Домбі і син - Чарльз Діккенс

- Був, місіс Браун,- відповів Точильник не вельми гречно.

- І ти міг мене кинути! - сказала стара, обхопивши руками його шию.- Отак піти од мене, вирости, що й пізнати не можна, і ані разу не забігти до своєї нещасної старої приятельки, щоб розказати, як тобі пощастило, чванько ти такий! Охо-хо!

- От уже напасть для чоловіка, що має всевидющого хазяїна під боком! - зойкнув бідолаха Точильник.- Коли йому отак виють над вухом!

- І ти не зайдеш до мене, Робі? - голосила місіс Браун.- Охо-хо! Ніколи вже не зайдеш до мене?

- Та зайду! Чуєте, зайду! - запевнив Роб.

- Оце мій Роб! Оце мій любчик! - сказала місіс Браун, витираючи сльози на поморщенім виду й ніжно притуливши його до себе.- На старе місце, Робе?

- Так,- відповів Точильник.

- І скоро, Робе, голубчику? - вигукнула місіс Браун.- І не раз,- так?

- Так, так, так! - запевнив Роб.- Їй-богу, побачите, клянуся душею й тілом.

- Ну, тоді,- місіс Браун звела до неба руки й відкинула назад свою тряську голову,- тоді, якщо він додержить слова, я ніколи не покажусь йому на очі, хоч і знаю, де він живе, і нікому ані пискну про нього! Ніколи!

Цей вигук, здавалось, був краплею втіхи для бідолашного Точильника, який при цих словах ухопив місіс Браун за руку і зі сльозами на очах почав благати, щоб облишила нещасного хлопця й не псувала йому кар’єри. Обнявши Роба ще раз, місіс Браун дала на це згоду, та, вже рушивши вслід за дочкою, обернулась, підвела застережливо пальця і хрипким шепотом попросила грошей.

- Тільки шилінг, голубчику, або хоч шість пенсів,- мовила вона із хтивим, пожадливим виразом на обличчі.- В ім’я старої дружби,- я ж така бідна. А моя красунечка,- глипнула вона поверх плеча,- це моя доня, Робе,- вона мене ледь не голодом морить.

Та коли Точильник неохоче тицьнув їй гроші, доня її, підійшовши нечутно, вхопила її руку й видерла монету.

- Що це таке, мамо? - мовила вона.- Знов гроші! Завжди і вічно гроші! Чи ви забули, що я вам щойно казала? На! Забирай!

Бачачи, як гроші повертаються до власника, стара застогнала, але, більше ніяк не опротестовуючи цього повернення, пошкутильгала, пліч-о-пліч з дочкою, в провулок. Вражений та розгублений Роб, видивившись їм услід, бачив, як через кілька кроків вони спинилися й затіяли жваву розмову; бачив, як молодша кілька разів загрозливо вимахувала рукою (мабуть, на адресу того, про кого йшла мова), а місіс Браун їй недолуго вторувала, і всім серцем прагнув, аби предметом їхньої дискусії був не він.

Тішачись тим, що вони нарешті пішли, а також надією, що місіс Браун житиме не довічно, та й, мабуть, не так уже й довго, йому на клопіт, Точильник, що журився власним безпутством лиш настільки, наскільки воно спричинялося до ось таких прикрих оказій, повернув своєму стривоженому обличчю погідніший вираз, пригадавши собі, як ловко він збувся капітана Катла (спогад цей майже завжди піднімав йому настрій), і подався до контори «Домбі і Син» по нові розпорядження свого пана.

Пан той, глянувши на Роба з проникливістю, від якої серце хлопцеві скочило в п’яти, і він уже майже чекав нагінки за місіс Браун, передав йому звичайну папку з ранішньою поштою для містера Домбі та записку для місіс Домбі й відпустив його кивком голови, що наказував йому бути обачним і не гаяти часу. Ця таємнича настанова, повна, в уявленні Роба, зловісних застережень та погроз, вплинула на нього сильніше, ніж будь-які слова.

Залишившися сам у своєму кабінеті, містер Турбот взявся до праці і працював цілий день. Він прийняв чимало відвідувачів, переглянув низку документів, побував у різних місцях зібрань торгового люду і не вдавався в жодні абстрактні міркування, поки з усіма цьогоденними справами не було покінчено. Та щойно його стіл очистився нарешті від паперів, як він знову занурився в свою звичайну задуму.

Він стояв на своїм звичайнім місці, в своїй звичайній позі, втупивши очі в підлогу, коли до кабінету ввійшов його брат з кількома листами, що їх забрали були звідси протягом дня. Він мовчки поклав листи на стіл і тут же пішов до виходу, коли містер Турбот-управитель, що з першої ж миті не зводив з нього очей, наче саме про нього і думав увесь цей час, озвався:

- Так що тебе, Джоне, сюди привело?

Брат показав на листи й знову рушив до дверей.

- Мене дивує,- сказав управитель,- що ти приходиш і виходиш, навіть не запитавшись про здоров’я хазяїна.

- В конторі ще зранку казали, що містер Домбі почуває себе добре,- відповів той.

- Ти став такий м’якосердий за останні роки,- посміхаючись, мовив управитель,- що можу забожитися - якби йому щось поганого трапилося, ти б вельми журився.

- Мені й справді було б дуже жаль, Джеймсе.

- Йому було б жаль! - сказав брат, показуючи на нього рукою, немов у кабінеті був ще хтось, до кого він звертався.- Йому й справді було б дуже жаль! І хто це говорить! Остання шпиця в конторі; мотлох, який кинуто в куток, обличчям до стіни, наче негодящу картину, і залишено так на бозна-скільки років! Він - сама вдячність, і пошана, і відданість! І він ще хоче, щоб я йому повірив!

- Я зовсім не хочу, щоб ти мені вірив,- відповів той.- Я хочу лише, щоб ти ставився до мене так, як і до будь-кого з твоїх підлеглих. Ти спитав - я відповів.

- Та чи ти, лакизо, не маєш що йому закинути? - з незвичною для себе дражливістю сказав управитель.- Ні зневажливого поводження, ні зарозумілості, ні великопанських вибриків, ні визиску якого хоч! Таж, до біса! Чоловік ти чи ганчірка?

- Було б дивно, якби двоє людей - особливо начальник і підлеглий - прожили так багато років укупі й не мали б що закинути один одному,- він, в усякому разі, так і думав,- відказав Джон Турбот.- Та, поминувши тутешню мою історію...

- Тутешню його історію! - гукнув управитель.- Отож-бо й воно! Одне це дає йому змогу лавірувати, випасти