Домбі і син - Чарльз Діккенс

Стара, обернувшись, прошамкотіла щось, кривляючись, дочці і разом з нею рушила слідом за Робом, який не пускав з рук поводів.

- Добра служба, га, Робе? - знову зняла вона розмову.- Тобі щастить, дитино.

- Не кажіть мені за щастя, місіс Браун,- відповів безталанний Точильник, спиняючись.- Якби ви не підходили ото або забралися звідси, то бідного хлопця, мабуть, можна було б назвати щасливим. Ви що, не можете йти своєю дорогою й одчепитись од мене, місіс Браун? - раптом вдарився у войовничий плач Роб.- Якщо та молодиця ваша приятелька, то чого вона не забере вас, а дозволяє чинити таке неподобство?

- Що?! - каркнула стара, присунувши до нього обличчя з таким зловісним оскалом на ньому, аж обвисла шкіра її шиї зібгалася в складки.- То ти зрікаєшся своєї старої кумасі? Чи не ти п’ятдесят разів ховався в моїй хаті й твердим сном спав в мене в кутку, коли не мав іншого ліжка, як бруківка, а ти ото так розмовляєш зі мною? А чи не я з тобою купувала, продавала, допомагала, як уміла, ти, шмаркачу, шельмо такий-сякий, а ти ото кажеш мені забиратися? А чи я не зберу на завтра цілої зграї твоїх товаришочків, що вже точно не одчепляться від тебе, як тінь, доки не занапастять остаточно, а ти ще, зухвальцю, вирячуєшся на мене? Я пішла! Ходім, Алісо!

- Стійте, місіс Браун! - верескнув переляканий Точильник.- Що це ви виробляєте? Чого завелись? Не пускайте її, будь ласка. Я й на думці не мав ображати вас. Я ж питав: «як поживаєте?» - з самого початку, правда ж? але ви не відповіли. Ну, то як же ви поживаєте? А потім,- жалісно сказав Роб,- дивіться,- ну, як може нещасний хлопець стояти й базікати на вулиці, коли в нього хазяйський кінь на руках, якого треба відвести почистити, і хазяїн, котрий знає усе, що де трапиться!

Стара ніби трохи зм’якла, але й далі трусила головою, кривлялася та шамкала.

- Ходімте до стаєнь, вип’єте чогось, що вам на користь вийде, га, місіс Браун? - запропонував Роб.- Замість виробляти таке, од чого нема ніякої користі ні вам, ні комусь? І ви ходіть разом з нею, будьте ласкаві,- припрошував Роб.- Я, безперечно, був би дуже радий цій зустрічі, якби не кінь!

Отак перепросившись, Роб, образ жалю і розпуки, провадив свого підопічного в провулок. Стара, кривлячи гримаси до дочки, не відставала від нього. Не відставала і дочка.

Звернувши на тихий маленький майдан чи то дворище, над яким височіла величезна дзвіниця, і де центрами ділового життя були склад пляшок і склад упаковок, Роб передав білоногого грумові із старосвітської стайні на розі і, запросивши місіс Браун з донькою присісти на кам’яну лаву біля воріт цього закладу, зник, щоб незабаром виринути з сусідньої корчми з олов’яною квартою та склянкою в руках.

- За твого хазяїна - містера Турбота, дитино! - повільно проказала стара, перед тим як випити.- Нехай благословить його бог!

- Е, та я ж не говорив вам, хто він,- вирячив очі Роб.

- Ми його з вигляду знаємо,- пояснила місіс Браун, так напруживши увагу, що на хвилю її невгавні щелепи й голова застигли без руху.- Ми бачили, як він проїздив сьогодні і спішився, а ти був готовий відвести коня.

- А-а! - протяг Роб, очевидно, шкодуючи, що його готовність не занесла його деінде.- А що з нею? Що, вона не п’є?

Запитання стосувалося Аліси, яка, загорнувшись у плащ, сиділа трохи осторонь, цілком байдужа до простягненої їй склянки. Стара похитала головою.

- Не звертай уваги,- сказала вона.- Ти не знаєш, яка вона дивна, Роб. А містер Турбот...

- Т-с-с! - цитьнув Роб, обережно зиркнувши на склади, ніби на стосах пляшок і упаковок міг сидіти містер Турбот, стежачи за ним.- Тихо!

- Та його ж тут нема! - вигукнула місіс Браун.

- Хто його зна,- пробурмотів Роб, перебігши очима і по дзвіниці, наче думав, що той, наділений надприродним слухом, міг бути і там.

- Добрий хазяїн? - поцікавилася місіс Браун.

Роб потакнув і стиха додав:

- Всевидющий.

- Живе за містом, так, любчику?

- Коли вдома,- відповів Роб,- але тепер ми живемо не вдома.

- А де ж? - запитала стара.

- Наймаємо квартиру. Недалеко від містера Домбі.

Молода жінка глянула на нього так раптово і так допитливо, що Роб геть збентежився й знову простяг їй склянку, але не з більшим успіхом, ніж дотепер.

- Це той містер Домбі, про якого ми з вами часом балакали,- нагадав Роб місіс Браун.- Власне, ви хотіли, щоб я балакав про нього.

Стара кивнула головою.

- Ну, так той містер Домбі упав з коня,- знехотя пояснив Роб,- і тепер моєму панові доводиться бувати там частіше, ніж завжди - чи то в нього, чи то в місіс Домбі, чи ще там у когось. От ми й перебралися до міста.

- А вони ладять між собою, любчику? - спитала стара.

- Хто?

- Та він же й вона?

- Містер і місіс Домбі? - перепитав Роб.- Та відкіля мені знати?

- Ні - твій пан і місіс Домбі, ціпонько,- лагідно пояснила стара.

- Не знаю,- озираючись, відповів Роб.- Думаю, що так. Але ж бо ви й цікаві, місіс Браун! Хто менше говорить, той довше живе.

- Та що ж у тім злого? - сплеснувши руками, розсміялася стара.- Е, веселун Роб присмирнів, відколи в люди вибився! Нема у тім зла.

- Я знаю, що зла в тім нема,- відказав Роб, зиркнувши на склад і дзвіницю,- але й добра з того базікання не буде, хоч би йшлося про те, скільки в мого хазяїна гудзиків на фраку. З ним, кажу я вам, це не пройде. Краще вже утопитись. Його слова. Я б вам не сказав навіть, як його звати, коли б ви самі того не знали. Поговорім про когось іншого.

Поки Роб іще раз сторожко оглядав майдан, стара крадькома подала знак дочці. Порух цей був миттєвий, але дочка, зрозумівши, відвела очі від обличчя хлопця й щільніше загорнулась у свій плащ.

- Робе, любчику,- мовила