Серед темної ночі - Борис Грінченко

Роман вий­шов з бай­ра­ку на шлях, зно­ву озир­нув­ся ту­ди й сю­ди, - нi­ко­гi­сiнько не­ма. То­дi швид­ко пi­шов у го­род.

Троє то­ва­ри­шiв не­за­ба­ром по­чу­ли йо­го хо­ду… от уже й вид­ко йо­го: iде й щось му­ги­че со­бi пiд нiс. Са­ло на пле­чах.

Одним ско­ком во­ни ста­ли круг йо­го.

Роман спи­нив­ся вра­же­ний i од­ну мить, з нес­по­дi­ван­ки, не знав, що ро­би­ти.

- А ку­ди це ти, Ро­ма­не, са­ло не­сеш? - спи­тав­ся, глу­зу­ючи, Де­нис.- Мо­же, то­бi по­со­би­ти?

Здоровенний Ро­ма­нiв ку­лак уда­рив Де­ни­са по уху, що аж ка­ган­цi то­му зас­вi­ти­ли­ся. Де­нис по­то­чив­ся, тро­хи не впав, а Ро­ман тим ча­сом, ки­нув­ши й са­ло, по­бiг шля­хом.

Очманiвши вiд ку­ла­ка, Де­нис на мить спи­нив­ся, не ро­зумiючи, що ста­ло­ся. Але за­раз же по­ба­чив.

Попереду бiг Ро­ман, а за їм, ду­же близько, Струк, а тро­хи вiд­да­лiк Те­реш­ко. Де­нис ки­нув­ся за ни­ми.

Але Ро­ман доб­ре бi­гав i не­за­ба­ром да­ле­ко по­ки­нув на­зад се­бе i Те­реш­ка, i Де­ни­са. Тiльки Струк гнав­ся за ним близь­ко, зiг­нув­шись на­пе­ред усiм своїм дов­гим тi­лом, закидаюч­и на­зад швид­кi ци­ба­тi но­ги.

Вiн роз­па­лив­ся. Так вiн ко­лись бiг за вов­ком пiдстрелени­м: нi­ко­ли бу­ло вдру­ге руш­ни­цю на­би­ти, щоб стрельну­ти, i вiн нап­ру­жу­вав усю си­лу, щоб наз­дог­на­ти закривавленог­о звi­ра i до­би­ти з рук, розт­ро­щив­ши йо­му го­ло­ву. Так вiн бiг i те­пер, сам не ро­зу­мi­ючи, не ду­ма­ючи про те, на­що йо­му ло­ви­ти Ро­ма­на i що йо­му той Ро­ман зро­бив. Бiг i кри­чав iн­ко­ли:

- Не вте­чеш!.. За­дав­лю!..

У нього пе­ред очи­ма, не пе­рес­та­ючи, швид­ко мелька­ли п'яти, при­тис­ка­ли­ся до бо­кiв ви­су­не­нi на­зад лiк­тi. Цi лiк­ти все ближ­чi, ближ­чi ста­ють… Струк ви­раз­но чує, як важ­ко ди­хає втi­кач… по­чу­ває це ди­хан­ня. Нап­ру­жується з усiєї си­ли - от-от до­сяг­не; але й Ро­ман нап­ру­жується… Та ненад­овго. Од­ним ос­тан­нiм стриб­ком па­дає Струк на спи­ну Ро­мановi, ва­ляє йо­го до­до­лу. Але тую ж мить Ро­ман виверн­увся й зiр­вав­ся на но­ги. Струк, ле­жа­чи на шля­ху, вхо­пив йо­го за но­ги обо­ма ру­ка­ми. Ро­ман схит­нув­ся i зно­ву упав, i во­ни зче­пи­ли­ся про­мiж се­бе, ка­ча­ючи­ся в пи­лу на шля­ху.

- Не вте­чеш!.. Не вте­чеш!..- хри­пiв Струк.- Не по­пу­щу!

- Чого то­бi вiд ме­не тре­ба? Що я то­бi зро­бив? - так са­ме хри­пiв Ро­ман, пру­ча­ючи­ся.- Пус­ти!

Враз iще двоє впа­ло на нього, вхо­пи­ло йо­го, при­тис­ло.

- А, дак ти так! - ре­вiв роз­лю­то­ва­ний Де­нис.- Крас­ти!.. Биться!.. Тi­ка­ти!.. Ду­шо­губ!.. От я ж то­бi по­ка­жу!..

Роман виз­во­лив пра­ву ру­ку i по­чав би­ти ко­го й по чо­му по­па­дя. Йо­го приг­нi­ти­ли так, що вiн зас­тог­нав, i скру­ти­ли йо­му на­зад ру­ки по­ясом.

- Тепер тi­кай! - зну­щав­ся Де­нис.- Та тiльки не в го­род, а до во­лос­тi!

Пiдвели йо­го i сто­яли, вiд­по­чи­ва­ючи, всi чет­ве­ро, задих­анi, зне­мо­же­нi, в под­ра­нiй оде­жi, з ума­за­ни­ми об­лич­чя­ми у кров, змi­ша­ну з шля­хо­вим пи­лом. У бiй­цi Де­ни­со­вi роз­би­то но­са, а вiн поп­ля­мив кров'ю й iн­ших.

- Ходiм! - смик­нув Де­нис Ро­ма­на.

- Не пi­ду!

- Ходiм, бо по­тяг­не­мо, як пад­ло!

- То й тяг­нiть! - Ро­ман упав на шлях. Але Де­нис ухо­пив йо­го за вiрьовку й по­тяг по шля­ху, що аж ру­ки то­му виверт­алися. Ро­ман ойк­нув.

- Уставай же, бо ще гiр­ше бу­де!

Роман ус­тав. Пiш­ли до се­ла. На до­ро­зi заб­ра­ли по­ки­ну­те са­ло. Те­реш­ко йшов з ним по­пе­ре­ду, а да­лi Ро­ман, а за ним Струк iз Де­ни­сом, дер­жа­чи йо­го за кi­нець по­яса, що зв'язу­вав ру­ки. Мов­ча­ли всi.

Так увiй­шли в се­ло.

- Куди ж ти? - спи­тав Струк.

- У во­лость, одка­зав Де­нис.

- А мо­же б, до батька йо­го? Не­хай пов­чить! - по­ра­див Те­реш­ко.

- Такий, що пов­чить! - ска­зав Де­нис.- У во­лость!

Повернули до во­лос­тi. Зди­во­ва­нi лю­ди спи­ня­ли­ся, пог­ля­да­ючи на цю чуд­ну, нез­ви­чай­ну про­це­сiю, i не мог­ли нi­чого зро­зу­мi­ти. Дех­то пiд­хо­див i пи­тав­ся, але тi, поспiшаюч­и, йшли да­лi.

Увесь час Ро­ман мов­чав. Але як уже пi­дiй­шли до волосн­ого рун­дуч­ка i вiн сту­пив на нього но­гою - то­дi по­вер­нув­ся до Де­ни­са:

- У, iрод! - I плю­нув йо­му ме­жи очi. Де­нис рво­нув­ся був до нього, але за­раз же спи­нив­ся.

- Постривай, по­ба­чи­мо, що в хо­лод­нiй зас­пi­ваєш! - утер­ся, i всi вку­пi всту­пи­ли до во­лос­тi.

Там бу­ли пи­сар, стар­ши­на, вряд­ник. Во­ни аж нестямилися ­з то­го ди­ва, що по­ба­чи­ли. А Де­нис, нез­ва­жа­ючи на те, по­чав опо­вi­да­ти, що ось во­ни пiй­ма­ли зло­дiя з са­лом, i ви­магав, щоб на­пи­са­но про­то­ко­ла i по­сад­же­но зло­дiя в хо­лодну. Го­во­рив так, мов­би це не про бра­та, а про ко­гось зов­сiм йо­му не вi­до­мо­го й чу­жо­го.

- Що ти, Де­ни­се? Бо­га ти не боїшся, лю­дей не стра­миш­ся! Бра­та?!. до­рi­кав йо­му стар­ши­на.

- А хоч i брат, та ко­ли та­ке ле­да­що…

Тодi оз­вав­ся Ро­ман: во­ни на йо­го на­па­ли, ка­лi­чи­ли, нiвеч­или йо­го!.. Де­нис зав­сiг­ди пек­лом на нього ди­хав… I те­пер хо­че за­на­пас­ти­ти. Зо­вуть йо­го зло­дiєм! А по­чо­му во­ни зна­ють, як у Ро­ма­на те са­ло опи­ни­ло­ся? Мо­же, йо­му бать­ко сам йо­го дав.

Волоснi з уряд­ни­ком не зна­ли, що їм ро­би­ти, їм бу­ло жал­ко Ро­ма­на i гид­ко Де­ни­са слу­ха­ти, а про­те все, ж це бу­ло зло­дiй­ст­во. До­по­мiг пи­сар:

- По за­ко­ну так: ко­ли б син у батька що i взяв, а як батько прос­тить, то й су­ду не­ма нi­яко­го.

- Це прав­да, так! - до­дав уряд­ник.

- А ко­ли так, дак що тут ка­за­ти? - оз­вав­ся стар­ши­на.- Це не на­ше дi­ло, а батько­ве. Сто­рож, розв'яжи йо­го!

Сторож уку­пi з Стру­ком розв'яза­ли бi­до­ла­ху. Струк те­пер уже зов­сiм про­хо­лов i сам на се­бе гнiв­ний був, що в та­ке встряв. I Те­реш­ко­вi бу­ло нi­яко­во.

- Ми всi тут дi­ло ба­чи­ли й чу­ли; ко­ли що тре­ба бу­де, то всi бу­де­мо свiд­ка­ми, а про­то­ко­лу не­ма на що спи­су­ва­ти! - рi­шив стар­ши­на.- Iдiть со­бi з бо­гом!

- Спасибi вам, гос­по­дин стар­ши­на! - по­дя­ку­вав Ро­ман i за­раз вий­шов з во­лос­тi.

Понурившись, вий­шли за їм Струк i Те­реш­ко, а по­зад усiх Де­нис.

Денис гнi­вав­ся на во­лос­них. Го­ло­ва в йо­го бо­лi­ла, закрив­авлене об­лич­чя роз­пух­ло i щох­ви­ли­ни на­га­ду­ва­ло про Ро­ма­на.

Як вiн увiй­шов у свою ха­ту, то там бу­ли всi до­ма.

Зiнько аж з мiс­ця зiр­вав­ся, по­ба­чив­ши Де­ни­са:

- Денисе! Що це то­бi?

Не вiд­мов­ля­ючи йо­му, Де­нис про­мо­вив прос­то до бать­ка:

- Ото ж ваш си­но­чок на­ро­бив.

- Хто? Ро­ман? - спи­тав батько.- Зно­ву би­ли­ся? З чо­го ж це?

- Аз то­го, що ми - кум Те­реш­ко, Струк та я - пiй­ма­ли йо­го з са­лом у бай­ра­цi.

У ста­ро­го Си­ва­ша зат­рем­тi­ли ру­ки.

- Та й би­ли йо­го?

- Або вiн нас бив, по­ки йо­му ру­ки на­зад скру­ти­ли.

- Нащо ж ви йо­му ру­ки кру­ти­ли?

- Щоб у во­лость од­вес­ти. Шко­да тiльки, що стар­ши­на не схо­тiв у