Серед темної ночі - Борис Грінченко

Щодня Ро­ман сто­яв на точ­ку, та не щод­ня йо­го бра­но. В який день не бу­ло за­ро­бiт­ку, Ро­ман жив з тих гро­шей, що зос­та­ли­ся йо­му вiд пальта. Це дi­яло­ся тиж­нiв зо два, аж по­ки зно­ву так ста­ло­ся, що в Ро­ма­на не бу­ло й трьох копiйо­к зап­ла­ти­ти за нiч у нiч­лiж­но­му.

"Доробився!" - гiр­ко на­рi­кав на свою до­лю Ро­ман, iду­чи но­чу­ва­ти знов у той са­до­вий те­атр. Те­пер це бу­ло не так доб­ре, як по­пе­ре­ду, бо вже пiш­ли до­щi i зро­би­ло­ся враз ду­же хо­лод­но. Ро­ман страш­но на­мерз­ся, сто­ячи на ба­за­рi, i був го­лод­ний. Вiн увесь тру­сив­ся.

Дотягся до те­ат­ру, пе­ре­лiз че­рез по­ру­ча­та i пi­шов у свiй за­ка­ма­рок. Iду­чи тем­ною сце­ною, вiн спiтк­нув­ся на щось i тро­хи не впав.

- Який тут стульту­ся­ка со­ба­чий хо­дить та лю­дей колошк­ає? - нес­по­дi­ва­но грим­ну­ло з тем­ря­ви.

Роман пiз­нав го­лос Пат­рок­ла Хви­гу­ровсько­го: це вiн на нього спiтк­нув­ся.

- Се я, Ро­ман, одпо­вiв.

- Який Ро­ман, азi­нус?

- Та тот, що з ва­ми в ноч­леж­но­му но­чу­вал.- Увесь цей час їм не до­во­ди­ло­ся стрi­ва­ти­ся.

- А чо­го ж ти тут?

- Та долж­но то­го, що нєту на ноч­леж­ний деньог.

- Резон, хоч ти й бол­ван!

- А чо­го ж я бол­ван?

- А то­го, що по­ви­нен тут но­чу­вать.

- Та й ви ж тут но­чуєте.

- Я - iн­ша рiч. Я, брат­ку, так со­бi… ще вдень сю­ди зай­шов, а був трош­ки ви­пив­ши… та як лiг - та й до­сi!.. Ну, а все-та­ки я це мiс­то, прав­да, знаю доб­ре… Дак це вже нiч?

- Нiч.

- А чо­го ж ти зу­ба­ми ух­на­лi куєш?

- Бо хо­лод­но.

- Холодно? Ну, сi­дай бi­ля ме­не та пог­рiй­ся! Чо­го стоїш? Сi­дай! За це пла­ти­ти не до­ве­деться.

I вiн у тем­ря­вi пiй­мав йо­го за ру­ку й по­тяг униз. Ро­ман сiв бi­ля нього.

- Еге, та ти, па­руб­че, без пальта!

- Атож…

- А де ж во­но?

- Загуло.

- Ну, й ти ж ско­ро за­гу­деш.

- Куди ж я бу­ду гус­ти?

- К чор­то­во­му батько­вi в зу­би! Про­па­деш без оде­жi.

- Продал… то­пор нуж­но би­ло ку­пить… Що ж мiнє бу­ло де­лать?

- Клапоухий азi­нус! По­пи­тай­ся ме­не, то я ска­жу, що то­бi тре­ба ро­бить.

- Говорiть!

- Я те­бе по­ве­ду до доб­рих лю­дей.

- Ведiть!

- Там, по­ки що, по­лу­чиш ква­ти­ру й харч. Зап­ла­тиш зго­дя, як бу­дуть гро­шi.

- Хароша шту­ка, спа­си­бi вам!

- Не ка­жи - ха­ро­ша, по­ки не з'їв! Як бу­деш ро­зум­ний, то ма­ти­меш i ро­бо­ту.

- Какую?

- Кращу за ту, яку ро­биш.То­дi зна­ти­меш.

- Пущай i так!

- Тiльки од­но…

- А що та­кое?

- Чи зос­та­неш­ся там, чи нi, чи вiзьмеш ро­бо­ту, чи нi, а що по­ба­чиш, про те мов­чи!

- Ето мож­но.

- Заприсягнись!

- Пущай ме­не хрест побй­оть i си­ра зем­ля не прий­меть, єже­лi ко­му ска­жу.

- Добре! А ко­ли зла­маєш при­ся­гу, то я то­бi зла­маю шию… I пiд зем­лею знай­ду. Цi­ла го­ло­ва не бу­де. Цього не за­будь!

- Не за­бу­ду.

- Гайда.

II

Довго йшли че­рез увесь го­род, аж по­ки прий­шли до якоїсь тем­ної i грязької ву­ли­цi. Пе­рей­шли її всю. Наприкiнцi­ ву­ли­ця вiд­ра­зу па­да­ла вниз i звер­та­ла в який­сь яр. По обид­ва бо­ки яру, по­пiд гли­ня­ни­ми кру­ча­ми, бли­ма­ли ма­ленькими вiк­на­ми не­ве­лич­кi хат­ки. Лiх­та­рiв не бу­ло, - тiль­ки й свi­ту на ву­ли­цi, що з тих вi­ко­не­чок. Но­ги груз­ли в гли­нi, роз­мо­че­нiй до­ща­ми. Ро­ман уже наб­рав у свої дра­нi чо­боти стiльки во­ди, що всi но­ги бу­ли мок­рi.

- Iди сю­ди по­пiд ти­ном, - ска­зав Пат­рокл, - бо тут така хал­дей­ська ка­лю­жа.

I справ­дi, всю ву­ли­цю за­ли­ла ве­ли­чез­на ка­лю­жа. Це бу­ло най­ниж­че мiс­це в яру, i во­да стi­ка­ла сю­ди з усiх ви­со­кос­тiв.

З бi­дою, чiп­ля­ючи­ся за хво­рос­тя­ний тин, про­су­ну­лись повз ка­лю­жу.

- Ну й гря­зю­ка! - жа­лiв­ся Ро­ман.

- Ще й луч­че: як упа­деш, то не заб'єшся.

- Та ку­ди ж ми зай­шли?

- У Рiв­ча­ки!

- Какiї рiв­ча­ки?

- Так зветься… Iди за мною!

Вiн за­вер­нув до дво­ру. Од­чи­нив хвiрт­ку, впус­тив Ро­ма­на i по-ха­зяй­сько­му за­чи­нив за їм. У дво­рi ха­та, здається, гон­том кри­та, пра­во­руч - якiсь шо­пи, чи що.

Загарчав у тем­ря­вi со­ба­ка.

- Цить, Хам­ло, цить! Се я. Здо­ро­вен­ний пес, пiз­нав­ши Па­трокла, по­чав ла­щи­ти­ся до нього.

- Що? Хi­ба дав­но не ба­чив ме­не? На вже, на! Ви­тяг щось iз ки­ше­нi i дав Хам­ло­вi.

- Добрий ка­нiс! Гар­ний со­ба­цю­ра!.. Ну те­бе к чор­ту! Хвос­том усю пи­ку за­ля­пав.

Пiдiйшли до ха­ти, i Пат­рокл заг­рю­кав у за­су­не­нi две­рi.

Чути бу­ло, як хтось вий­шов з ха­ти, i чо­ло­вi­чий го­лос оз­вавсь у сi­нях:

- Хто там?

- Одчиняй, то й по­ба­чиш!

- Патрокл Сте­па­но­вич? - за­пи­тав сти­ха го­лос.

- Атож.

Хазяїн упус­тив гос­тей i за­раз же зно­ву за­су­нув две­рi. Увiй­шли в ха­ту. Це бу­ла зви­чай­на мi­щанська свiт­ли­ця: ве­лике лiж­ко пра­во­руч пiд стi­ною, лi­во­руч стiл, а круг йо­го прос­тi де­рев'янi, по­ма­за­нi ру­дою фар­бою, стiльцi; ближ­че до две­рей - пра­во­руч пiч, лi­во­руч - ша­фа. Стi­ни об­лiп­ле­но по­га­неньки­ми, не­чис­ти­ми вже шпа­ле­ра­ми; на стi­нах три ма­люн­ки без рам­цiв, при­би­тi прос­то гвiз­доч­ка­ми: ко­пiєчнi ба­за­ро­вi ля­пан­цi, всi по­ма­за­нi му­ши­ни­ми слi­да­ми. Якась жiн­ка, ма­буть, ха­зяй­ка, блi­да й ху­да, кла­ла спа­ти ди­ти­ну в ко­лис­ку, а за сто­лом си­дiв Лу­каш.

Поздоровкались i по­сi­да­ли.

Тим ча­сом увiй­шов з сi­ней ха­зяїн. Не та­кий здо­ро­вий, як Пат­рокл, але кре­мез­ний i ду­жий, з ве­ли­кою блис­ку­чою чор­ною бо­ро­дою, з ду­жим за­канд­зюб­ле­ним но­сом. Блис­нув на Ро­ма­на гост­ри­ми хо­лод­ни­ми очи­ма.

- Чого ти так на йо­го ди­виш­ся? - спи­тав Пат­рокл.- Оце то­бi при­вiв чо­ло­вi­ка. Хо­дить без ро­бо­ти. Ко­ли за­раз не­ма в нас дi­ла - тре­ба дать йо­му ква­ти­рю й харч.

- А та­ла­лая з бi­лих бе­рез не бу­де ви­пус­кать?

- Каже, що прип­не.

- Хай но­чуєть.

- От i га­разд! А те­пер знаєш що, Яро­ше? I вiн го­лод­ний, та й я, як ве­чiр по­ба­чив, то роз­ла­су­вав­ся на ве­че­рю.

- Ану, Вар­ко, да­вай там що єсть! - зве­лiв Ярош гос­по­ди­нi.- Ми ще й са­мi не ве­че­ря­ли.

Жiнка, мов­чаз­на i якась див­на, по­ча­ла го­ту­ва­ти ве­че­рю. Ха­зяїн вий­шов у сi­ни, а за їм слiд­ком Пат­рокл, i дов­го щось там ба­ла­ка­ли, то­дi вер­ну­ли­ся вдвох.

- Ану, сi­дай­мо! - пок­ли­кав ха­зяїн. Гос­тi по­сi­да­ли за стiл, а вiн тим ча­сом ви­тяг з ша­фи пляш­ку з го­рiл­кою.

- От чу­дес­на шту­ка, що й ак­ва вi­та є! - зра­дiв Пат­рокл.- Ма­буть, ти знав, що я змерз?

- А, долж­но, ти й не пив би, ког­да б не змерз? - шут­ку­вав Ярош.

- Та… Ме­не по­кiй­ний батько зав­сiг­ди нав­чав: чар­ка - во­рог твiй! А я во­ро­га де не по­ба­чу, там i стреб­ляю: не лю­блю во­ро­гiв.

- Варко! А ти ж чо­го не са­диш­ся? - оз­вав­ся Ярош до жiн­ки.

- Не хо­чу.

- Знов за­ве­ре­ду­ва­ла? Iди й са­дись!

Жiнка мовч­ки сi­ла за