Я — шестикласник - Ткач Дмитро

По геометрії. Так здорово вивчив, що буде тільки п'ятірка — не менше!

— Це ти хочеш, щоб я тобі лижі купила?

— Еге ж, лижі! — аж підстрибнув я, радий, що мама така здогадлива.

— То не надійся, не куплю,— раптом відрубала мама і наче вилила на мене відро холодної води.

— Чому?..— розгублено спитав я.

— Дуже ти багато хочеш. Не встигне весною сонце блиснути, подавай тобі новий футбол. Не встигне сніг упасти, подавай тобі лижі. А гроші де на все це взяти?.. Влас Микитович і так каже, що занадто вже ми тебе балуємо.

— У тата є гроші...— надув я губи.— Скільки вони там коштують, ті лижі!..

— От-от,— ухопилась мама за мою думку.— Тобі все ніпочому! Тільки й знаєш, що "в тата є гроші"! Звик, що все так легко і просто: захотів — на... Обійдешся й без лиж. Он там, у сараї, санки лежать, бери й катайся.

— Що мені ті санки?..— запхикав я.— Он у нас у школі, казав фізкультурник, скоро змагання будуть. То ти хочеш, щоб я не тренувався і двійку по фізкультурі схопив? Так?

Звісно, такого вчитель фізкультури не говорив і ніяких змагань не передбачалось. Я тільки хотів налякати маму двійкою. Але вона була невблаганна.

— Якщо змагання, то нехай школа й дає лижі... Та й які там змагання? Ось тільки сонце вигляне, то від снігу одна грязюка залишиться.

— Ну, ма-а-мо,— не вгавав я,— мені ж тре-е-ба!..

— Іди геть і не мороч мені голову!

Це була вже тверда і остаточна відмова.

Бо коли мама здавалась, вона казала: "Іди до батька й проси. Він гроші заробляє, а не я". Тоді я йшов і казав татові: "Мама казала, щоб я до тебе звернувся..." Це означало, що мама згодна, і тато вже не міг відмовити.

Цього разу вона до тата не послала. А це вже означало, що коли б він навіть захотів дати гроші, то вона не дозволить.

І я пішов від неї, ламаючи голову, де взяти лижі.

Тільки поснідали, з'явився Ілько. Він уже встиг набігатись на морозі — обличчя в нього було, як червонобоке яблуко, а очі блищали. Увесь він мовби складався з невидимих пружинок, не міг ні всидіти, ні встояти спокійно, а весь час вертівся, махав руками і молов язиком:

— Левко!.. Ух, і сніжок!.. Давай швидко повчимо уроки і — гайда на сніг. Та чого ти такий невеселий?.. Що таке?..

— Мама на лижі грошей не дає,— поскаржився я.

Ілько покрутив головою.

— Це справді погано. Зараз би лижі — в самий раз!

Ми сиділи над природознавством, вивчали літні квіти, а думки наші увесь час наверталися до зими, яка була ось зовсім близько, за вікном, до снігу, до лиж...

Ілько раз у раз схоплювався, хукав на шибку, псуючи намальовані морозом квіти та візерунки, заглядав у вікно і показував мені піднятий угору великий палець, що означає: "Надворі — во!.." А я тим часом думав, чи не спробувати ще раз випросити грошей?..

Я почував себе незаслужено ображеним, і наука не йшла в голову.

30. Є ЛИЖІ!

— А знаєш що, Левко? Як захочемо, то лижі будуть. І не одна пара, а дві.

— Де ж ми їх візьмемо? — здивувався я і водночас зрадів, бо знав, що коли Ілько щось обіцяє, то недарма.

— Візьмемо в школі, в спортзалі.

— Хто ж нам їх дасть? Там же вихідний, все зачинено.

— А ми й просити не будемо. Самі візьмемо.

Радість моя згасла.

— Ще побачить хтось...

— От дивак!.. Візьмемо так, щоб ніхто не побачив. Ми ж — не назовсім. Покатаємось і повернемо.

— Воно-то так, але ж без дозволу...
Ілько зареготав.

— Та хто ж знав, що вночі отакий сніг випаде? Коли б ми знали, то попросили б. І ти думаєш, що фізкультурник не дав би? Ого!

Ілько бачив, що я ще вагаюсь, і насідав, насідав:

— А увечері покладемо назад. Ніхто й знати не буде. Вони ж там все одно задарма лежать. А ми б, знаєш, як покатались! З отієї гори, що ото влітку на велосипеді. А не хочеш, то я й сам. Тільки самому не так весело. То б ми — із гори, і — навперегінці!..

Теж мені сказав — не хочу!.. Та я так хочу, що аж піджилки тремтять!.. А що, і правильно каже Ілько: лежать десь там у кутку лижі і пилом припадають, забуті й нікому не потрібні. Що ми їх візьмемо, що ні, від цього нічого не зміниться. То краще ми з Ільком хоч накатаємось!..

— Згода...

Ми так-сяк прочитали задані додому сторінки, запевнили одне одного, що тут уже все ясно, поскладали книжки і зошити в шухляду, я сказав мамі, що урок ми вивчили на п'ятірку, і подалися з хати.

Сніг хрустів під ногами. Ми йшли швидко, бадьоро.

Але перед шкільними ворітьми я сповільнив ходу. Ілько теж. І хоч нікого стороннього ніде й близько не було, він сказав пошепки :

— Чекай тут... А я зайду гляну з того боку...

Він зник за рогом щільного дощаного паркану. А я сторожко озирався довкола, боячись, щоб хтось не з'явився на вулиці. Та ось Ілько виринув із-за рогу, приглушено сказав:

— Ходімо... Нікого немає...

Ми обійшли шкільне подвір'я, пригнувшись, пролізли під кущами дубняка. Сніг сипався за комір, але я на те не зважав.

Ілько перший шмигнув у дірку в паркані. Я — за ним. Вузьким проходом між сараєм для вугілля і нашою майстернею ми пробралися до глухої стіни школи.

— Ось шибка розбита,— показав Ілько.— Ми тільки скло виймемо. А там — яз коридора і в спортзал.

Вікно було височенько, тому Ілько наказав мені:

— Нагнись, підстав спину.

Я нагнувся. Ілько спритно скочив мені на спину, витяг шибку. Потім підстрибнув на моїй же спині, зіп'явся на руках і зник за вікном.

Я притиснувся до стіни, причаївся. А що, як зараз де не візьметься сторож і вигукне: "Ви що тут, хлопці, робите?"

Довго, ой, як же довго нема Ілька!.. Мені вже й на лижах перехотілося кататись. Краще б уже, як мама радила, взяти санки. І не тремтів би я оце зараз, як цуценя на морозі, а весело катався б з гори...

Нарешті з-за стіни вилинув Ільків голос:

— Бери!

З вікна стирчали лижі. Я швидко схопив їх і поклав на сніг.

— Бери!..— знову почув я.

Ілько подав чотири лижні палиці. Швидко виліз і сам.

Та не встигли ми вибратися з двору, як побачили, що вулицею йде якийсь чоловік. Ми присіли, зігнулися, завмерли за парканом... Чоловік пройшов, не помітивши нас. Тоді ми, озираючись та кваплячи одне одного, пролізли крізь дірку в паркані і бігом подалися на околицю міста...

Спершу нам було не дуже весело. Обоє все-таки почували за собою провину. Але згодом забули про все на світі і тільки катались та катались...

Зимовий день короткий. Незчулись, як і вечір підкрався.

Назад у темряві ми вже не боялися іти з лижами. Вирішили у вікно знову не лізти, а вкинути лижі у коридор і поставити на місце шибку.

Тільки-но ткнулися до шкільного паркану — бачимо: по двору ходить сторож. Ми впали на сніг і затамували подих. Повільно, по-старечому швендяв дід від школи до сарая, від сарая до школи, носив дрова, вугілля. Мабуть, готувався розпалити на ніч печі.

— От бісів дід! — лаявся тихо Ілько.— І носить же його!..

Діда носило по двору довго. Уже в нас покоцюбли руки й ноги. Треба було раз у раз терти ніс і вуха, щоб не відморозити. А сторож, наносивши палива, почав обходити школу.

І раптом обоє ми забули й про холод, і про голод. Сторож підходив до вікна, з якого ми витягли шибку. Помітить чи ні?..

— Не помітить у темряві,— заспокоїв мене Ілько.
Але дід помітив.

Зупинився біля вікна, постояв з піднятою головою, потім оглянувся навколо себе — і мені на мить здалось, що він нас побачив. Але то тільки здалось. Дід нахилився, взяв шибку, повертів її в руках і почав ставити на місце, щось сердито бурмочучи.

— Що ж нам тепер робити? — запитав я приголомшено.

— Катаймо звідси,— сказав Ілько.— Заховаємо в себе дома. А завтра увечері принесемо.

— Ти хочеш, щоб я додому лижі взяв? А як батьки знайдуть?

— А ти заховай так, щоб не знайшли.

— Ні, не хочу брати додому,— відмагався я.— Як знайдуть, то буде мені!..

Сторож знову зачовгав по двору. Видно, шибка не на жарт його збентежила, і тепер він ходив та приглядався до інших вікон, зазирав в усі закутки. Так міг і на нас наткнутися.

— Відповзай,— сказав мені Ілько і перший почав рачкувати.
Ми звелися на рівні ноги тільки тоді, коли дід уже не міг ні побачити нас, ні почути.

— А ти ж що,— сказав Ілько,— хочеш, щоб я обидві пари лиж ніс додому? Ні, давай ховати кожен свої.

— Ну гаразд,— погодився я.

— І мотай швидше додому, бо ще розплачешся,— додав Ілько.

Я справді ладен був розплакатись — від того, що нам не пощастило покласти лижі на місце, від холоду, який уже так допікав, що я зігнувся, як старий дід, і тільки цокотів зубами, від Ількових образливих слів.

Навіть не попрощавшись, ми розійшлися.

Перш ніж зайти до себе в двір, я заглянув через паркан, чи там нікого немає, а потім уже шмигнув у сарай. У сараї було дуже темно. Навпомацки я заліз за дрова і тут наткнувся на свій забутий, так і не відремонтований велосипед. Відіпхнув його вбік, почав кудись навмання засувати лижі. Необережним рухом зачепив якусь дровиняку, що лежала зверху. Вона впала і так боляче вдарила мене по нозі, що я аж засичав, мов гусак. І тут уже не витримав, заплакав.

Коли біль вщух трохи, я пішов у хату.

— Боже мій! — крикнула мама, глянувши на мене.— В самій курточці — на цілий день! Чи в тебе є розум у голові?.. Та на кого ти схожий? Ти тільки глянь на себе!..

Я глянув у велике дзеркало, що стояло в кутку. Справді: синій, як пуп, обличчя замурзане. Це, мабуть, у сараї я так обгидився.

— Ти плакав, чи що? — приглядаючись до мене, запитала мама.

— Я... зм-мерз...
Докірливо хитаючи головою, мама стягла  з  мене ботинки, одяг і повела у ванну. Мені так хотілося плюхнутись у гарячу воду, але мама не дозволила. Навпаки, вона змусила мене мити руки й ноги холодною водою, щоб не зайшли зашпори.

Але зашпори все-таки зайшли. Я хукав на руки, тер пальці на ногах, гнувся, крутився, як в'юн, аж поки мені не стало легше. Тоді вже взявся до їжі. Мама все ще лаяла мене, а я уминав гарячу картоплю з салом і думав про те, чи добре заховав лижі...

Коли прийшов тато, мама тільки й сказала йому, що я допізна десь вештався і дуже змерз.

— Нехай не бігає роздягнений,— сказав тато.— Це йому не літо.

Я ліг спати. За звичкою взяв до рук книжку, щоб почитати перед сном, але думки увесь час вертілися навколо нашого вчинку.

Може, піти й розповісти все татові й мамі? Ну, хай полають, може, навіть поб'ють, так зате завтра можна буде, не боячись, дивитись людям в очі!..

А може, й не треба казати.