Домбі і син - Чарльз Діккенс

хворим хазяїном, й анітрохи не відбилися на його чепурності, охайності, прилизаності і всіх інших котячих рисах. Не те, щоб у нього зайшла якась зміна - у звичках чи в рисах характеру,- просто весь він якось підтягнувся. Все, що спостерігалося в ньому колись, спостерігалося й зараз, тільки в сконцентрованішому вигляді. До чого б він не брався, він усе робив з повною самовіддачею, а в чоловікові, такому здібному й цілеспрямованому, як він, це цілком певно вказувало на одне: робить він те, що додає гостроти й наснаги найсильнішим сторонам його натури.

Єдина зміна, що виразно помічалася в нім, була задума, в яку він упадав тоді, коли їхав верхи,- як і тоді, коли вертався з дому містера Домбі в день його нещасливого падіння. В такі хвилини він правив конем цілком машинально і, здавалося, нічого не чув і не бачив, доки не під’їздив до цілі, хіба що якась несподіванка виводила його з цієї задуми.

Їдучи отак одного дня на своїм білоногім коні до контори «Домбі і Син», він не помітив ні двох пар жіночих очей, що стежили за ним, ні зачарованого погляду Роба-Точильника, який на доказ своєї справності чекав на нього за квартал від контори і, раз у раз хапався за капелюх, марно намагаючись привернути його увагу, тупцяв поруч з конем, готовий підтримати стремено, коли хазяїн злізатиме з сідла.

- Бач, хто їде! - вигукнула одна з жінок, стара баба, скинувши перед себе висохлу руку й показуючи на нього другій, молодій жінці, що разом з нею стояла, ховаючись, у брамі.

Дочка місіс Браун зиркнула туди, куди вказувала мати, і на обличчі в неї з’явився злий, мстивий вираз.

- Я ніколи не думала, що побачу його,- тихо сказала вона,- але, може, це й добре, що бачу. Бачу!

- Не змінився,- промовила стара зі злістю в очах.

- Щоб він змінився!-озвалася друга.- 3 якої це речі? Хіба він страждав? Це я змінилася за двадцятьох. Чи того не досить?

- Бач, як їде? - буркнула стара, звернувши на дочку червоні очиці.- Вправненький, чистенький, на коні, а ми в болоті...

- Ми самі болото,- урвала дочка.- Ми тільки болото під копитами його коня. Чим же нам іще бути?

І, напружено дивлячись йому вслід, нетерпляче махнула рукою, зацитькуючи матір, мовби сам звук її голосу заважав їй дивитися. Мати, стежачи не за ним, а за нею, вмовкла і чекала, аж вогонь у доччинім погляді пригас і вона зітхнула, наче їй стало легше, що нарешті він зник.

- Голубко моя! - тільки тепер озвалася стара.- Алісо! Красунечко! Алі! - Вона обережно смикнула її за рукав.- І ти дозволиш, щоб він отак собі роз’їжджав, замість того, щоб витиснути з нього гроші? Таж то гріх, доню.

- Чи ж я вам не казала, що жодних грошей від нього не візьму? - відповіла та.- Ви й досі не ймете мені віри? Взяла я гроші від його сестри? Невже б я торкнулася хоч одного пенні, що пройшло через його білі руки... хіба щоб, отруївши, відіслати йому назад? Заспокойтеся, мамо, і ходім уже.

- А він же такий багатій! - бідкалась стара.- А ми такі бідні!

- Бідні, бо не маємо чим відплатити йому за всі нещастя, якими йому завдячуємо,- промовила дочка.- Хай би дав мені те, чим то платиться - я прийму і пущу в ужиток. Ходім. Нічого на його коня видивлятись. Ходім, мамо!

Але стара, у якої поява Роба-Точильника, що вертався назад, ведучи коня без їздця, явно викликала інтерес зовсім іншого плану, стежила за цим молодим чоловіком з надзвичайною увагою, а коли Роб наблизився, відкинула всі, очевидні досі, вагання і, блиснувши оком на дочку та приклавши пальця до губ, слушної миті вислизнула з брами і торкнула його за плече.

- Ба, де ж це мій веселун Роб пропадав стільки часу? - спитала, коли той обернувся.

Веселун Роб, чия веселість по цім привітанні помітно підупала, з безмірно збентеженим виглядом і з сльозами на очах відповів:

- Ой, місіс Браун, чого ви спокою не даєте бідному хлопцеві, коли він чесно заробляє собі на життя і веде себе порядно? Навіщо ви отак ганьбите його добре ім’я, спиняючи на вулиці, коли він веде коня свого пана до порядної стайні? Ви того коня, якби воля ваша, продали б на м’ясо для котів та собак! А я гадав,- сказав Роб на завершення так, мовби хотів найдужче дошкулити старій,- я гадав, що ви давно вже вмерли!

- Оце так він зі мною говорить! - гукнула, звертаючись до дочки, стара.- Зі мною, що не один тиждень чи місяць з ним водилася моя люба, і не раз по-приятельськи обставала за ним, коли він накладав з різними там голуб’ячими волоцюгами та птахоловами!

- Не будемо про птахів, добре, місіс Браун? - з великим острахом відповів Роб.- Хлопцеві, гадаю, краще мати до діла з левами, аніж з тою дрібнотою, що все тобі в очі мечеться, коли найменше того чекаєш. Ну, та як ви поживаєте й чого від мене хочете? - Ці чемні запитання Точильник витиснув із себе немов над силу, з великим розпачем та мстивістю.

- Чуєш, голубе, як він говорить зі своєю приятелькою? - знову звернулася місіс Браун до дочки.- Але дехто з його приятелів не такий терплячий, як я. Досить мені сказати декому, з ким він знався, гуляв і шахрував, як його можна знайти.

- Прикусіть язика, добре, місіс Браун? - перебив нещасний Точильник, злодійкувато озираючись, наче боячись, що вздрить десь під боком сліпучі зуби свого хазяїна.- Яка вам приємність занапастити чоловіка? А ще у ваших літах! Коли вам багато про що треба б думати?

- Який гарний кінь! - мовила стара, плескаючи огира по шиї.

- Дайте йому спокій, добре, місіс Браун? - скрикнув Роб, відштовхуючи її руку.- Ви можете з розуму звести бідного, покаянного хлопця!

- А яку ж то я кривду вчинила йому, дитино? - спитала стара.

- Кривду вчинила! - перекривив її Роб.- Та в нього такий хазяїн, що все знатиме, навіть якби його соломинкою діткнулися.- Він хухнув на місце, де лежала рука старої, і розгладив його пальцем, наче й справді вірив у те,