходить легенда про самоцвіти, що тратять блиск, коли їхній власник опиниться в небезпеці. Коли б такими були і її діаманти, то ув’язнені в них промені світла ту ж мить утекли б і коштовне каміння стало б мерхле, немов свинець.

Турбот слухав, опустивши очі.

- Що ж до моєї дочки, мадам,- повернувся містер Домбі до початої теми,- то знання того, чого їй уникати в своїй поведінці, аж ніяк не суперечить її обов’язку перед батьком. Ви, за даних обставин, правите їй за яскравий зразок, який, я сподіваюся, піде їй на користь.

- Що ж, я більше не перебиватиму вас,- відказала його дружина, незворушна в усьому - в погляді, в голосі, в позі.- Не встану, не піду звідси аж до останнього вашого слова,- навіть якщо дім займеться!

Містер Домбі ворухнув головою, наче на знак саркастичної вдячності за увагу, і повів мову далі. Тільки вже не з тим самовладним спокоєм, що раніше: блискавична стурбованість Едіт, коли зайшлося про Флоренс, і повна байдужість цієї ж Едіт до нього самого і його зауваг, пекли і млоїли, мов заструплена рана.

- Місіс Домбі,- сказав він.- Мабуть, це не суперечитиме доброму вихованню моєї дочки, коли вона знатиме, яка то прикра і хибна річ - упертість, надто коли зловживати її,- додам: невдячно зловживати - після вдоволення своїх амбіцій та інтересів. Як одні, так і другі, гадаю, зіграли