Серед темної ночі - Борис Грінченко

- А що, сильно шу­ка­ють?

- Пойди та спро­си в тих, хто шу­кає. Ти вже й боїшся? Ого-го! Те­пер пу­щай шу­ка­ють! Пер­шої но­чi не пiй­ма­ли, то вже чор­то­во­го батька знай­дуть, про­па­ло на­вi­ки! Те­пер уже ко­нi три­чi про­да­но. Ско­ро й дєнєжки по­лу­чим.

Пiсля цiєї роз­мо­ви Ро­ма­нiв страх десь по­дiв­ся i вже нi­що йо­му не му­ля­ло. Сту­кач жи­вий, їх не най­дуть, - чо­го ж iще? Не­за­ба­ром Ярош од­дав йо­му двад­цять кар­бо­ван­цiв. Про­дано ко­ней руб­лiв за вi­сiм­де­сят, бо ко­нi бу­ли доб­рi, але част­ка з їх при­па­да­ла Га­по­но­вi, а Ярош одiб­рав тiльки п'ятде­сят п'ять руб­лiв. Цi гро­шi тре­ба бу­ло по­дi­ли­ти на все то­ва­рист­во, та Ярош дав са­мо­му Ро­ма­но­вi двад­цять карбов­анцiв, щоб за­охо­ти­ти йо­го до цього дi­ла.

- А що, брат, за од­ну нiч двад­цять руб­лей за­ро­бив! Бу­деш ро­зум­ний, то й не так за­роб­ля­ти­меш.

Роман i сам уже ба­чив, що це i доб­рий, i ле­генький за­робiток. Так лов­ко ба­га­то гро­шей ма­ти! Ро­ман ку­пив со­бi пальто, при­че­пу­рив­ся тро­хи. Ну, а те­пер що?

Вiн спер­шу так ду­мав, що як вiзьме гро­шi, то бу­де з чо­го жи­ти, - то­дi по­ки­не Яро­ша i зно­ву служ­би шу­ка­ти­ме. Ко­ли так ду­мав, то так i зро­би­ти тре­ба, хо­ча те­пер уже вiн чо­гось тро­хи бай­ду­жий до цього став. Ну, а втiм, тре­ба ж!..

Пiшов зно­ву ту­ди-сю­ди… по­хо­див, по­ни­кав… Нi­де нi­чо­го не­ма й те­пер… Це дра­ту­ва­ло Ро­ма­на: всi йо­го мрiї про те, щоб зро­би­ти­ся па­ном, ви­бив­ши­ся з му­жицт­ва, блiд­ли й зни­ка­ли… Нi з чим не щас­ти­ло! Оце йо­го й дош­ку­ля­ло... А щоб не так бу­ло дош­ку­лян­ня чу­ти, брав­ся Ро­ман до чар­ки, i ско­ро брав­ся, то не­за­ба­ром бу­ло все доб­ре…

А гро­шi не­дов­го дер­жа­ли­ся в ру­ках. За ма­лий час у Роман­а ста­ло їх са­ме стiльки, скiльки бу­ло тiєї но­чi, як iшов по ко­нi до батько­во­го дво­ру. За­ро­бiт­ку не бу­ло, та Ро­ман уже й не шу­кав йо­го. Вiн прос­то пi­шов до Яро­ша i тiєї ж но­чi, вку­пi з ним, зно­ву по­дав­ся на здо­бит­ки…

Не ми­ну­ло й мi­ся­ця, як вже ко­но­во­ди прий­ня­ли Ро­ма­на до сво­го зло­дiй­сько­го то­ва­рист­ва. То­ва­рист­во це те­пер скла­да­ло­ся з восьми чо­ло­вiк, ра­ху­ючи й Ро­ма­на. За отаман­а був Ярош - зруч­ний, смi­лий i хит­рий ко­но­вод. Вiн умiв зав­сiг­ди вик­ру­чу­ваться з уся­ких, на­вiть най­важ­чих, справ i хо­ча за свiй вiк чи­ма­ло пе­ре­во­див ко­ней, але до рук су­до­вi пот­ра­пив тiльки раз, та й то так за­мо­тав, зап­лу­тав спра­ву, що вий­шов з су­ду не осуд­же­ний. Са­мi ко­но­во­ди ду­же йо­го бе­рег­ли. Не од­но­го ра­зу так бу­ло, що за Яро­ше­ву спра­ву вiд­сид­жу­вав хтось iн­ший: i вi­дав вин­но­го, але мовч­ки прий­мав i вiд­бу­вав ка­ру, зна­ючи, що ви­ка­зу­ва­ти нi на ко­го не тре­ба, а над­то на ота­ма­на. Не ска­за­ти, щоб во­ни йо­го лю­би­ли, але по­ва­жа­ли й бо­ялись ду­же. По­ва­жа­ли йо­го за зло­дiй­ське зав­зят­тя й смi­лiсть - так са­мо, як по­ва­жа­ють про­мiж се­бе лю­ди пал­ко­го ро­бiт­ни­ка чи смi­ли­во­го во­яку. Слу­ха­лись йо­го не­вiд­мов­но, i вiн умiв по­ряд­ку­ва­ти над людьми, умiв наг­на­ти стра­ху й на­ка­ра­ти, ко­ли тре­ба. Не вмiв жа­лi­ти, але цього вiд йо­го нiх­то й не спо­дi­вавсь, а, на­впаки, вся­кий, зна­ючи, що вiн йо­го не по­жа­лiє, слу­хав­ся дуж­че. Че­рез це нi в од­но­му то­ва­рист­вi зло­дiй­сько­му на всю ок­ру­гу не бу­ло та­ко­го ла­ду й пос­лу­ху, як у Яро­ша.

Товариство зде­бiльшо­го не вку­пi хо­ди­ло на здо­бит­ки, а так, що од­на част­ка йшла з Яро­шем, а дру­га з Пат­рок­лом або з Лев­ди­ком. Хви­гу­ровський, дя­кiв син, справ­дi ко­лись учив­ся в се­мi­на­рiї, але, був­ши вже в пiдс­тар­шо­му кла­сi, на­пив­ся якось уку­пi з то­ва­ри­ша­ми го­рiл­ки i, п'яний, ви­ла­яв рек­то­ра, а iнс­пек­то­ра штовх­нув. Йо­го виг­на­ли з се­мi­на­рiї, та ще й з "вов­чим бi­ле­том", що бiльше вже нi­ку­ди й не мав пра­ва пi­ти вчи­ти­ся. Та вiн i не мiг би цього зро­би­ти, бо в се­мi­на­рiї вчив­ся кош­том ду­хо­венст­ва, а в батька гро­шей на на­уку не бу­ло. Вер­нув­ся вiн до­до­му; батько так на йо­го на­пав­ся, що хло­пець утiк з до­му в го­род шу­ка­ти яко­гось за­ро­бiт­ку. Але виг­на­но­му се­мi­на­ро­вi не так лег­ко бу­ло йо­го знай­ти, а над­то - що вiн звик пи­ти. Че­рез те вiн як i знай­шов ро­бо­ту (в якiй­сь кон­то­рi пи­сар­чу­ком), то не­дов­го на їй удер­жав­ся. По­чав то­дi мi­ня­ти од­ну служ­бу на дру­гу; був i при­каж­чи­ком, i лис­то­но­шею, i кон­дук­то­ром на залiзн­ицi, по­чи­нав був тор­гу­ва­ти дрiб­ною ко­пiєчною ба­ка­лiєю, але скрiзь йо­му не щас­ти­ло: або пог­ри­зеться з ха­зяїном п'яний, або в ра­хун­ках нап­лу­тає (со­бi на ко­ристь), або ще щось… а ба­ка­лiю свою дак вiн зде­бiльшо­го про­пив. На­рештi зро­бив­ся вже вiн пи­са­рем шин­ко­вим: за кiлька де­сяткiв ко­пiй­ок чи за пiвк­вар­ти пи­сав не­письмен­ним селян­ам уся­кi "жа­ло­би" та "про­ше­нiя". В од­но­му з цих шин­кiв до­ля й зве­ла йо­го з Яро­шем… У то­ва­рист­вi йо­го по­ва­жа­ли, що "вче­ний" та що здо­ро­вий: вiн мав ве­ли­ку си­лу й не раз ста­вав нею то­ва­рист­ву в при­го­дi. А що був i смi­лий, то Ярош час­то при­ру­чав йо­му за­мiс­то се­бе ота­ма­ну­ва­ти в то­му гур­тi то­ва­рист­ва, який iшов на здо­бит­ки ок­ре­мо.

За це з Пат­рок­лом во­ро­гу­вав Лев­дик - доб­рий i хит­рий ко­но­вод, але ще гiр­ший п'яни­ця, нiж Хви­гу­ровський. Як вiн був тве­ре­зий, то Ярош зав­сiг­ди ла­ден був при­ру­чи­ти ота­ма­ну­ван­ня йо­му; але як на­пив­ся, то вже не ко­му, як Па­трокловi. Це ду­же бра­ло за сер­це Лев­ди­ка, i вiн, упив­шись, час­то за­хо­див у свар­ку та в бiй­ку з Пат­рок­лом, а над­то, що той iще й драж­нив йо­го раз у раз та ла­яв нез­ро­зу­мi­ли­ми ла­тинськи­ми сло­ва­ми.

Але Пат­рокл i Лев­дик бу­ли рiв­ни­ми з iн­ши­ми товаришами, як до­во­ди­ло­ся дi­ли­ти здо­бу­тi вiд кра­дiж­ки гро­шi. Тiль­ки ота­ман мав бiльшу част­ку.

Опрiч то­ва­ри­шiв, бу­ли ще й так со­бi по­мiч­ни­ки: цих не прий­ма­но до то­ва­рист­ва, во­ни на­вiть не зна­ли, що є спiл­ка, але кли­ка­но їх, ко­ли тре­ба бу­ло на по­мiч у якiй спра­вi, i за те їм пла­че­но. 3-ме­жи цих лю­дей ча­сом ви­би­ра­ли со­бi го­дя­що­го i до то­ва­рист­ва прий­ня­ти. Так бу­ло й з Ро­ма­ном.

Таких то­ва­риств на ши­ро­ко­му прос­то­рi на­шої зем­лi бу­ло не од­но. Во­ни мов сiт­кою пок­ри­ли край. Кож­не ма­ло сво­го ота­ма­на, бу­ло са­мос­тiй­не, i кож­не ма­ло свою ок­ру­гу, свою част­ку зем­лi, те­ри­то­рiї, i тiльки на цiй част­цi то­ва­рист­во й ма­ло пра­во ро­би­ти своє дi­ло. Ско­ро во­но пе­рес­ту­па­ло ме­жу, за­хоп­лю­ва­ло щось з те­ри­то­рiї су­сiднього то­ва­рист­ва, то з цього за­раз повс­та­ва­ла про­мiж дво­ма то­ва­рист­ва­ми свар­ка, а ча­сом i бiй­ка: ко­ли од­но то­ва­рист­во ло­ви­ло лю­дей з iн­шо­го на вчин­ку на своїй зем­лi, то без жа­лю би­ло їх i про­га­ня­ло.

Але