Домбі і син - Чарльз Діккенс

- Ні, не я,- він зніяковів або вдав, що зніяковів.

- Хто ж тоді?

- Не можете вгадати?

- Не маю бажання вгадувати.

- Мадам,- мовив він по хвилині вагання, впродовж якої обоє не зводили одне з одного очей, як і раніш.- Я в скрутному становищі. Ви сказали, що не приймете жодних переданих вам вказівок і заборонили мені повертатися до цього питання; однак обидва питання, як бачу, так тісно пов’язані між собою, що - коли ви не захочете прислухатись до непрямої застороги того, хто здобув собі честь користуватися вашим довір’ям, хоч дорога до нього вела через неласку,- я буду примушений зламати вашу заборону.

- Ви знаєте, що вам вільно зробити це, сер,- відповіла Едіт.- Ламайте.

Яка ж вона бліда і схвильована, як тремтить! Значить, він добре розрахував ефект!

- Мені було доручено,- тихо почав він,- переказати, що ставлення ваше до міс Домбі йому неприємне. Воно може привести до порівнянь, некорисних для нього. Він бажає, щоб ставлення це цілковито змінилося, і вірить, що коли воно щире, то так і буде, бо послідовна демонстрація вашої прихильності не вийде на користь її об’єктові.

- Це загроза,- сказала вона.

- Це загроза,- своїм звичаєм безгучно ствердив він і вголос додав: - але спрямована не проти вас.

Вона стояла перед ним випроставшись, гідна і горда, дивилася просто на нього своїми огненними очима і всміхалася зневажливою, гіркою усмішкою - і враз заточилася, ніби земля під її ногами розверзлася, й не впала тільки тому, що він підхопив її на руки. І так само враз відштовхнула його, ледве він доторкнувся до неї, сахнулась назад і незворушно, дивлячись просто йому в очі, показала рукою на двері.

- Прошу залишити мене. На сьогодні досить.

- Я відчуваю, що справа ця вельми нагальна,- провадив містер Турбот,- бо годі передбачити, до яких наслідків і як скоро могло б спричинитись ваше незнання чоловікових настроїв. Уявляю, як стурбувало міс Домбі звільнення її покоївки, а воно, правдоподібно, вже є одним із дрібніших наслідків. Ви не гніваєтеся на мене за моє прохання, щоб міс Домбі не була присутня. Чи так? Можу на це надіятись?

- Можете. Лишіть мене, прошу вас.

- Я, знаючи про ваші почуття до цієї юної леді, в силі й щирості яких я свято переконаний, певен, що ви були б дуже нещасливі, вічно терзаючись думкою, що нашкодили її становищу і зруйнували її надії на майбутнє,- скоромовкою, але з запалом додав Турбот.

- Досить на сьогодні. Лишіть мене, будьте такі ласкаві.

- Я всякчас буватиму тут - навідуватиму його, та й у службових справах. Чи дозволите мені ще побачитися з вами, порадитись, що робити, дізнатись про ваші бажання?

Вона знов простягнула руку до дверей.

- Не знаю навіть: сказати йому, що я говорив з вами, чи навести на думку, що я відстрочив цю розмову, бо не мав слушної нагоди або з якоїсь іншої причини? Конче потрібно, щоб ви дали мені змогу порадитися з вами, і то якнайскорше.

- Коли завгодно, тільки не зараз,- відповіла вона.

- А коли я висловлю бажання бачитися з вами, чи буде це розумітися так, що міс Домбі не повинна бути при цьому, і що шукаю я цього побачення як людина, котра має щастя користуватися вашим довір’ям і приходить, щоб помогти вам усім, чим може, а не раз, можливо, відвести лихо й від міс Домбі?

І далі явно боячись бодай на мить випустити його з-під влади свого незмигного погляду,- яка б мізерна вона не була,- Едіт одповіла «так!» і знов попросила його піти.

Він вклонився, ніби скоряючись її волі, але біля самих дверей повернувся і сказав:

- Я дістав прощення, і спокутував свою провину. Чи можна мені, перед тим як іти,- в ім’я міс Домбі і для мене самого,- поцілувати вашу руку?

Вона подала йому затягнену в рукавичку руку, яку скалічила попереднього вечора. Він узяв її в свою, поцілував і пішов. А за дверима помахав тією рукою, в якій тримав її долоню, і сховав у пазуху.

Серед різних дрібніших змін, що за останній час сталися в житті і побуті містера Турбота, найбільше впадала в очі надзвичайна старанність, з якою він працював, і увага, з якою вивчав найменші деталі усіх справ торговельного дому «Домбі і Син». Завжди беручкий і доскіпливий, він збільшив свою рисячу проникливість ще разів у двадцять. Він не лише стежив за кожним кроком у щоденній діяльності фірми, а знаходив ще вільний час,- власне, викрадав його,- щоб переглянути колишні угоди, укладені торговельним домом упродовж цілої низки років, і свою участь у них. Часто, коли клерки вже розходились і контора була темна та порожня, а всі інші подібні установи - зачинені, містер Турбот, розпатравши залізну кімнатку-скарбницю, вивчав таємниці книг та паперів, наче анатом, що вивчає найтонші розгалуження нервів та сухожиль досліджуваного ним об’єкта. Перч-посильний, що звичайно в таких випадках зоставався в конторі й, запаливши свічку, розважався читанням прейскуранта чи дрімав біля вогню в приймальні, щохвилинно ризикуючи пірнути носом у ящик з вугіллям, не міг не скласти данини захоплення такій ревності, дарма що вона значно вкорочувала його родинні радощі, і всякчас вихваляв перед місіс Перч (що тепер колихала близняток) працьовитість та пильність їхнього управителя в Сіті.

Таку ж посилену й пильну увагу, як і до справ фірми, містер Турбот почав приділяти й своїм власним справам. Не будучи компаньйоном підприємства - така честь випадала виключно спадкоємцям славетного прізвища Домбі,- він діставав, однак, певний відсоток од обігу, а що користав з усіх пільг, надаваних його фірмі, для вигідного вкладення грошей, то серед дрібної рибки, яка крутилася довкола тритонів торгівлі зі Сходом, вважався заможною людиною.

Ці пронози почали подейкувати, що Джеймс Турбот з фірми Домбі прикидає оком, чого він варт, і саме вчасно стягує докупи грошенята, а на біржі закладалися навіть, що Джеймс незабаром побереться з багатою вдовою.

Проте всі ці турботи анітрохи не перешкоджали містерові Турботові піклуватися