Я — шестикласник - Ткач Дмитро

До мене — порожні. А самої риби начебто й не меншало...

У голові в мене почало паморочитись. Перед очима попливли сиві кола. Я зібрав усю свою силу, щоб не впасти, бо це було б ганебно. Ці суворі люди, звичні до тяжкої фізичної праці, загартовані холодом і спекою, штормами і шквалами, тільки посміялися б з мене, мовляв, де він узявся серед нас, оцей кволий хлопчисько, мамин синок?..

Я нагинався й розгинався, набирав підсакою рибу і кидав її в кошелі, хоч почував, що мене вже покидають останні сили...

Нарешті, мов крізь сон, я почув:

— Шабаш! Трохи й для себе риби залишимо. А то що їстимем, як справді заштормить.

Робота припинилась. Люди кидали підсаки, кошелі, витираючи піт з розчервонілих облич, жадібно — нахильці — пили воду з дерев'яних  барилець,  які моряки називають анкерками,  за-: курювали, розмовляли.

А зі мною коїлось щось незвичайне. Я радів, що не кинув підсаки, не вийшов передчасно з гурту, а вистояв, як і всі. Для них це була звична буденна робота. А для мене це було незвичайне.

Я вистояв!

Я не залишив роботу, а тримався до кінця!..

До мене підійшов високий і широкоплечий у своєму парусиновому одязі чоловік, з яким ми працювали поруч. Під час роботи він начебто й не помічав мене. А тепер заговорив:

— А хто ж ти, що я тебе не —знаю?

— Я новенький... Юнга із шхуни.

— Чи ба! — аж наче трохи здивовано скрикнув рибалка, приглядаючись до мого незасмаглого й необвітреного обличчя.— А чого ж ти на шхуні! У школу не ходиш, чи що?

— У нас канікули,— пояснив я.— Це я на час канікул — юнга.

— Ага,— сказав рибалка.— Либонь, важко з незвички?

— Важкенько було,— зізнався я.

Рибалка по-дружньому поплескав мене по плечу.

— Нічого. Здоровіший будеш... Щасливо тобі плавати.

— Дякую,— відповів я, почуваючи, що все моє тіло б'є радісний дрож, викликаний цією коротенькою розмовою.

Сонце вже сіло, червоно позолотило море від краю до краю. Часом по цій позолоченій воді пробіжить невидимий вітерець, і знову стане тихо.

Ну, який тут справді шторм? Хто це вигадав? Видно, помилились синоптики цього разу!

Але той самий рибалка, що розмовляв зі мною, мабуть бригадир, звернувся до дяді Власа:

— Встигнеш, Власе Микитовичу? Щось тривожно у мене на серці.

— Треба встигнути,— твердо еідповів дядя Влас.— Мені відстоюватись не можна. Риба в трюмі.

— Ну, щасливо! — сказав рибалка.

Дядя Влас підкликав боцмана:

— На палубі закріпити все по-штормовому.

Тут уже боцман нікому не передовіряє. Сам обходить шхуну від носа до корми, до всього приглядається, пробує руками, а що треба, то й міцніше принайтовує з допомогою матросів. Я теж ходжу за ним і допомагаю йому.

А ще за кілька хвилин — і знайома команда:

— По місцях стояти!..

Нітрохи перепочинку! Дорога кожна хвилина.

Ми знову в морі.

Я вільний. Можна піти в кубрик, лягти відпочити. Але йти у кубрик не хочеться. Я сів під стерновою рубкою і почав дивитись у море. Зустрічний вітер шарпав на мені одяг, але було не холодно. Застебнута на всі ґудзики парусинова куртка, яку дав мені боцман замість моєї мокрої, таки добре захищала від вітру і води.

Темніли одночасно море і небо. Тільки небо було мовчазне, грізно-спокійне, а море гойдалося, бурунилось у сутінках і дедалі густіше вкривалося білим шумовинням. Вітер то падав, то несподівано налітав на корабель підступним розбишакою.

Нарешті і небо, і море зникли в чорноті ночі, і вже нічого не стало видно. Я зайшов у стернову рубку. Тепер обличчя у Вані було зосереджене, а сам він увесь зібраний і напружений. Та й не диво: хвиля збивала судно з курсу. Важко стояти за кермом, коли хвиля б'є в корму. Міцно треба тримати штурвальне колесо. Бо так і дивись, що вирве з рук. Незчуєшся, як розверне шхуну та й поставить бортом під удари вітру і хвиль. А це — небезпечно, перекинути може...

— Чому не спиш? — спитав Ваня.

— Не хочеться.

— А я б оце придавив комарика так хвилин двісті... Іди відпочинь трохи. Бо ось скоро як почне давати в праву та в ліву скроню, то й на ліжкові не втримаєшся!

Я пішов у кубрик, ліг...

Прокинувся, коли в круглі ілюмінатори вже дивився сірими очима ранок. Чому я прокинувся, і сам не знаю. Мабуть, тому, що не чути було звичного гудіння мотора. Шхуна йшла, хвилі терлися об борти — це мені було чути, а мотор мовчав.

Дивно!..

Я миттю схопився, вибіг на палубу. І тут побачив, що ми йдемо під парусами. Мабуть, паруси поставили вночі, коли я спав!.. Як же так, що мене не розбудили?..

Вітер дув балів на чотири-п'ять. Море проти вчорашнього дуже змінилося. Воно геть зовсім розбурхалось, розлютувалося. Наздоганяючи одна одну, котилися високі, з холодною сивою гривою хвилі. Шхуна, нахилившись трохи на правий борт, різала їх своїм гострим кілем і стрімко летіла вперед. її гнали тугі, наповнені вітром паруси.

Над головою висіло низьке темно-сизе небо. Нічого доброго воно не віщувало.

Отже, синоптики таки не помилились!..

22. СМЕРЧ

Невдовзі небо ще дужче потемніло і мов ожило. На ньому заворушились густі й важкі хмари, ніби там зрушили з місця й почали пересуватися велетенські гори. В одному місці вони почали згущуватись і набирати форми товстого і довгого хобота. Густу чорноту неба зненацька розітнула сліпуча блискавка. Одночасно вдарив неймовірної сили грім. І линув густий холодний дощ.

Вода в морі саме під тим велетенським хоботом, що звис із неба, почала випинатись горбом та підніматись вище і вище угору. Швидко вода і хмара з'єднались, утворивши фантастичний стовп заввишки, може, з кілометр або й більше. І цей стовп почав рухатись, наближаючись до нас...

Це був смерч — рідкісне явище на Чорному морі.

Досі я бачив смерч лише в підручниках та на картинах, а тепер довелося побачити його таким, як він є насправді.

Євграф Євграфович якось розповідав, що жоден корабель, хоч який би він великий був, не витримає поєдинку зі смерчем. Налетівши на корабель, смерч закручує його, засмоктує в морську безодню.

Все це миттю промайнуло в моїй голові. І не встиг ще я подумати, що ж вирішить зараз дядя Влас, як з містка пролунало:

— Паруси геть! Завести мотор!

Наказ було виконано швидко.

Хоч смерч був ще далеко, але вже почувалося холодне дихання страшної стихійної сили, яка підняла аж до хмар велетенський водяний стовп і крутить ним і жене його по неозорих просторах оскаженілого, розвихреного моря.

Хапаючись за різні речі руками, я попрямував до стернової рубки. По дорозі мене мало не змило водою, яка так і гуляла по палубі... І тільки я встиг вскочити в рубку, зачинити за собою двері, як з переговорної труби вирвався вкрай схвильований голос дяді Власа:

— Левко, ти в рубці?..

— В рубці!

— Без мого дозволу нікуди не виходити!

— Єсть не виходити.

Тепер я міг тільки крізь ілюмінатори спостерігати, що діється на палубі й на морі навколо нас.

А діялось таке, що важко й описати. Шхуна раз у раз занурювалася носом у воду і аж зупинялася на якусь мить, мотори неспроможні були пробити товщу води; здавалось, що вже далі ми й не підемо. Але ні, шхуна все-таки скидала з своїх плечей воду і знову опинялась на високій хвилі. Тоді по палубі з лютим сичанням перекочувались піняві вали і, вже безсилі, зникали за бортами.

Я бачив, як один такий водяний вал збив з ніг боцмана, що пробирався від шлюпки по лівому борту, мабуть, на капітанський місток. Збив і покотив по палубі, як легеньку тріску. На якусь мить він і зовсім зник під водою. Я скрикнув несамовито:

— Боцмана змило!

Ваня швидко повернув зблідле перевтомлене обличчя до ілюмінатора, не знімаючи рук із штурвала.

Але в ту ж мить ми побачили боцмана біля леєрів. Вода схлинула, а він притьмом звівся на рівні ноги і, балансуючи, побіг на місток до дяді Власа. Виявилось, що його й не могло змити за борт, бо він завбачливо обв'язав себе вірьовкою та прикріпився до якоїсь залізної скоби.

Ваня усміхнувся полегшено і сказав:

— Даремно ти злякався за нашого боцмана. Він такий, що й чорта перехитрує.

На лобі у Вані блищали краплини поту.

Я знову припав до ілюмінатора. Велетенський водяний стовп, здавалось, рухався на нас. Шхуну то клало на борти, то розвертало так, що Ваня аж зубами скрипів, натискуючи на ручки штурвала, то піднімало носом угору, то спускало вниз... Натужно ревів мотор, вибиваючись з останніх сил, а шхуна борсалась у хвилях, мов жива істота. Чутно було, як тріщать шпангоути, здавалось, судно от-от розвалиться...

Чи встигнемо втекти, поки водяний стовп втратить силу, почне осідати в море?.. Чи не відмовить мотор?.. Чи витримає саме судно?..

— Всім надіти рятувальні пояси! — пролунало з переговорної труби.

І тільки тепер я остаточно зрозумів, яка небезпека нам загрожує. Звичайно ж — злякався. Але не дуже. Просто була гостра і моторошна цікавість: а що буде далі?

Чому ж я не дуже злякався? Та тому, що був не сам, а серед людей. Тому, що шхуну вів дядя Влас, а я твердо вірив, що він завжди вийде з будь-якої небезпеки.

Я надів на себе корковий пояс — їх кілька лежало тут же, в стерновій рубці,— а другим підперезав Ваню, як він звелів. Сам він не міг цього зробити, бо не випускав штурвала з рук і на одну мить. Ногами він упирався в протилежні стінки, щоб не так кидало з боку на бік, а руками та грудьми налягав на штурвальне колесо.

Шхуна маневрувала, намагалася якось відірватися від смерчу. Інколи здавалось, що ми вже таки відірвалися, але смерч знову змінював напрямок, і треба було одразу ж, не гаючи й секунди, лягати на інший курс...

Та ось, нарешті, ми ясно побачили, що товстелезний водяний стовп почав посередині тоншати, втрачати швидкість. Шхуна, змінивши курс, зробила ще один стрибок від нього.

А смерч лишився осторонь і дедалі тоншав та тоншав посередині. А через півгодини чорний стовп розірвався навпіл, і тепер знову з неба звисав велетенський хобот, а під ним на морі стояв високий чорний конус. Навіть не вірилось, щоб вода могла набути такої форми.

Хобот потроху втягався в хмари, а конус осідав, нижчав, ніби його ковтало море.

Ось і зовсім не стало ні хобота, ні конуса, ні чорного водяного стовпа.

Наче й не було. Наче то він нам тільки привидівся.

23. ПРИНАДНИЙ ЗАДУМ

Надвечір вітер трохи упав. Шхуна знову підняла паруси, бо після багатогодинної боротьби з шаленим штормом пального лишилося обмаль.