Серед темної ночі - Борис Грінченко

та й го­дi, прок­ля­тi ко­но­во­ди! Уже й за­сi­да­ли на них, i сте­рег­ли - не по­соб­ляється. I не зна­ти хто, - хоч би вi­дав чо­ло­вiк, де шу­ка­ти. А то як ук­ра­ли, то вже й пи­ши про­па­ло.

Найбiльше за всiх кло­по­тав­ся Де­нис. Та й бу­ло чо­го! Скiльки пра­цю­вав, дбав, щоб зби­ти­ся на доб­рi ко­нi: збив­ся, прид­бав i - от то­бi, маєш! В од­ну нiч - як во­да вми­ла!.. Пiс­ля кра­дiж­ки вiн аж пла­кав з жа­лю й зо злос­тi. I до­сi як зга­дає, то так сер­це вог­нем i вiзьметься. А над­то ще… од­но… Та цього вiн нi­ко­му не ка­зав, не приз­на­вав­ся… сам со­бi ду­мав до слуш­но­го ча­су.

У го­ло­ву за­хо­див, мiр­ку­ючи, що б йо­го зро­би­ти.

Нарештi йо­му та­ки по­щас­ти­ло.

Пiсля то­го як ук­ра­де­но ко­ня в Ок­се­на, то на який час за­тихло бу­ло, - аж по­ки лю­ди за­бу­ли­ся тро­хи та не так уже ко­ней бе­рег­ти ста­ли. А вже так пiс­ля жнив ук­ра­де­но зно­ву па­ру доб­рих ко­ней у Де­ни­со­во­го ку­ма Те­реш­ка Тон­ко­но­жен­ка. Ско­ро Де­нис про ха­ле­пу до­чув­ся, за­раз пi­шов до нього. Кум та­кий, як хма­ра. По­чав йо­го Де­нис роз­ва­жа­ти, а да­лi ка­же:

- От що, ку­ме! Скiльки лю­ди не шу­ка­ли ко­ней, нiх­то до­сi не зна­хо­див. А ми да­вай та­ке зро­би­мо. Є в Чор­но­усi зна­хар Гост­рог­ляд. Ка­жуть, що до йо­го ба­га­то лю­дей хо­дить ворож­ити, як ко­нi або во­ли про­па­дуть, то як ска­же де, то там i най­де чо­ло­вiк.

- Та нев­же? - зра­дiв Тон­ко­но­жен­ко.

- Їй-бо, прав­да! Уга­дає, мов там був. Хо­дiм до йо­го!

- А що ж йо­му тре­ба нес­ти?

- Грошей. Ка­жуть, що тре­ба по­ло­жи­ти скiлькись там ру­блiв.

Кум Те­реш­ко шви­денько вбрав­ся, взяв гро­шей та й у до­рогу вдвох iз Де­ни­сом. По­ки йшли до Чор­но­уса, то Де­ни­са бра­ла стра­шен­на не­терп­ляч­ка, ще бiльше, нiж Тонконоже­нка: що то ска­же зна­хар?

Увiйшли в Чор­но­ус, за­раз чо­ло­вiк во­ли же­не, во­ни йо­го й пи­та­ють за Гост­рог­ля­да.

- А на­що вам? Чи не ко­нi шу­каєте?

- Авжеж, не що! - I во­ни по­ча­ли йо­му роз­ка­зу­ва­ти про своє ли­хо i пи­та­ти, чи мо­же тут Гост­рог­ляд до­по­мог­ти.

- Такий не мо­же! Як ска­же, то як ув око влi­пить! Та­кий зна­хар, що на всю ок­ру­гу. Спер­шу вiн так по­ма­гав лю­дям - од хво­ро­би то­що, а це взяв­ся й за зло­дiїв во­ро­жи­ти. На­род до йо­го так пла­вом i пли­ве, бо як ска­зав, що нi, то вже нi, а як ска­зав, що бу­де, то вже в те­бе ко­нi до­ма.

Балакучий дядько за­люб­ки роз­ка­зу­вав, який гар­ний зна­хар Гост­рог­ляд. Йо­му до впо­до­би бу­ло, що в їх у се­лi та жи­ве та­кий ве­ли­кий чо­ло­вiк, - от цiл­ком так, як го­род там який­сь хва­литься iно­дi своїм сла­вет­ним уче­ним, чи що. А на­шi по­до­ро­жа­ни за­люб­ки йо­го слу­ха­ли i з ве­ли­ки­ми надiями­ пi­дiй­шли до зна­ха­ре­вої ха­ти. У ха­ту всту­пи­ли не то з по­ва­гою до неї, а з де­яким на­вiть стра­хом.

Увiйшли в ха­ту - зна­хар мов i не чує їх, i не гля­не. Не­смiливо пос­та­ва­ли бi­ля по­ро­га й про­мо­ви­ли:

- Здоровi бу­ли, дядьку!

Знахар нi па­ри з уст, мов нi­ко­го i в ха­тi не­ма. Обом го­стям ста­ло якось мо­то­рош­но. Сто­яли i нес­мi­ли­во поглядали­ на див­но­го ха­зяїна. Чо­ло­вiк iще не ста­рий, з невеличко­ю бо­ро­дою ру­денькою, в чу­мар­чи­нi. Бе­ре зiл­ля i зв'язує пу­чечками. Позв'язу­вав усе, що бу­ло на сто­лi, зло­жив до­ку­пи. То­дi гля­нув на їх.

Глянув - i Де­нис од­ра­зу зро­зу­мiв, за що Гост­рог­ля­дом йо­го проз­ва­но: та­кий у нього пог­ляд, що як зир­не, то так те­бе й прой­ме всього.

- А, здо­ро­вi, дядьки! Що ска­же­те?

- До ва­шої ми­лос­тi, - гос­тi вкло­ни­ли­ся.

- Сiдайте та ка­жiть!.. Хоч я…- при­пи­нив­ся i так пильно на обох пог­ля­нув, - i знаю, чо­го ви прий­шли, та все ж ка­жiть.

Посiдали. Тон­ко­но­жен­ко по­чав роз­ка­зу­ва­ти. Гострог­ляд слу­хав мовч­ки, iно­дi тiльки по­ки­ву­ючи го­ло­вою, мов потак­уючи.

Вислухав, по­ду­мав…

- Посидьте тут, а я пi­ду по­див­люсь. Пi­шов з ха­ти. Дожид­аються ку­ми, i кож­на хви­ли­на то­го до­жи­дан­ня за го­ди­ну їм, ма­буть, здається. А зна­хар усе не йде та й не йде.

Рипнули две­рi, Де­нис iз ку­мом здриг­ну­ли­ся. Увiй­шов зна­хар, сiв мовч­ки за стiл, по­ду­мав…

- Так-так-так… Од­на ко­няч­ка бу­ла гнi­да, з ли­си­ною на ло­бi?

- Вона! - скрик­нув Тон­ко­но­жен­ко.

- На пе­ред­нiх но­гах мич­ки бi­лi?

- Їй-бо, во­на! - Те­реш­ко аж зiр­вав­ся на но­ги: не мiг ви­сидiти.

А зна­хар спо­кiй­но та бай­дуж­но ка­зав да­лi:

- А дру­гий кiнь во­ро­ний, доб­рий кiнь.

- Ой, доб­рий! - ви­гук­нув бi­до­лаш­ний ха­зяїн доб­ро­го ко­ня.

- Так… Знаю, де твої ко­нi. Мож­на знай­ти.

- Дядьку! Будьте ми­ло­серд­нi! Ска­жiть - де! Я вже вам не по­жа­лiю!..про­хав Тон­ко­но­жен­ко, стур­бо­ва­ний на­дiєю по­бачити зно­ву свої ко­нi.

- Та що ж… бай­дуж­но, не пос­пi­ша­ючись, од­ка­зав зна­хар, - мож­на й ска­за­ти… аби бу­ло за що.

- Та я хоч i за­раз ла­ден… Ка­жiть - скiльки! - пос­пi­шавсь Тон­ко­но­жен­ко.

- Двадцять п'ять кар­бо­ван­цiв по­ло­жи - ма­ти­меш ко­нi.

- Ой, це ж на­чеб­то й до­ро­го бу­де! - за­жу­рив­ся Тонконоже­нко.

- А ко­нi ще до­рож­чi. Ма­буть, за кож­но­го руб­лiв по со­рок дав?

- За од­но­го со­рок, а за дру­го­го со­рок i три.

- Отож ба­чиш. А те­пер ще по­до­рож­ча­ли ко­нi, то вже за їх не вi­сiм­де­сят три взяв би, а мо­же, й сот­ню. I я ж не мо­жу дур­но ро­би­ти: во­но й ме­нi стоїть. Та про ме­не - як знаєш…

Устав i по­чав знi­ма­ти з кi­лоч­кiв зiл­ля та розк­ла­да­ти на сто­лi, мов йо­му вже й бай­ду­же про Тон­ко­но­жен­ко­вi ко­нi.

Жалко бу­ло Те­реш­ко­вi та­ку си­лу гро­шей да­ва­ти. Та ба­чив, що iнак не по­мо­жеться. Спро­бу­вав ще по­тор­гува­ти­ся з Гост­рог­ля­дом, дак той i не оз­вав­ся. До­ве­ло­ся ви­тя­га­ти гро­шi. Не бу­ло з со­бою всiх, дак по­зи­чив ще в Де­ни­са. Так-сяк уд­вох наск­ла­да­ли, по­ло­жив їх Тон­ко­но­жен­ко на стiл. Зна­хар мов i не гля­нув на них.

- Сьогоднi в нас п'ятни­ця…- по­чав ка­за­ти, - так, от­же, в по­не­дi­лок, як сон­це зiй­де, пi­деш у Чор­ний яр… Знаєш? Там бу­дуть твої ко­нi сто­яти, прив'яза­нi до ве­ли­ко­го ду­ба, що рос­те по­се­ред яру, аж на днi.

- А як не бу­дуть? - нес­мi­ло спи­тав Тон­ко­но­жен­ко, бо йо­му ста­ло страш­но: а що, як гро­шi про­па­дуть?..

- Кажу, що бу­дуть, то бу­дуть, - сер­ди­то вiд­ка­зав зна­хар.- А ко­ли не ймеш вi­ри, то хоч i на­зад гро­шi за­бе­ри, - ме­нi однак­ово. Тiльки вже то­дi й ко­ней там не по­ба­чиш.

Тонконоженко зля­кав­ся й змовк.

- Та нi­ко­му й сло­веч­ком не про­бовк­ни­ся, аж по­ки до­до­му ко­нi при­ве­деш. То­дi ко­му хоч ка­жи. А ска­жеш ра­нi­ше, то й ко­ней не по­ба­чиш, i сам бi­ди не ми­неш. Чуєш?

I так по­ди­вив­ся своїми гост­ри­ми, про­но­зу­ва­ти­ми очи­ма, що Тон­ко­но­жен­ко­вi