Я — шестикласник - Ткач Дмитро
А крім усього, десантники визволили з фашистських лап радянських матросів, яким загрожувала неминуча смерть. Серед наших же бійців не було навіть жодного пораненого...
— А тепер, як я й обіцяв вам, скажу, чому саме про цю бойову операцію я згадав,— промовив дядя Влас, закінчивши роз повідь,— Є серед вас учень шостого класу Левко Лебідь...
Я похолов увесь. Чого це він мене згадав? Всі загули, зашуміли, почали підводитися з своїх місць та шукати.мене очима. Я став центром уваги. Я навіть голову втяг в плечі.
— ...Левкові ще тільки тринадцять років, і, звісно, він не ходив зі мною в десантні операції. Але ми з ним — великі друзі... Так от, коли я був у морі, мій друг Левко зняв зі стіни оцю фінку...— тут дядя Влас підняв фінку так, щоб її побачили всі, і став розказувати далі.— Взяв оцю фінку і приніс її в школу. Ми вже говорили з Левком і знаємо, навіщо він приніс. Просто, щоб показати товаришам. А тут вийшла неприємність. Левкові перепало добряче. Він і сам розуміє, що перепало йому цілком заслужено... Але я хочу сказати про інше. Саме оцю фінку подарував мені командир дивізіону наших катерів за ту десантну вилазку, про яку я вам тільки; що розповів...
У залі здійнявся неймовірний шум. А я сидів, низько опустивши голову.
— З цією фінкою,— сказав далі дядя Влас,— я потім пройшов усю війну. Отже, це не іграшка і не просто прикраса, а моя бойова зброя, яка завжди нагадує мені про ті грізні часи, коли ми захищали нашу країну від фашистської навали. Це — дуже дорога для мене річ...
А після збору дядю Власа оточили учні, учителі і ще довго не хотіли відпускати. Тільки Марія Степанівна трималась трохи осторонь. їй, мабуть, було соромно за свою нечемність до дяді Власа — такого героя і такої чудової людини.
Потім дядю Власа запросив до себе директор, а ми з татом і мамою пішли додому. Тато був мовчазний і задуманий, тільки часом повторював:
— Та-а-к... Живе людина поряд з тобою, а хто вона, й не знаєш.
А мама всю дорогу додому повчала мене:
— Ось бач, Левко, який чоловік дядя Влас! Отакий і ти будь.
Вона вперше в житті висловлювала мої думки й мої бажання.
18. Я СТАЮ ЮНГОЮ
Наближались канікули. Цього разу я чекав їх особливо нетерпляче.
Ще задовго до канікул дядя Влас сказав:
— А давай, Левко, домовимось з тобою про одне діло...
— Про яке?
— Ось про яке. Якщо ти закінчиш першу чверть з хорошими оцінками, то на канікули я візьму тебе в море. Я розумію, на одні п'ятірки одразу тобі буде важко, але побільше четвірок, як захочеш, то зможеш мати... Ну, там, може, де й трійка вкрадеться,— посміхнувся він,— бо щось тебе дуже вже полюбляють оті кляті трійки і, мабуть, не захочуть так швидко розпрощатися з тобою...
Почувши таку розмову, мама аж ніби розсердилась трохи.
— Що ви, Власе Микитовичу? Хіба ж можна — дитину в море? Там же зараз шторми почались, холодно, мокро, застудиться ще...
Поки мама заперечувала дяді Власу, я думав: це не жарт — дати таку обіцянку, як пропонує дядя Влас!
Та зате ж як звабливо — піти в море! От було б що хлопцям розказувати!
І, подумавши так, я відповів:
— Гаразд, я згоден так, як ви кажете...
— Ти чуєш? Він згоден!..— вигукнула мама, повернувшись до татка.— Та ти ще спитай, чи тебе пустять!
Дядя Влас почував себе трохи ніяково, видно, йому незручно було вступати в суперечку з мамою. Але він спокійно і розважливо вів своє:
— Даремно ви заперечуєте, Поліно Павлівно. Хай Левко поплаває кілька днів. Подивиться, як живуть і працюють матроси, та й сам трохи побуде в їхній шкурі. Це йому на шкоду не піде. А користь дасть, можете не сумніватися.
— Він же у нас кволий. Куди йому в море? — вже не так твердо, як спершу, заперечила мама.
— Та не такий він уже і кволий. Левко, ану покажи м'язи... Я закотив рукав і зігнув руку, напружуючи м'язи, щоб вони
були твердішими. Дядя Влас помацав мій біцепс і вигукнув:
— Ого! Як вузли з морського канату! Моряцькі м'язи! Але мама вперто трималася свого:
— І поправитись йому хоч трохи треба. Он худюще яке, аж світиться.
— Якщо про це мова, то чого ж і бажати кращого? — підхопив дядя Влас.— Свіже морське повітря, фізична праця, вовчий апетит! А наш кок готує такі страви, що смачніших не знайдете на жодному курорті. Я вже потурбуюсь, щоб Левко вчасно і добре їв.
А тато ще мовчав, тільки поглядав то на того, то на того.
— А чого ж ти мовчиш, як води в рот набрав? — питала мама. Вона сподівалась, що тато підтримає її.
Але він став на бік дяді Власа:
— А я так думаю: ніж ото собак ганяти по вулиці, то хай краще іде в море. Скуштує того меду, може, після цього за розум візьметься.
Мама поморщилась невдоволено:
— Ну як ти можеш?..
Але видно було, що й вона вже здається.
Нарешті було вирішено: я маю принести табель з хорошими оцінками, а дядя Влас бере мене в море під цілковитий свій нагляд.
Що й казати, нелегко мені стало жити. Тепер уже хоч-не-хоч, а налягай на навчання!
Нікому в школі, навіть Ількові, я нічого про це не сказав. Бо мало що може статися. Похвалюсь, а там, бува, в табель вкрадеться двійка. Отоді й печи раків перед хлопцями. Проходу не дадуть.
Тепер я менше бігав вечорами з Ільком, а більше сидів над книжками. Ілько навіть глузувати з мене почав, що я став такий старанний.
— Гнись, гнись над книжками у три дуги! Все одно Марія Степанівна тобі двійку вліпить. Краще вже так, як я.
А він байдикував та бешкетував і далі. То вікно розіб'є з рогатки, то на уроці пустить жука на нитці, то взагалі не прийде в школу, а на другий день бреше, що в нього голова боліла. Він надіявся, що у сьомий клас його перетягнуть, як перетягали досі.
А одного разу відверто зізнався мені:
— Не хочеться мені вчитись. Все одно в рибалки піду. А там усі ці синоніми й антоніми не потрібні. Лови собі рибу — та й годі. Хай Павка вчиться, він професором хоче стати.
У його словах мені вчувалась правда. Я теж, як Ілько, не збирався ставати професором і теж вважав, що рибалці всякі там синоніми не потрібні. Але мені так хотілося піти в море, що, переборюючи сумніви і лінощі, я все ж таки знову брався до навчання.
І ось нарешті у мене в руках табель.
З української мови — три, з природознавства — три, з географії — чотири, і так по всьому табелю — три-чотири, три-чоти-ри, а з фізкультури навіть п'ять!
Мама на радощах, що у мене немає жодної двійки, одразу ж дала грошей на морозиво та в кіно, забувши, що мене чекає куди більша нагорода — море! Тато, як завжди, поцікавився табелем мимохідь і тут же не забув сказати, що інші діти гірше живуть, а кращі оцінки носять. А дядя Влас, переглянувши табель, загув:
— Не густо четвірок, не густо. Я сподівався, що картина буде веселіша... Ну, для початку й на це погодимось. Тобі пощастило, ми на завтра свого крейсера в море лаштуємо. Підемо заберемо рибу в нашої риболовецької бригади. Отож готуйся.
Я одразу ж побіг шукати Ілька. Він сидів у себе за хатою і стріляв з рогатки горобців.
— Ага, а я у море йду на "Зорі"!
— Бреши краще,— сказав Ілько так байдуже, що я аж розсердився.
— А навіщо мені брехати? Завтра на світанку зі швартових знімаємось! Рибу забирати підемо.
Ілько опустив рогатку.
— То це таки правда?
— Авжеж, правда. Мене з собою дядя Влас бере.
— Ох, ти!.. — не стримав Ілько заздрісного вигуку.— А може, й мене дядя Влас візьме, як я попрошусь?
— Не візьме,— упевнено відповів я,— У тебе в табелі двійки є. А він мені ще раніше сказав, що коли в табелі буде хоч одна двійка...
Тут я схаменувся. Але Ілько одразу ж здогадався, в чім річ, і зневажливо сказав:
— Подумаєш, двійки в табелі! Буду я собі мозок сушити. Прій вже ти над книжками. А я ось як закінчу школу, то сам у риболовецьку бригаду попрошусь. І візьмуть. Знаєш, яким я рибалкою буду? На все Чорне море! Це вже я твердо вирішив... А ти ким будеш?..
— Тато каже, що інженером або лікарем...
— Пхе!..— скривив губи Ілько.— Так то ж — тато, а самому тобі ким хочеться бути?
— Військовим моряком.
— Це діло,— погодився Ілько.— Це тобі не якийсь там лікар, що тільки й знає: "дихайте" та "не дихайте" та ще "ось вам порошки" і він зареготав.
— Гайда в кіно,— запропонував я.— Мені мама цілого карбованця дала.
Але в кіно ми не потрапили, Напроти цигаркового кіоска Ілько зненацька зупинився.
— А знаєш що? Давай не підемо в кіно. Ти краще позич мені десять копійок.
— Навіщо?
— Сигарет куплю, "Десну". Сірники у мене є, а сигарет немає.
Я знав, що Ілько покурює. Одного разу Марія Степанівна навіть тютюн з його кишені витрусила. Але при мені він ще ні разу не палив. Я вагався: дати йому десять копійок чи ні?..
— Шкода? Я ж віддам. Підемо зараз на берег, покуримо. А дома скажеш, що в кіно був.
— А тобі продадуть? — нерішуче запитав я.
— Ха! Давай карбованця, я розміняю.
Продавщиця спершу справді відмовила:
— Ти ще малий курити.
— Що ви, тьотю! Хіба ж я собі? Батько послав. А я ще зроду не курив. Я ж знаю, що це — шкідливо, ми в школі учимо....
— Ну, коли батькові...
За хвилину ми вже мчали до берега. Тільки біля кінотеатру Ілько на мить зупинився, нагнувся й підняв із землі використаний квиток.
— На! Покажеш матері, що в кіно був. А як спитає, яка картина, то назвеш, яку вже бачив.
— Вона ніколи не питає.
— То ще краще.
Ми сіли під скелею, яка ховала нас від людських очей. Ілько витяг з кишені сигарети і вправно стукнув великим пальцем по пачці.
— Бери,— запропонував мені.
Я вагався. Було трохи страшно. Мій тато палив, але я ще ніколи не чіпав його цигарок, хоч часом і було таке бажання — потягти раз, спробувати, як воно... Тепер спокуса дуже близько. Варто тільки простягти руку. Ніхто не побачить. І ніхто не знатиме, крім Ілька. Але Ілько — хлопець надійний, нікому не скаже.
— Та бери,— наполягав він.— Ти ж тепер — моряк, на шхуні плаватимеш!
Це переконало. Справді, якщо Ілько й не плаватиме, та курить, то чому б і мені не спробувати?
Ілько дав мені припалити, потім припалив і сам, випустив з рота густий клубок диму. Я теж пухнув димом.
— Бачиш, зовсім не страшно,— сказав Ілько.— Тільки ти затягуйся. Ось так, диви...
Він втяг у себе дим і випустив його тепер уже двома цівками з ніздрів. Я теж спробував, але закашлявся. Ілько засміявся і зверхньо сказав:
— Ще не вмієш.
