Домбі і син - Чарльз Діккенс

- Не підходь до мене! Іди звідси! Дай мені пройти!

- Мамо! - скрикнула Флоренс.

- Не називай мене так! Не говори зі мною! Не дивись на мене! Флоренс! - Едіт аж поточилася, коли дівчина ступила крок наперед.- Не доторкайся до мене!

Заціпенівши перед цим змарнілим обличчям і палючим зором, Флоренс немов уві сні, бачила, як Едіт затулила очі руками, і, вся трусячись та тиснучись до стіни, мов звіреня, ледь не поповзом шмигнула повз неї, скочила до дверей і щезла.

Флоренс зомліла тут-таки, на сходах, де, як здогадувалася потім, її знайшла місіс Піпчін. Більше вона не пам’ятала нічого й отямилася вже в себе на ліжку, круг якого стояли місіс Піпчін і декілька слуг.

- Де мама? - щонайперше спитала вона.

- Поїхала на обід,- відповіла місіс Піпчін.

- А тато?

- Містер Домбі - у себе, міс Домбі,- відповіла місіс Піпчін,- а вам найкраще зараз роздягтись і негайно лягти у ліжко.

В очах цієї досвідченої матрони ліжко було панацеєю від усіх недуг, зокрема, від зневіри та безсоння, за ці і подібні гріхи чимало юних мучеників Брайтонського замку було свого часу скарано на лягання у ліжко о десятій годині ранку.

Не обіцяючи, що виконає цю пораду, але посилаючись на бажання побути в цілковитому спокої, Флоренс постаралася якнайскорше збутися дбайливої місіс Піпчін і її підручних. Залишившись сама, вона заходилась обмірковувати те, що сталося на сходах: спершу із сумнівом, чи було то в дійсності, потім з плачем, а тоді з такою ж несказанною, страшною тривогою, як і та, що мучила її минулої ночі.

Флоренс вирішила, що не піде спати, доки не повернеться Едіт, щоб коли не поговорити з нею, то принаймні пересвідчитись, що вона вдома і в безпеці. Яке лихе передчуття, примарне й непевне, штовхнуло її до цього рішення, вона не знала й боялася навіть подумати. Знала тільки, що доки Едіт не повернеться, її гаряча голова та стукітливе серце не знайдуть собі спокою.

Вечір перейшов у ніч. Вибило дванадцяту. Нема Едіт!

Флоренс не могла ні читати, ні посидіти бодай хвильку спокійно. Ходила по кімнаті, потім відкрила двері в коридор і ходила й по коридору, виглядаючи у ніч, слухаючи, як виє вітер і стукотить дощ надворі, то знов сідала й дивилася на химерні вогненні постаті, що хитались у каміні, то вставала й стежила за місяцем, що мчав, наче гнаний бурею корабель у морі хмар.

У домі всі вже спали, опріч двох слуг, що чекали в холі на пані.

Перша година. Гуркіт екіпажів, що долинав звіддалік, то щезав десь за рогом, то уривався раптом, то проносився мимо; тиша поволі гусла, її майже ніщо не порушувало, крім поривів вітру й ляпотіння дощу.

Друга година. Нема Едіт!

Флоренс, усе більше хвилюючись, міряла кроками кімнату, виходила в коридор, вдивлялася в ніч, тремтливу й розмиту краплями дощу на шибках та сльозами в очах, дивилася на збурене небо, таке відмінне від довколишньої тиші, а все ж супокійне і несуєтне. Третя година. Кожна жаринка, що вистрілювала з вогню, світилася жахом. Нема Едіт!

Непокоячись дедалі більше, Флоренс ходила по кімнаті, тинялася по коридорах і заглядала на місяць, який скидався уже на блідого втікача, що мчить стрімголов, ховаючи провинне обличчя. Четверту вибило! П’яту! Нема Едіт!

Але тепер у будинку чути якесь шамотіння. Це, виявляється, один із слуг, що вартували, розбудив місіс Піпчін, і вона пішла вниз, до кімнати батька. Перехилившися через поруччя, Флоренс бачила, як вийшов містер Домбі у халаті, як сіпнувся він, почувши, що дружини його досі нема вдома. Він послав слугу до стаєнь глянути, чи на місці візник, а коли той пішов, похапцем одягся.

Слуга прибіг назад разом із візником, котрий сказав, що повернувся додому ще о десятій вечора. Він одвіз пані до її колишнього помешкання на Брук-стріт, де її зустрів містер Турбот...

Флоренс стояла на тому ж місці, звідки бачила вчора, як він спускався сходами. Знову прошив її той самий холодний дрож незбагненного страху, і все, що говорилося далі, ледве доходило до її свідомості.

... Який сказав йому, розповідав далі візник, що місіс Домбі екіпаж буде непотрібний, і відпустив його додому. Вона бачила, як пополотнів батько, чула його тремтячий, квапливий голос, що казав покликати покоївку місіс Домбі. Весь дім, очевидно, вже був на ногах, бо покоївка з’явилась одразу, теж дуже бліда й недорікувата від хвилювання.

Вона казала, що закінчила вбирати пані завчасу - добрих дві години перед її від’їздом,- їй було сказано, як це часто бувало й раніше, що увечері вона не буде потрібна. Вона щойно ходила туди, на половину своєї пані, але...

- Але що? Що там таке? - наче навіжений, скрикнув її батько.

- Але двері будуара зачинені, і ключа нема.

Батько її схопив з підлоги свічник - хтось поставив його та й забув там - і кинувся вверх по сходах з такою швидкістю, що Флоренс ледве встигла сховатися від нього. Бігла до себе в кімнату - розкинувши руки, розпатлана, з божевільним обличчям - і чула, як він ломився в двері будуара.

А коли двері піддалися і він увігнався всередину - що він побачив там? Цього ніхто не знав. Але на підлозі гамузом лежали всі прикраси, придбані, відколи вона стала йому дружиною, всі сукні, які вона носила,- всі її особисті речі. То була кімната, де в отому свічаді бачив він горде, відвернене від нього обличчя. То була та сама кімната, де йому знічев’я подумалось було: а як тут усе виглядатиме, коли він прийде сюди ще раз!

Повкидавши це все жужмом у шухляди і в лютому поспіху зачинивши їх на ключ, він побачив на столі якісь папери. Їхню шлюбну угоду і лист. Він прочитав, що вона його кинула. Він прочитав, що його збезчещено. Він прочитав, що вона в ганебну річницю свого шлюбу втекла з тим, кого він сам обрав, щоб упокорити її; і він вихопився з кімнати, вихопився з дому, одержимий думкою, що ще застане її там, куди вона поїхала, і власною рукою зіб’є всю вроду з того гордого, переможного обличчя.

Флоренс, не тямлячи, що