У сонячнім колі - Івченко Михайло

По тому, ніби засоромившись цієї ніжності, ляснув його по плечу й сказав:

— Ну, а тепер умиватись! Чого ти так стоїш замазурою? Юрко, ще замислений, поволі, під вагою тих думок пішов до

вмивальника.

Потім прийшла Варвара Карпівна, з колишніх виховательок єпархіальної школи, що правила усю цю пору за господиню в Івана Семеновича. Вона боязко й крадькома пройшла до кухонного стола в кутку й тільки вже звідти обізвалась:

— Ой, серце, ви не будете сердитись? Я так спізнилась сьогодні.

Але Іван Семенович похмуро зиркнув на неї й холодно сказав:

— Накривайте на стіл, Карпівно!

— Добре, добре, серце! Я зразу. Тільки не гнівайтесь. Ви ж, їй-богу, такий добрий! Чи не можна у вас хоч бичка потягти? Повірте, з самісінького вечора й росинки не мала в роті.

Іван Семенович запропонував коробку з махоркою; Варвара Карпівна повагом і мрійливо скрутила цигарку, пожадливо затяглась і лише тоді взялася готуватись до сніданку.

За сніданком вона жваво розповідала міські новини. Найбільш вразило її те, що в єпархіальній школі церкву відвели під червоноармійський клуб, і вона тепер разом з багатьма бабами міста обурена з того.

Але Іван Семенович мало слухав її. Поснідавши нашвидку, він звелів подоїти й нагодувати козу Федорку, зварити дечого в лікарню Лілі, а сам, узявши кошель, пішов на базар у місто.

Він ішов, збентежений силою тих дрібних справ, що йому треба сьогодні зробити, а тепер ще й уражений, ніби блискавкою, тим неприємним чуттям, яке в нім породила Варвара Карпівна. Вона взагалі дратувала його своєю попівською сентиментальністю, сласною й нечепурною, і іскра цього роздратовання вже й сьогодні пройняла його.

//

Отже, день, дарма що був весняний і рясно розбризкував сонцем, застрибав тепер для Івана Семеновича у безглуздій метушні. Цьому було чимало причин. По-перше, довелося йти на базар і витратити силу часу, торгуючись з селянами та перекупками, щоб купити трохи пшона, крупів, олії, молока, сметани, узвару і ще деяких дрібниць. Повертався він з базару вже під пізній сніданок, певне, десь по дев'ятій годині, коли вже всі службовці були на посадах. Вулицями де-не-де можна було побачити ще селянина, що, повертаючись з базару, бовтався з возом у калюжах. Сонце тепер било просто в чоло, і розварена від нього мла повисла серед голих садів. Звідти від запашних галузок доходила через паркани невгамовна, гомінлива метушня кузьок. Вийшовши на вигін, Іван Семенович відчув, як у груди вдарило пахтінням розпареної трави, тіло пройняло млостю й молодечим лоскотом. Іван Семенович розстібнув пальто і зворушено роздивлявся. Втім, вага кошика зразу ж нагадала, що треба квапитись додому.

Дома застав він велике безладдя. Прив'язана під хлівом Федорка крутилась навколо стовпця й мекала. Отже, їсти їй не давано і не знати чи й подоєно. У хаті було все порозкидано, не прибрано, обід у лікарню не був ще готовий, а біля вікна сиділа Варвара Карпівна, смаковито смоктала цигарку й замріяно дивилась у сад. Кущ ялинок густими синіми тінями застилав половину правого вікна, тоді як друга половина тепер упірнула в біле розпарене від сонця небо й дзвеніла густим невгамовним гудінням кузьок.

— Сонце! Ви не будете лаятись, що я розчинила вікно? Господи! Надворі така благодать! І раю самого не треба! — сентиментально вигукнула Варвара Карпівна і, сміючись, подивилась просто на Івана Семеновича.

— Ну да, це дуже добре, Варваро Карпівно. Але що у вас тут діється? —похмуро вимовив Іван Семенович.

— Ой, серце! Я зразу все приберу! — схаменулась Варва ра Карпівна.— Я в одну хвилину!

Вона мерщій схопилась і взялась поратись.

— А Олені Павлівні все вже наготували?

— Нічого, не турбуйтесь, серце! Воно вже все вариться.

— Не готове, значить? — збентежено закричав Іван Семенович.— Чому ж ви не зварили й досі? Значить, ви оце тут сиділи і мріяли про солодощі кохання? Га?

— Та ні ж бо, серце! Щось дрова не горять.

— А чом же ви Юрка не послали сухих принести?

— Так Юрко, серце, пішов десь бур'яну нарвати козі, бо лушпайок вона не схотіла.

— Ет, чорт! Та що ви собі думаєте? —раптом закричав Іван Семенович. Умить усе зірвалось, як смерч, і Іван Семенович зловтішно пустився на догани. Варвара Карпівна стояла біля грубки, похиливши голову, й злякано поралась. Однак це ще більш дратувало Івана Семеновича, і він, вийшовши в коридор, зненацька помітив сухе поліно і, взявши його, сердито пошпурив у кімнату до грубки. Це вкінець зігнало йому лють, але, щоб не показати цього, він знову зайшов у кімнату й силувано став гніватися за козу.

Варвара Карпівна стояла в кутку кімнати, застилаючи ліжко, й боязко та вражено дивилась на нього вогкими від сліз очима.

У кімнату вскочив розчервонілий, захоплений, з блискучими від весни очима, Юрко. Він пробіг усі східці й коридор, гнаний тими буйними силами, що сп'янили його, а тепер умить спинився, гостро відчуваючи, що в хаті стався новий клопіт, і запитливо пробіг очима по батькові й Варварі Карпівні. Рука з бур'яном сама собою опустилась.

— Де ти був так довго?

— Я ходив по бур'ян Федорці, тату!

— А ти знаєш, що вже зараз пів на одинадцяту і давно пора її годувати?

— Я ж цього, татусю, не знав!

— Як не знав?

Обличчя Юрасеве зразу ж перекривилось, і він, ніби вжалений страхом, що його святочну радість буде розбито, раптом закричав гостро й розпачливо:

— Ну, не треба ж лаятись, татусю! Я цього не хочу. Він прожогом кинувся і ткнувся обличчям просто в ноги

Івану Семеновичу. Мабуть, це було сильніше за всяку догану, бо зовсім обеззброїло Івана Семеновича. Тепер, і сам вражений, він похилився й поцілував Юрка в чоло, розправив йому збите на голові волосся й заговорив до хлопця сердечно й дружньо.

Весняне свято, повне гомінкого дзвону на сонці, для Юрася тепер вивершилось через вінця, і він віддано й п'яно пив його, вищебечуючи татові поспіхом про все, що довелось йому сьогодні бачити. Зацікавлені розмовою, обоє підійшли до кабінетного столу.

Юрко мерщій витяг з кишень на розсуд татові торішнє гніздо, маленьку бузинову помпу, що її дав йому якийсь хлопчина на околиці, збиті й пом'яті квітки медунок і, нарешті, березові пуп'янки на ліки. І треба ж було про все це поговорити, в усім цім розібратись!

Отже, розмова пішла дружня, спокійна й уважна. Найбільш це зворушило, звичайно, Варвару Карпівну. Це була сцена злагоди в її сентиментальнім стилі, і вона, розчулена, вже плачучи від зворушення, взялася жваво поратись. Згодом у розмову встряла й вона. Юрко почав сміятись. Варвара Карпівна розчулено стогнала.

За півгодини Варвара Карпівна оповістила, що страва вся зварилась й тільки впріває, отже, хоч і зразу можна нести її Олені Павлівні. Однак Іван Семенович наспіх дочитував монографію про світло, бо саме про нього доведеться читати сьогодні ввечері робітникам на млині, та до того ж у лікарні пускають до хворих тільки з першої години дня.

І справді, вони вирушили з Юрком до лікарні тільки в пів на першу. День тепер перейшов середину, втомно похекував гарячим повітрям, розпарившись, розімлівши від сонця; над землею звисала сива курява мли. Лікарня була в кінець міста. Йти доводилось околицями. Де-не-де витикались на вгородах люди, що копались у грядках. В однім кутку, під самим кущем молодого березняка купка людей заскороджувала рядки, і млосний пар та розіпріле пахтіння ріллі й перегною густим потоком входили в груди.

Іван Семенович ішов, похиливши голову, зосередкований у своїх думках, а Юрко захоплено озирався і, напоєний силою нових вражень, невгамовно щебетав. Однак Іван Семенович відповідав йому неохоче, не в силу бувши одірватись від своїх роздумувань.

Льоль! Льоль! Так колись він називав свою наречену, а пізніш і дружину молоду,— і це слово промовляло йому дивною молодечою музикою й радістю свіжою і нагадувало чомусь — не знати чому саме — конвалію, молоду, хрумку, п'янко-ароматну! Потім це ймення перетворилось у Ліль, ще хоч і важкувате, але виразно-метке, і, нарешті, в довге

"Ліля", де це скорботне й довге "і" остаточно придавило, як тягар, як повинність, як великий присуд життя. І це справді так — жінка ця взяла на свої плечі великий присуд, великий тягар життя,— його люба, без міри рідна Ліль,— на свої тендітні, крихкі плечі!..

І остання сварка сталася, власне, з пустого. Ліля збиралася, як він пригадує, з одною вчителькою, що якось несподівано останніми часами пристала до неї з своїм товаришуванням, Вікторією Петрівною Корківською, або "терницею", як він прозвав її. Це була дівчина не першої молодості, але завжди підкреслено, по-гімназіальному елегантна, з високими комірцями, з сентиментальними квіточками на капелюсі, з довгим ланцюжком годинника, що спускався від шиї до самого поясу сукні. Такі колись були класні виховательки в гімназіях, і Іван Семенович органічно не любив її, особливо ж за ту торохкотливу невгамовну розмову, якою вона ніби молотила уперто й немилосердно своїх слухачів. Отже, вони обоє, Ліля й Корківська, кудись збирались іти, здається, до театру чи кіно. І як він пригадує, тоді ж таки Ліля підійшла до люстерка й почала чепуритись, а потім взялась приколювати собі до волосся чорного, вже старого й заяложеного банта. І не знати з чого Ліля розплакалась, нарікаючи на гірку долю — так дожились, що вже й банта чистого нема, щоб приколоти до волосся! Зрештою, що ж це за життя таке? Як же далі так можна жити?

Хтозна, чи треба було Лілі так дорікати, чи ні,— але Іван Семенович зненацька розпалився і "втіяв сцену". Так, так! Він тоді повівся просто як химерний роздратований хлопчина. Він розкричався. Хіба ж він не працює цілісінький день, не спочиваючи? Хіба він каліка? Нездара? Хіба він нічого не заробляє? Хіба він винен, що ці історичні події лягли борозною саме на їхнє життя? І хіба вони, ті події, власне, не експлуатують і його?

Нарешті, не можна ж бути такою дріб'язковою міщанкою, щоб ради якогось поганого банта вчиняти скандали. Коли вже на те йдеться, то треба вміючи господарювати, тоді й банти будуть. Хіба ж вона може похвалитись своїм господарюванням — в нім така сила недогляду та невправності. Це ж таки правда, що так воно!

Ці останні дорікання, певне, дуже гостро вкололи Лілю, бо вона раптом закричала, затупотіла ногами й розридалась.