Серед темної ночі - Борис Грінченко

- Сам при­бiг?

- Сам… учо­рашнього дня…

- Шо ж вiн ка­же?

- Шо бра­там одомс­тить… Тольки їм, а чо­го дру­го­го не хо­че.

- Та це вже звiс­но. Ко­жен азi­нус ду­має, що тiльки оцей раз, а бiльше вже й не бу­де. Ти йо­му вчо­ра пiд­нiс?

- Авжеж! Сьогод­нi дам опох­ме­литься.

- Тiльки доб­ре дай!

- Знаю пле­пор­цiю. Не га­разд пе­ре­бор­щать, а то й на ве­чiр не­го­дя­щий бу­де. При йо­му хлоп­цiв не хо­чу зби­рать… Хай не знає всiх…

- Авжеж.

- Перекажи Лу­ка­шем, щоб над­ве­чiр зiб­ра­ли­ся в шо­пу. Хай прий­дуть про­вул­ком та по­пiд кру­чею, щоб йо­му з вiк­на не ви­дать бу­ло. Я за­га­даю - ко­му що.

- Гаразд, ота­ма­не.

Поки во­ни роз­мов­ля­ли, Ро­ман усе спав, дар­ма що Ярошев­а жiн­ка хо­ди­ла проз йо­го по ха­тi, по­ра­ючись. Зне­мо­же­ний уто­мою, го­ло­ду­ван­ням та го­рiл­кою, вiн спав ще дов­го, аж по­ки встав, щоб зно­ву за­ли­ти го­рiл­кою ос­тан­нi iс­кор­ки сум­лiн­ня.

Надвечiр то­го ж дня у Яро­ша в ста­рiй шо­пi, що бу­ла ко­лись во­зiв­нею, зiй­шло­ся п'яте­ро лю­дей. До­жи­да­ючись Яро­ша, по­сi­ли на ста­рих не­до­ло­ма­них са­нях, дiж­ках, дро­вах та на iн­шо­му мот­ло­сi, що їм за­ха­ра­ще­но бу­ло во­зiв­ню. Тут бу­ли Пат­рокл, Лу­каш i ще троє обiд­ра­них доб­ро­дiїв. Прий­шов Ярош.

- А де ж Лев­дик?

- Хто йо­го зна… ку­дись за­вi­яв­ся… Ма­буть, п'є, - ска­зав ви­сокий пох­му­рий чо­ло­вiк.

- Сволоч! - ви­ла­яв­ся Ярош.- Те­пер йо­го са­ме нуж­но. Ну, слу­хать, хлоп­цi, при­ка­зу! Усi змовк­ли.

- Кучма, Лу­каш, Се­мен та Ку­лач - на сю ноч у Па­на­сов­ку. Ти, Куч­мо, вдав­ся вiн до то­го, пох­му­ро­го, - знаєш Панасовку­, дак ти бу­деш їм за ота­ма­на… Слу­хать йо­го за­мiсть ме­не! У Ох­рi­ма Бич­ка - ба­га­тий, чорт, чет­ве­ро доб­рих ко­ней. Ко­ней узяв­ши, не ве­дiть до Га­по­на, а ско­рей на полтавськ­ий шлях… на Пол­тав­щи­ну… как той раз, знаєш? (Куч­ма кив­нув го­ло­вою.) Та гля­дiть, щоб бiльше двох ча­рок на до­рогу нiх­то! Щоб не бу­ло, як тог­да з Лу­ка­шем… (Лу­каш пох­нюпився.) Роз­ходьтесь, хлоп­цi, да тольки ти­хо, по од­но­му.

Ярош з Пат­рок­лом пiш­ли в ха­ту.

- Ну, Ро­ма­не, тре­ба нам у до­ро­гу, - щоб не спiз­ни­ти­ся.

- Чи в до­ро­гу, то й у до­ро­гу, - ска­зав зваж­ли­во Ро­ман.- А хто ж iдьоть?

- Та от ми троє.

- А Лу­каш?

- Обiйдеться й без Лу­ка­ша! На­що нам бiльше як трьох?

Ярош ви­нiс iз хиж­ки свит­ку й чу­мар­ку.

- Ануте, вдя­гай­тесь, щоб по­теп­лей би­ло! Та щоб i город­ом од нас не так пах­ло.

Усi троє пов­дя­га­ли­ся в сiльську оде­жу.

- А у вас там ко­ней за­ми­ка­ють? - спи­тав Ро­ма­на Ярош.

- Замикають.

- Ну, тре­ба взять i та­ко­го, щоб одiмк­нуть.

I вiн при­нiс iз сi­ней ве­ли­кий за­лiз­ний шво­рiнь.

- А то ж для ка­кой на­доб­нос­ти? - спи­тав Ро­ман.

- А при­бої вир­вать, ко­ли замк­ну­то де, - ви­яс­нив Пат­рокл.

Незабаром уже все бу­ло го­то­во.

- Ми вдвох з Ро­ма­ном пi­де­мо, - ска­зав Хви­гуровський, - а ти, Яро­ше, зго­дом сам вий­деш - щоб не так по­мiт­но.

- Добре. За го­ро­дом за це­гельнею стан­цiя.

- Iди ж ти, Ро­ма­не, по­пе­ре­ду, - зве­лiв Пат­рокл, - та по­ма­лу, а я те­бе на­же­ну бi­ля церк­ви. Все лю­ди мен­ше вку­пi бачит­имуть. Бо во­ни, яко Ар­гу­си сто­окi або Цер­бе­ри пе­кельнi, так па­щу й роз­зяв­ля­ють, щоб не­по­вин­ну ду­шу вхо­пить.

Як Ро­ман з Хви­гу­ровським пi­дiй­шли до це­гельнi, то Ярош: був уже там, прой­шов­ши ближ­чи­ми ву­ли­ця­ми. На­дворi зов­сiм смер­ка­ло­ся.

- Ну, гай­да! - ско­ман­ду­вав ота­ман.

Всi троє пiш­ли шля­хом. Нi­де нi­ко­го не вид­ко бу­ло. Ра­зiв зо два їм зуст­рi­ли­ся се­ля­ни во­за­ми i бай­ду­же по­ми­ну­ли їх: з пог­ля­ду троє зло­дiїв зда­ва­ли­ся зви­чай­ни­ми селянами­-хлiборобами, що бу­ли в го­ро­дi i те­пер вер­та­ли­ся до­до­му, Пат­рокл пiд­морг­нув на їх:

- Чи це не тi ко­нi, по якi ми йде­мо?

- Нє, не тi, - вiд­ка­зав Ро­ман.

- Та я та­ких i не хо­чу. Це ду­же по­га­нi. Увiй­шов­ши верс­тов з вi­сiм, сi­ли вiд­по­чи­ти пiд гаєм.

- А що, по­ло­ви­ну ввой­шли? - спи­тав Ярош у Ро­ма­на, як по­си­дi­ли тро­хи.

- А долж­но.

- Ну, гай­да вп'ять, щоб на пол­ноч вис­пiть. Тог­да найлучче му­жи­кам спиться.

Рушили зно­ву. Бу­ла пiв­нiч, як пе­ред Ро­ма­ном за чор­нi­ли ха­ти йо­го рiд­но­го се­ла. Щось не­мов торк­ну­ло йо­го, не­мов шеп­ну­ло йо­му сти­ха-сти­ха: чи не об­ли­ши­ти це, чи не вер­нутися? Але бу­ло вже пiз­но, во­рот­тя не бу­ло.

Нiч спри­яла їм. Мi­сяць дав­но зай­шов, по осiнньому не­бу пе­ре­су­ва­лись раз у раз хма­ри, тьма­ря­чи i той не­ве­лич­кий свiт, яким бли­ща­ли з не­ба на зем­лю зiр­ки.

- Я пой­ду по­пе­ре­ду, а ви за мною, - ска­зав Ро­ман товариша­м.

Силкувався го­во­ри­ти спо­кiй­но, а са­мо­го тру­си­ла пропасн­иця, як пiд­хо­див до край­ньої ха­ти.

Аби пе­рей­ти пер­шу, дов­гу, ву­ли­цю, щоб хто не стрiв­ся, а да­лi - там уже скрiзь мож­на го­ро­да­ми.

Швидко й обе­реж­но пе­рей­шли ву­ли­цю. Стрi­ли та­ки й сту­ка­ча, але вiн лю­бi­сiнько зад­рi­мав на од­но­му пiд­даш­шi.

- Через тин! - ско­ман­ду­вав ти­хо Ро­ман. Пе­рес­ко­чи­ли так, що й не трiс­ну­ло. Ро­ман iшов по­пе­ре­ду знай­оми­ми стежкам­и, об­ми­на­ючи вся­кi не­без­печ­нi мiс­ця. Ще раз пе­ре­лiз­ли тин i опи­ни­ли­ся на лу­цi.

- Тепер ми до­ма, - ска­зав Ро­ман.- Прос­то лу­кою дой­тiть до то­го про­вул­ка, що ми­мо наш двiр… У про­ву­лок - во­ро­та з то­ку.

- А на то­ку, в клу­нi, спить у вас хто? - спи­тав Ярош.

- Не знаю.

Дiйшли до Си­ва­ше­во­го то­ку. Ро­ман од­чи­нив во­ро­та i впус­тив то­ва­ри­шiв.

- Прихилiться отут пiд ти­ном, а я пой­ду гля­ну, чи не спить слу­ча­ем хто в клу­нi.

- Я з то­бою, ска­зав Ярош. Вiн ще не пев­ний був, що Ро­ман не зра­дить, i бо­яв­ся пус­ти­ти йо­го са­мо­го.

- Нельзя, вiдказав па­ру­бок, - ме­ня со­ба­ки зна­ють, а єже­лi з ва­ми, то за­гав­ка­ють. Я сам ко­нi ви­ве­ду аж сю­ди.

Доводилося ко­ри­ти­ся.

- На шво­рiнь - мо­же, при­бої вир­вать до­ве­деться.

- Давайте!

Ярош з Пат­рок­лом при­хи­ли­ли­ся бi­ля пло­ту в за­тiн­ку. Ро­ман з швор­нем у ру­ках ти­хо, обе­реж­но пi­дiй­шов до клу­нi. На їй ви­сiв за­мок. Це доб­ре. Ро­ман пi­дiй­шов до дру­гих во­рiт, од­чи­нив i ввiй­шов у двiр. Там бу­ло тем­но й ти­хо. Со­ба­ки за­гар­ча­ли бу­ли, але Ро­ман обiз­вав­ся до їх сти­ха, ки­нув їм хлi­ба. Пiз­нав­ши йо­го, во­ни за­мовк­ли i по­ча­ли їсти хлiб. Ро­ман тим ча­сом пi­дiй­шов до кiн­ни­цi. Замк­не­но. За­ло­жив шво­рiнь од­ним кiн­цем i здо­ро­во смик­нув до се­бе за дру­гий. По­га­ненькi при­бої дав­но вже по­iр­жа­вi­ли, i один за­раз одс­ко­чив. Од­чи­нив две­рi i ввiй­шов. Вiн знав, що ко­ней зви­чай­но прив'язу­ва­но до ясел, бо один був та­кий, що з ти­ми дво­ма не ми­рив. Ро­ман на­ла­пав їх мор­ди ру­ка­ми, - всi троє до­ма. На двох бу­ли вуз­деч­ки, на третьому - об­роть. На звик­ло­му мiс­цi на кiл­ку знай­шов вуз­деч­ку i на­дiв на ко­ня. Обе­реж­но ви­вiв двох ко­ней i пе­ре­дав їх то­ва­ри­шам. По