Серед темної ночі - Борис Грінченко

бу­ло де­що, що й зв'язу­ва­ло про­мiж се­бе то­ва­рист­ва: во­ни од­не од­но­му до­по­ма­га­ли пе­ре­во­ди­ти яко­мо­га да­лi вiд кра­дiж­ки ко­нi й про­да­ва­ти їх. Кра­ду­чи ко­нi, Яро­ше­ве го­ро­дянське то­ва­рист­во не ве­ло їх про­да­ва­ти в свiй го­род, а пе­ре­да­ва­ло iн­шо­му то­ва­рист­ву, а те ча­сом знов iн­шо­му, i бу­ва­ли та­кi ви­пад­ки, що за од­нi сут­ки вкра­де­на ко­ня­ка опи­ниться за яких двiс­тi верс­тов, у тре­тiй уже гу­бер­нiї. В цiй спра­вi ду­же до­по­ма­гав Га­пон. Сам вiн ко­ней не брав, але мав двох до­рос­лих си­нiв i вку­пi з ни­ми пе­ре­дер­жу­вав кра­де­них i од­во­див їх до iн­шо­го то­ва­рист­ва або й прос­то на про­даж. I Га­пон, i кож­не iн­ше то­ва­рист­во, про­дав­ши ко­нi, зос­тав­ляли со­бi зви­чаєм ус­та­нов­ле­ну част­ку гро­шей за "ко­мi­сiю", а все iн­ше пе­ре­да­ва­ли то­му, вiд ко­го ма­ли ко­нi. I так гро­шi пе­ре­да­ва­ли­ся аж до­ти, по­ки до­хо­ди­ли до то­го то­ва­рист­ва, що i вкра­ло ко­нi. Конт­ро­лю тут, звiс­но, не мог­ло бу­ти, але всiм ко­но­во­дам ду­же за­ле­жа­ло на то­му, щоб по змо­зi все бу­ло без оду­рю­ван­ня, i че­рез те цi спра­ви роб­лено бiльш-менш чес­но. Та ко­но­во­ди зав­сiг­ди зна­ли, скiль­ки за яку ко­ня­ку мож­на б узя­ти, то вже ко­ли гро­шей при­ходило мен­ше, ча­сом сва­ри­ли­ся, i це при­му­шу­ва­ло iн­ших бу­ти обач­нi­ши­ми й чес­нi­ши­ми.

Коноводи, по­руч з па­лi­ями, бу­ли зав­сiг­ди на­шо­му селяниновi най­лю­тi­шим во­ро­гом, бо во­ни руй­ну­ва­ли йо­му ха­зяйство. Як вовк на­бi­гає на се­ло, ха­пає, що змо­же, i зно­ву тi­кає, так i тiї ко­но­во­ди. Як до вов­ка не ма­ли се­ля­ни нiяког­о зми­лу­ван­ня, нi­яко­го жа­лю, так не ма­ли во­ни йо­го до ко­новода. Аби по­па­ли, то вже так йо­го не пус­ка­ли. Що там суд! Суд йо­го хоч i за­су­дить на рiк чи там скiльки в ост­рог, дак що з то­го? Вий­де зло­дi­яка на во­лю та й поч­не мститис­я на лю­дях, то ще гiр­ше їм бу­де, нiж як йо­го суд i не ка­рав. Хi­ба ж ма­ло та­ко­го бу­ва­ло, що ко­но­вод, од­си­дiв­ши в ост­ро­зi, при­хо­див у те се­ло, де йо­го пiй­ма­но, та й па­лив йо­го так, що й зов­сiм усього рi­ша­ли­ся лю­ди? Че­рез те се­ля­ни ка­ра­ли та­ко­го зло­дiя са­мi.

Серед ко­но­во­дiв раз у раз опо­вi­да­но страш­нi й прав­ди­вi при­го­ди з ти­ми зло­дi­ями, якi пот­рап­ля­ли до рук се­ля­нам. Пiй­ма­но од­но­го се­ред сте­пу, як уно­чi хо­тiв заб­ра­ти ко­нi, та за­раз же кий­ка­ми йо­го i вби­то! I так лю­то би­то, що всього на га­муз пот­ро­ще­но, з людсько­го тi­ла зроб­ле­но страш­ну ку­пу кiс­ток, м'яса й кро­вi. Най­де­но цю ку­пу на по­лi, дов­го по­лi­цiя шу­ка­ла, хто це зро­бив i ко­го це вби­то, але нi­чо­го не мог­ла знай­ти. Зна­ло, хто й ко­го, ба­га­то лю­дей: зна­ли про це ко­но­во­ди, але мов­ча­ли, щоб са­мих се­бе не ви­яви­ти, зна­ло чи­ма­ло се­лян, та хто ж би з-про­мiж їх став ви­ка­зу­ва­ти?

Але все ж уби­ва­ти бу­ло не­без­печ­но: мог­ла ви­яви­ти­ся спра­ва, i то­дi вин­нi йшли на Си­бiр. Че­рез те ко­но­во­да каран­о зде­бiльшо­го iнак­ше: би­то й мор­до­ва­но так, щоб уже здо­ров'я не мог­ло до нього вер­ну­ти­ся i вiн або в тюр­мi, або не­за­ба­ром пiс­ля неї поп­ро­щав­ся з цим свi­том i не мiг уже бiльше нi­ко­му шко­ди­ти. I як тiльки не мор­до­ва­но безщасн­их! Од­но­му по­вик­ру­чу­ва­но ру­ки й но­ги, дру­го­го пек­ли сiр­ни­ка­ми, третьому стяг­ли i зв'яза­ли до­ку­пи го­ло­ву з но­гами i так по­ки­ну­ли ле­жа­ти всю нiч… Ви­га­да­ли ще так би­ти, що приз­на­кiв на тi­лi не бу­ло, що би­то, - нiх­то то­дi й не при­че­питься. Вiзьмуть, прив'яжуть чо­ло­вi­ка спи­ною до до­шки, а то­дi пiд­нi­муть дош­ку з ним та й ки­да­ють на зем­лю. Пiд­нi­ма­ють та й ки­да­ють - аж по­ки вдо­вольняться. На тi­лi не­ма нi­якої приз­на­ки, що би­то, а в ка­то­ва­но­го ко­но­во­да все все­ре­ди­нi по­вiд­ри­вається. Ма­ло та­ких, що ви­жи­ва­ли пiс­ля то­го дов­го.

Громадянство ви­ки­да­ло, ви­ри­га­ло з-про­мiж се­бе лю­дей, що не змог­ли з їм по­лад­на­ти, не змог­ли знай­ти со­бi "чес­ного" шмат­ка хлi­ба - чи то че­рез не­щас­ли­вi обс­та­ви­ни осо­бистi, чи че­рез ви­зис­ку­ван­ня iн­ших, чи че­рез не­щас­тя ма­ти спад­щи­ною iз батькiв i дi­дiв на­хильнiсть ла­ма­ти за­гальнодо­дер­жу­ва­нi за­ко­ни влас­нос­тi. А цi ви­ки­ну­тi з зви­чайного ла­ду лю­ди мсти­ли­ся то­дi на гро­ма­дянст­вi, ставали йо­му во­ро­гом i зав­зя­то бо­ро­ли­ся з ним, чим мог­ли. Так са­ме бо­ро­ли­ся за пра­во жи­ти, iс­ну­ва­ти, як i гро­ма­дянст­во.

Такими людьми бу­ли й ко­но­во­ди. Во­ни на­па­да­ли на му­жика, му­жик обо­ро­няв­ся. Щоб ма­ти з чо­го жи­ти, во­ни вiд­нiмали в му­жи­ка спо­со­би до йо­го жит­тя, а му­жик од­нi­мав у їх жит­тя чи хоч здо­ров'я, во­лю. Це бу­ла пов­сяк­час­на бо­ротьба, вiй­на час­то кри­ва­ва, а гiр­ша за зви­чай­ну вiй­ну тим, що во­на нi­ко­ли не кiн­ча­ла­ся зго­дою…

Роман та­кож прис­тав до цiєї вiй­ни i не­за­ба­ром зро­бив­ся у нiй во­якою. Ду­жий, зруч­ний, смi­лий i на­хаб­ний - вiн по­ду­жу­вав скрiзь i щас­ли­во вис­ка­ку­вав з не­без­пе­ки. В своєму то­ва­рист­вi вiн був ду­же ко­рис­ний чо­ло­вiк ще й тим, що вiн був з Диб­лiв. Яро­ше­ве то­ва­рист­во так доб­ре ви­чис­ти­ло свою част­ку по­вi­ту, так обу­ри­ло про­ти се­бе му­жи­кiв i при­мусило їх день i нiч бе­рег­ти свої ко­нi, що вже тре­ба бу­ло тро­хи пе­ре­ча­су­ва­ти, по­ки все це за­тих­не та по­ки му­жи­ки роз­жи­вуться на но­вi ко­нi. Са­мi Диб­лi якось зос­та­ва­ли­ся до­сi не­зай­ма­нi. Ро­ман знав там ко­жен двiр, кож­но­го хазяїн­а i че­рез те був чу­до­вим про­во­ди­рем то­ва­рист­ву. Незабаро­м пiс­ля пер­шої кра­дiж­ки во­ни ду­же щас­ли­во ви­ве­ли ще чет­ве­ро ко­ней, а то­дi знов троє… Ро­ман мав доб­рий за­робiток, жив на ок­ре­мiй квар­ти­рi, - у тих же та­ки Рiв­ча­ках, - пе­ред людьми уда­вав, мов хо­дить на якусь там ро­бо­ту, а справ­дi мав тiльки од­но дi­ло…

Жив доб­ре, не спо­дi­ва­ючи­ся бi­ди чи то не ду­ма­ючи, забув­аючи за неї.

Але во­на за йо­го не хо­тi­ла за­бу­ва­ти.

IV

А що ж тим ча­сом ро­би­ла Ле­ван­ти­на? Ле­ван­ти­на за­раз же по­чу­ла про те, що ста­ло­ся з Ро­ма­ном: як йо­го пiй­ма­но з са­лом, як iз йо­го зну­ща­ли­ся. Те­пер усi тi, що їми вiн гордув­ав, бу­ли ра­дi вiд­дя­чи­ти йо­му за те гор­ду­ван­ня лай­кою чи глу­зу­ван­ням. А най­бiльше на­па­дав­ся на йо­го рiд­ний брат Де­нис. Той був та­кий лю­тий на Ро­ма­на, що нi­ко­ли про йо­го доб­ро­го сло­ва не мав, а ганьбив, аж лю­ди ди­ву­ва­лись, що брат на бра­та так ус­тає. Звiс­но, ка­за­ли: Ро­ман ле­да­що, не­ро­ба, то ще й зло­дiй­ку­ва­тий; але ж i Де­ни­со­вi не годил­ось би так на йо­го на­па­да­ти­ся. А iн­шi обс­та­ва­ли за Де­ни­са, ка­жу­чи, що та­ко­го, як Ро­ман, i ми­лу­ва­ти не мож­на - де ж та­ки!

Усе те му­си­ла слу­ха­ти й Ле­ван­ти­на, слу­ха­ти й мов­ча­ти. Оз­ва­ти­ся сло­вом за Ро­ма­на во­на не смi­ла. Уже й так про неї та про йо­го