Казка на косичку - Галицька Олена

Шари повітря над пустелею можуть мати різну температуру. В них сонячні промені наче ламаються та перекидають через обрій різні зображення: башти далеких міст, вода та пальми оаз… На жаль, багато подорожніх гинуло через цю оману…

– Здається, один такий міраж я вже бачу, – задумливо сказала Маленька Бабка Йожка.

Розділ 9

МІРАЖ В ПУСТЕЛІ

На тлі сонця, що вже заходило за обрій, чітко вирізнявся силует вершника на верблюді. Незнайомець побачив подорожніх і почав швидко наближатися. Його верблюд легко і скоро біг, хитаючи довгою шиєю та викидаючи наперед стрункі ноги з широкими ратицями. Добігши до всюдихода, верблюд зупинився і слухняно став на коліна. З його спини, вкритої гарним барвистим килимом, повільно спустився хлопець.

– Привіт усім подорожнім! Мене звуть Пустельник. А це – Горбоконик, – скинув він рукою на верблюда.

– Які чудернацькі у вас імена! – мовила Маленька Бабка Йожка. – Верблюд – і раптом коник! Пустельників я теж зовсім іншими уявляла. Вважала їх самотніми, відлюдкуватими та дуже побожними старцями. "Має той пустельник хату із каміння. Ложе кам'яне, свічку кам'яну…" – процитувала вона.

Хлопець натомість весело засміявся. Він дійсно аніскілечки не нагадував узвичаєний образ жителя пустелі. Його довге пшеничне волосся закуйовдилося на вітру. На круглому, вкритому веснянками обличчі з під темних густих брів променіли великі карі очі. Пустельник був вдягнений у світлу вишиту сорочку, блакитні джинси та підперезаний широким шовковим поясом, перетканим срібними нитками. За поясом стирчав ніж.

– Вважаю, що Горбоконик – дуже влучне ім'я для мого вірного друга, – заперечив Пустельник. – Бачите, в нього тільки один горб. І він, як казковий герой, здатен на чудо. Воду, наприклад, чує на величезній відстані.

– Таких верблюдів ще звуть дромадерами, так? – втрутився у розмову Івась. – Вони дуже витривалі, можуть харчуватися гіллям та листям прямо на ходу, а за десять хвилин випивають понад ста літрів води!

– Ще вони вміють плавати, а головне – дуже швидко бігають. Ми часто беремо участь у перегонах, і часто виграємо, – додав Пустельник і схвально поплескав Горбоконика по довгій волохатій пісочного кольору шиї.

– А такий великий ніж тобі навіщо? – з острахом спитала Діана, ховаючись за Рітарі.

– Думаєте, я розбійник? Ха-ха-ха! – знов розсміявся Пустельник. – Ніж то не лише зброя. Я ж мандрівник. У мандрах чого тільки не трапляється. Вогнище треба розвести? На ночівлю треба влаштуватися? Якусь їжу треба роздобути? Та й захистити себе при потребі. Он у вас яка машина! А ми з Горбокоником лише вдвох.

Пустельник, підійшовши ближче до всюдихода, почав його уважно розглядати.

– Де це ти придбав таку гарну машину? Я таких навіть в спеціальних автомобільних журналах не бачив.

– Сам зробив, – не ховаючи вдоволеної посмішки, сказав Івась. – По правді кажучи, друзі допомогли. Як дізналися, що ми збираємося у далеку небезпечну путь, накидали блискавичних ідей щодо її обладнання.

– Складна мандрівка? О, це по-моєму! Яка ж мета вашої подорожі?

– Ми прямуємо до Чорного Замку Потворського, – втрутилася у розмову Маленька Бабка Йожка. – Про Веліюра Лотароза чув? Мав чути, якщо ти теж мандрівник. В нього є бібліотека, та й взагалі… цікаво подивитися.

– Чесно кажучи, мандрівником я став лише сьогодні, – признався Пустельник.

– Отакої, – скривилася Діана. – А я думала, ти нам допоможеш. Здається, ми таки заблукали.

Сонце майже сховалося за обрій. Швидко насувалася темрява. І ніде ані вогнища, ані вогника.

– Треба влаштовуватися на ночівлю, – сказав Пустельник. – Наразі ми не здатні знайти дорогу.

– Можна було б пересуватися по зірках, – тихесенько промовив Арахней. – Я знаю, що у північній півкулі орієнтуються по Полярній зірці, що вказує на північ, а в південній – по Південному хресту. Але тут… Я навіть жодного знайомого сузір'я не бачу: Стрільця, наприклад, або Козерога, Водолія, Близнюків або Лева. Дивіться, скільки тут зірок! Яка ж з них веде до Замку Веліюра Лотароза?

Дійсно, картина була неймовірна. Небо раптом засвітилося безліччю зірок, наче хтось розкинув над головами мандрівників розшите коштовними діамантами чарівне покривало. Ніхто з подорожніх ще не бачив такого сяючого неба, такої великої кількості блискотливих небесних вогників. Усі завмерли, зачаровані.

– Ой, дивіться, одна зірка падає, – раптом скрикнула Маленька Бабка Йожка. – Може, вона показує нам дорогу? Треба швидше бажання загадати. Івасю, скоріш розвертай машину в тому напрямку.

Яскрава зірка повільно летіла з неба, наче хотіла, щоб її неодмінно побачили. Друзі встигла загадати бажання, і в усіх воно було одно-єдине: неодмінно досягти омріяної мети.

Розділ 10

ЧОРНИЙ ЗАМОК ПОТВОРСЬКИЙ

Ніхто навіть уявити не міг, хто й коли розпочав будівництво Чорного замку Потворського. Він стяв над бездонною прірвою, і коли на вершину Превисоченної гори сідали хмари, здавалося, що химерна замкова споруда пливе у небі.

Він анітрохи не нагадував рожеві замки з дівчачих мультиків про казкових принцес. Височезні кам'яні башти: чотирикутну східну та круглу, схожу на велетенську широку трубу, західну об'єднувала неприступна стіна, складена з випаленої почорнілої цегли та грубезних кругляків. Далі видніла ще одна, теж кругла, але трохи нижча та огрядніша. Вона нібито ховалася за спинами своїх сильніших подруг. Дахи башт були вщент зруйновані; в пустих віконницях останніх поверхів ледь жевріло вечірнє небо.

Головну башту, простої форми але дуже гармонійну, підтримували видовжені східчасті контрфорси. Між ними чорніла витягнута вгору стрілчаста арка в'їзних воріт. Ворота зачиняла важка металева брама, прикрашена квітами та драконами. Квіти щільно обвивали ковану решітку, а дракони шипіли, вишкіряли довгі зуби й час від часу дихали димом та вогнем, широко розкриваючи страшні хижі пащі.

Веліюр Лотароз стояв на даху Головної башти й уважно дивився у далечінь. Він знав, що незабаром у замок завітають гості: зірка, що падала, розповіла йому, як зустріла у пустелі мандрівників і показала їм путь. Розказати хіба дівчатам, думав він. От зрадіють! Почнуть готуватися, прибиратися, наряджатися! Треба кудись тікати, бо замучать проханнями та дорученнями. Хай самостійно господарюють, це їм тільки на користь.

І він твердо вирішив на якийсь час сховатися в АНІЩО.

Тим часом друзі слідом за зіркою щасливо перейшли небезпечні гарячі піски. Весь час Івась розмовляв з Пустельником – вони добре роззнайомилися і потоваришували. Івась слухав розповіді нового друга про життя в пустелі, де він народився і жив разом з батьками, і сам розказував про місто, університет, друзів-студентів. Він навіть трохи проїхався на Горбоконикові, в той час як Пустельник вчився керувати всюдиходом.

Діана верхи на Рітарі їхала сумна та задумлива. Розповідь Маленької Бабки Йожки вивела її з рівноваги. Вірити чи не вірити тому, що розповідають про Петруся? Чи зможе вона допомогти йому? Чи досі він її кохає?

А Маленька Бабка Йожка з допомогою павучка Арахнея вчилася грати у шахи. Розпачливий зойк: "знов ти мого коника з'їв" час від часу лунав із Хатинки, де влаштувалися гравці, намагаючись втекти від денної спеки.

Превисоченна гора з'являлася повільно – спочатку була наче хмарка на горизонті. З часом в міру наближення вона наче виростала із землі і нарешті закрила собою весь обрій. Друзі підійшли до її підніжжя.

– Що далі? – спитала Маленька Бабка Йожка. – Як нам дістатися вершини? Адже замок саме там.

– Здається, має бути якийсь вхід до печери, що зветься Серпантинною, – сказав Арахней. – Зазвичай в гори ведуть звивисті шляхи, які нагадують серпантин. Це можуть бути дороги з різкими заокругленими поворотами, але інколи їх прокладають навкруги гори. А нам доведеться підніматися нагору такою печерою.

– Нарешті вже ми досягли страшної брами! – зненацька вигукнула Маленька Бабка Йожка, і усі побачили величезні зачинені металеві двері. – Мабуть, треба постукати. Тут має бути якийсь вартовий, чи ще хтось…

– А що це ви тут робите? – раптом пролунав за спинами подорожніх чийсь іронічний голос.

Друзі озирнулися і побачили… величезного дракона з пультом у правиці. Дракон пахнув на них вогнем.

– Пардон, мсьє Дракон, – відступаючи назад, чомусь французькою забелькотіла Маленька Бабка Йожка.

– Я не мсьє Дракон. Я – мадам Дракониха. Це моя печера, я її пильную. А вам що тут треба?

– Ми йдемо до Чорного Замку Потворського, в гості до Веліюра Лотароза, мадам.

– Гості, мабуть, непрохані? Псуватимете все, бруд у печері розведете: пляшки від коли, фантики… – почувся ще один невдоволений голос. Поруч із Драконихою виникла маленька кругленька постать з віником в руці.

– Так, нас не запрошували. Але ми не збираємося ані розкидати сміття, ані щось ламати, мадам…

– Прибирашка. Так мене звуть. Прибираю я тут. Бо ходять тут різні, тільки встигай замітати!

Раптом Маленька Бабка Йожка перелякано зойкнула, наче побачила щось страшніше за вогняного дракона і вередливу буркотливу попрятницю.

Розділ 11

ВАЖКО ЗРОЗУМІТИ ДРАКОНІВ ТА ВАМПІРІВ

З-за спідниці Прибирашки несміливо визирала дивна істота. Вона наче щойно вилізла з брудної калюжі: вся у плямах – сірих, чорних, рудих. Маленька Бабка Йожка ледве розпізнала у бідоласі невеличке кошеня.

– Нас гудиш, а у самої за спиною дивись яке… брудько сидить. Чого його не помиєш?

Прибирашка захихотіла й взяла кошеня на руки: – Нарешті тобі підходяще ім'я знайшлося! Будеш Брудьком! – і, звернувшись до мандрівників, додала: – Я вже намагалася! То в нього окрас такий. Мий не мий, все одно весь у плямках залишиться!

– Можна мені його взяти? Я так сумую за своїми друзями-котами, – попросила Маленька Бабка Йожка.

– Та бери хоч назавжди, – Прибирашка схвально дивилася, як мала гладить кошеня.

– Мадам Дракониха, як нам все ж таки потрапити до печери? – якомога ввічливіше спитав Івась. Він, як і уся компанія, намагався не підходити дуже близько. Але ж треба якось домовлятися! Тут вступив Арахней:

– Белло, годі комизитися. Це – мої друзі. Лотароз в курсі. Нам потрібна печатка. Відчиняй двері!

– Ой, пане Арахнею! Давно вас не бачила. Рада, що живі, бо ходили чутки, що вас Горний Орел склював…

– Я був вчителем двох її синів, – прошепотів він на вушко Маленькій Бабці Йожці.