Серед темної ночі - Борис Грінченко

А сер­це не згод­жу­ва­лось, не мог­ло зго­ди­ти­ся з тим. Йо­му Ро­ман зда­вав­ся iн­шим.

Це по­га­но вiн зро­бив, що са­ло взяв у батька, та ще ж це дi­ло не та­ке вже й страш­не. Та'дже раз у раз i доч­ки й си­ни бе­руть з до­му ниш­ком на склад­ки i яй­ця, i бо­рош­но, i са­ло, i ку­рей - уся­чи­ну. Як до­вi­дається батько - пог­ри­має тро­хи, та й усе. I всi про це зна­ють, i дар­ма. А тут яку бу­чу зби­ли: зло­дiя з па­руб­ка вчи­ни­ли, хо­тi­ли в хо­лод­ну по­са­ди­ти, рiз­ками би­ти! Чи то ж прав­да? Звiс­но, Ро­ман не на склад­ку брав, а так… Але ж… то ж iз до­му, там же й йо­го, Ро­ма­но­ва, част­ка бу­ла. Хоч i по­га­но, та як же бу­ло йо­му не взя­ти, ко­ли йо­му з до­му нi­чо­го не да­ва­ли? Про­хав же, щоб од­дi­ли­ти, так нi! А як би це гар­но бу­ло! Ро­ман ка­зав їй, що то­дi б за­раз по­чав тор­гу­ва­ти ба­ка­лiєю… i во­ни поб­ра­ли­ся б… А те­пер - що ста­ло­ся? Хто ви­нен? Де­нис та батько й вин­нi… Зiнько - нi, бо вiн доб­рий: тiльки вiн сам i обо­ро­няв Роман­а, Де­ни­са спи­няв…

Такими дум­ка­ми сил­ку­ва­ла­ся вип­рав­да­ти вко­ха­ну лю­дину бi­до­лаш­на дiв­чи­на. Во­на са­ма. по­чу­ва­ла, що тро­хи во­но не так, що i Ро­ман грiш­ний у всiй цiй спра­вi з сiм'єю… Та на нього i так усi на­па­да­ються, - нев­же ж i во­на ще нападати­меться? Во­на, що так йо­го лю­бить?!

А лю­би­ла во­на йо­го ду­же. Так йо­го лю­би­ла, що все вiддал­а…

I що ж те­пер бу­де? Нев­же Ро­ман так її й по­ки­нув i не вер­неться бiльше? Нi, нi, цього не мо­же бу­ти, во­на то­му пев­на. Звiс­но, не мо­же вiн те­пер зно­ву вер­ну­тись сю­ди: так йо­го зганьбле­но! Вiн пi­шов у го­род, шу­кає там со­бi служ­би. I пев­но най­де: го­род - не се­ло. Хоч, мо­же, й не вiд­ра­зу, бо, ка­жуть, i там по­шу­ка­ти ще тре­ба. А як най­де та влаш­тується, то й прий­де по неї… або прос­то пок­ли­че її до се­бе… Там во­ни звiн­ча­ються та й жи­ти­муть со­бi лю­бо, за­був­ши про це се­ло i про не­доб­рих у ньому лю­дей.

Тiльки ко­ли б швид­ше вiн це зро­бив, щоб не спiз­нив­ся. Бо як спiз­ниться - ой со­ро­му, ве­ли­ко­го со­ро­му заз­нає во­на тут на се­лi. Де ж та­ки: пок­рит­ка! Яка ма­ти, ска­жуть, та­ка й доч­ка. Уже ж як їй ви­би­ва­ли очi тiєю без­щас­ною ма­тiр'ю, то, ма­буть, її ду­шi й на тiм свi­тi не­ма впо­кою! А то­дi вже й по­го­тiв. I по­га­не цу­це­ня гав­ка­ти­ме.

"Ой Ро­ма­не, Ро­ма­ноч­ку! Який ти гар­ний, що й ду­шу то­бi вiд­да­ла, а який ти не­доб­рий, що не по­жа­лiв i вi­ноч­ка дiвоч­ого! Як­би не це, до­жи­да­ла б те­бе, виг­ля­да­ла б те­бе спiваю­чи, смi­ло б увi­чi всiм ди­ви­ла­ся, не бо­ялась би за те­бе сло­вом оз­ва­ти­ся, вiд ли­хих во­ро­гiв те­бе обо­ро­ни­ти! А те­пер… Та вже не вер­неш! Тiльки ж по­жа­лiй ме­не, по­ша­нуй ме­не те­пер, бо ти ж ме­нi те­пер i батько, й ма­тiн­ка, i дру­жи­на вiр­ная. А я ж то­бi вi­рю, а я ж те­бе до­жи­да­юся!"

Вiрила й до­жи­да­ла­ся…

А про Ро­ма­на не бу­ло й чут­ки. Диб­ля­ни їзди­ли на ба­зар не до мiс­та, а до близько­го ве­ли­ко­го мiс­теч­ка, то ма­ло що й зна­ли про той го­род, як там i що там. То й про Ро­ма­на нi­чого не зна­ли: як пi­шов, то як во­да вми­ла. Ле­ван­ти­на вже й прис­лу­ха­ла­ся, й при­чу­ва­ла­ся, вже й роз­пи­ту­ва­ла­ся деког­о обе­реж­но, - нi, нi­чо­го не чуть.

Мабуть, йо­му, бiд­но­му, не щас­тить там, ма­буть, вiн шу­кає, та нi­чо­го знай­ти не мо­же. Це бу­ває. От Стецько Гаврил­енко роз­ка­зу­вав, що од­но­го ра­зу два мi­ся­цi тiльки й жив з то­го, що на по­ден­нiй ко­ли-не-ко­ли за­роб­ляв… так нi­чо­го й не до­бувсь у го­ро­дi та й вер­нув­ся до­до­му. Ко­ли б цього й Ро­ма­но­вi не бу­ло! По­мо­жи йо­му, ма­ти бо­жа!

А мi­ся­цi ми­на­ли…

От i рiзд­вя­нi свя­та… Яка ра­да зви­чай­но Ле­ван­ти­на рiз­двяним свя­там бу­ва­ла! Як ве­се­ло, вип­ро­сив­ши­ся, вимол­ившися в ха­зяй­ки, бi­га­ти з дiв­ча­та­ми по се­лу, ко­ля­ду­ва­ти, смi­яти­ся, гу­ля­ти на во­лi!.. А цього ро­ку й ко­ля­ду­ва­ти не пiш­ла: ска­за­ла дiв­ча­там, що ха­зяй­ка не пус­тить. Мо­же б, i пус­ти­ла, та Ле­ван­ти­на й не пи­та­ла­ся.

Вона все до­жи­да­ла: мо­же, рiзд­вя­ни­ми свя­та­ми Ро­ман прий­де. Мо­же, до­сi де служ­бу доб­ру має, то й прий­де з ро­дичами по­ми­ри­ти­ся. Во­на по­зи­ра­ла че­рез тин до Си­ва­шiв у двiр i вби­ра­ла­ся в свя­тий день, ду­ма­ючи: при­че­пу­рю­ся, а мо­же…

Та нi, не­ма… Ми­нув Но­вий рiк, ми­ну­ло Во­дох­ре­ще… Уже й не бу­де…

Пiшов не поп­ро­щав­ши­ся… Нев­же ж i по­ба­чи­ти­ся не довед­еться? А що ж iз нею бу­де?

Сумна та не­ра­дiс­на збiг­ла зи­ма, не бу­ло ра­дiс­нi­ше й по­веснi. Сон­це з не­ба смiється, а в Ле­ван­ти­ни ряс­ним до­щем сльози ка­па­ють; квiт­ки ра­дiс­но вi­та­ють жит­тя мо­ло­де, а бi­до­лаш­на своє жит­тя прок­ли­нає… Дiв­ча­та над рiч­кою вес­ня­нок ви­гу­ку­ють, i да­ле­ко-да­ле­ко не­суть їх го­лос ле­петливi хви­лi; а без­щас­нiй Ле­ван­ти­нi не до спi­ву, в неї од­на дум­ка - тяж­ка, пе­ку­ча…

Так, во­на по­вин­на ста­ти ма­тiр'ю.

Матiр'ю! Не ма­тiр'ю, щас­ли­вою своїми дiтьми, не дружин­ою, ра­дiс­ною з сво­го чо­ло­вi­ка, ха­зяй­кою у влас­нiй ха­тi!.. Ох, яке це ве­ли­ке, ве­ли­ке щас­тя! Але не та­кою во­на бу­де.

Не пи­ша­ти­ся во­на бу­де своєю ди­ти­ною пе­ред людьми, а хо­ва­ти­ся з нею, очей не смi­ючи звес­ти на лю­дей!

Сором!.. Ганьба!..

А за вi­що? Нев­же це та­кий ве­ли­кий, неп­ро­ще­ний грiх? Хi­ба то не бог iз­ро­бив так, що дiв­чи­на стає жiн­кою, ма­тiр'ю? Як­би бог хо­тiв, щоб у са­мих тiльки вiн­ча­них бу­ли дi­ти, то вiн би так i зро­бив. А то ж не зро­бив! За що ж лю­ди караю­ть, глу­зу­ють, зну­ща­ються?

Левантина не мог­ла зро­зу­мi­ти, не мог­ла най­ти вiд­по­вi­дi на тi пи­тан­ня, тiльки му­чи­лась їми тяж­ко, му­чи­лась уже са­ми­ми дум­ка­ми про те ли­хо, що ма­ло ще прий­ти, впас­ти на неї.

А ли­хо йшло по­ма­лу, не пос­пi­ша­ючись, але не перестаюч­и наб­ли­жа­ти­ся, не­ми­ну­че, невб­ла­ган­не. Бi­до­лаш­на щод­ня ог­ля­да­ла, на­вiть мi­ря­ла по­ясом свiй стан i пла­ка­ла, пла­ка­ла… Ско­ро всi вже по­ба­чать!..

Вона то­го не зна­ла, що цi­ка­вi дав­но вже по­ба­чи­ли, дав­но вже пле­ли про неї вся­чи­ну. Не зна­ла, аж по­ки са­ма по­чу­ла од­но­го ра­зу. Роз­мов­ля­ло двоє дiв­чат на ву­ли­цi й не по­мi­ти­ли, як во­на наб­ли­зи­лась, бо тем­но бу­ло. Во­на по­чу­ла, як Хим­ка ка­за­ла:

- Гляди, щоб i з нею не бу­ло так, як з Ле­ван­ти­ною!

- А що? - по­пи­та­ла Вус­тя.

- Ото, дур­ка! Хi­ба ти не