Я — шестикласник - Ткач Дмитро

І ота фінка, яку в нього відібрали, то — моя  власність.

— Хм...— Марія Степанівна знизала плечима. Вона витягла з шухляди злощасну фінку.

— Ходімте. З вами розмовлятиме директор.

Справа оберталась на гірше. Що сказала б Марія Степанівна, я уявляв. А от Євграф Євграфович... Якщо раніше він прихильно ставився до мене, то тепер, я певен, цього не буде. Мабуть, і йому терпець уже увірвався. А прав у нього набагато більше, ніж у Марії  Степанівни!

Проте робити було нічого, я вслід за всіма поплентався до директора. Нас супроводжували десятки цікавих учнівських очей.

Як тільки привіталися, Марія Степанівна сказала з притиском:

— Ось фінка. А ось і сам герой!..— і зміряла мене презирливим поглядом.

Євграф Євграфович узяв фінку до рук.

— То на кого ти хотів іти війною з цією зброєю?

— Ні на кого...

Директор розглядав фінку з усіх боків.

— Гарна,— похвалив він.— Де ж ти взяв таку?

— Дозвольте? — озвався дядя Влас.— Це моя фінка.

— А як же вона потрапила до Левкових рук?

— А це вже хай він сам скаже,— хитрувато примружив свої чорні очі дядя Влас.

Я взяв, щоб показати хлопцям.

Марія Степанівна, люта, як оса, аж підстрибнула на стільці.

— Ти брешеш! Ти казав у класі, що фінка твоя, що тобі її подаровано. Ось тут ти увесь. Заплутався у своїй брехні!..

Директор глянув на неї мовчки, і Марія Степанівна враз угамувалася.

А дядя Влас сказав:

— Я б, може, й подарував Левкові цю фінку, та річ у тому, що вона самому мені дана в нагороду. За одну десантну операцію.

— Справді? — зацікавлено глянув на дядю Власа Євграф Євграфович.— Ти, Левко, знав про це?

— Не знав.

Євграф Євграфович на якусь хвилинку задумався, потім звернувся до дяді Власа.

— А може, розкажете?.. Тільки не одному Левкові, а всім нам. Всім учням. Дітям це буде цікаво. Одне діло — книжка, і зовсім інше — коли про війну розповідає сам учасник. Цього ніякими книжками не заміниш... Ось хай і Левко послухає. Можна було б тебе полаяти, Левко, і таки треба було б полаяти. Але я хочу, щоб ти сам себе вилаяв. Так воно більше до пуття буде.

Я не вірив своїм вухам. Невже оце й усе? Хіба й таке буває?

Здивовано та розгублено поглядала на директора й Марія Степанівна. Вона запитала:

— Це все, Євграфе Євграфовичу?

— Ви, Маріє Степанівно, залиштесь. Ми тут ще поговоримо. А ти, Левко, йди поки що.

Я вийшов у коридор. До мене одразу ж підбіг Ілько.

— Ну що?.. Здорово перепало?

— Так собі...— непевно відповів я і тут же сповістив: — У нас скоро піонерський збір буде — во!.. Дядя Влас про свої бойові подвиги розказуватиме.

17. ПРО ЩО РОЗПОВІВ ДЯДЯ ВЛАС

У залі зібралися не тільки піонери, але і всі учні та вчителі школи. На сцені за червоним столом сиділи директор і дядя Влас.

Він був зовсім не схожий на того дядю Власа, якого я знав досі. Виявилось, що він не просто демобілізувався свого часу з флоту, а увільнився в запас з правом носити флотську форму. Отож і був тепер у темно-синьому кітелі з погонами капітана третього рангу, а на кітелі горіли бойові ордени. Спершу, коли я глянув на них, то мені тільки в очах заясніло, я не розібрав, скільки їх і які вони. А потім, коли придивився уважніше, то ахнув: два ордени Червоного Прапора, два — Вітчизняної війни, Червона Зірка, медаль "За відвагу" і ще кілька медалей!..

Дивно мені було дивитись, що дядя Влас аж ніби трохи ніяковіє та хвилюється. Та коли б у мене була така морська форма і стільки бойових орденів, то я б і не подумав ніяковіти. А він он навіть  збивається трохи.

— Євграф Євграфович назвав мене героєм боїв... То наперед хочу сказати вам, що я не був якимось особливим героєм, а був звичайним рядовим учасником війни. Те, що довелося робити мені, робили сотні і тисячі наших радянських людей. Мені особисто довелося пройти всю війну. Воював і на суші, і на морі. Було, що й десанти висаджував і сам десантником ставав. І ворожого "язика" не раз брав, і сам потрапляв у ворожі лапи. Багато часу треба, щоб про все це розповісти... Але один епізод мені хочеться вам розказати. Чому саме цей епізод, ви дізнаєтесь пізніше...

І дядя Влас розповів таке.

У грудні 1941 року йому, тоді ще мічманові Власові Приходь-ку, дали завдання: висадитись з групою моряків у окупованій фашистами Євпаторії, визволити наших полонених та захопити "язика". Мічман Приходько до війни жив у Євпаторії, ріс там, тому знав місто, як свої п'ять пальців.

До євпаторійського берега дістались невеликим швидкісним катером. Ніч видалася така, що за десять кроків нічого не видно. Небо затягли густі хмари. Ні місяця, ні зірок. Тільки коли-не-коли крізь чорну запону хмар блимне самітна зірочка.

Море теж було темне. Сигнальники до болю в очах напружували зір, але нічого не було видно. Катер ішов за картою та компасом.

Та ось і Євпаторія.

— Приготуватись до висадки! — наказав Приходько своїм десантникам.

Та моряки й без наказу стояли вже напоготові. Це були бойові хлопці, які не раз дивилися смерті у вічі. На голові в кожного — кубанка з червоною зіркою. Бушлати хоч і флотські, але не з мідними, а з чорними ґудзиками, які не демаскують. Штани теж хоч і флотські, але не на випуск, а заправлені в чоботи. Начеб і не моряки зовні. Тільки смугасті тільники на грудях свідчили, що за кожним з них б'ється гаряче моряцьке серце. Озброєні були десантники автоматами, пістолетами, гранатами, фінськими ножами.

Катер з повного ходу підійшов до головного пасажирського причалу, на якому темніла тільки одна постать вартового.

— Приймай кінець! — вигукнув мічман Приходько по-німецькому.

Фашистському вартовому й на думку не могло спасти, що катер чужий. Він ухопив кинуті з носа і з корми кінці, надів їх петлями на причальні тумби, а вже після цього запитав:

— Хто такі? Кому доповісти?

— Зараз скажемо,— неголосно відповів Приходько.

Він ступив через борт. В ту ж мить дужим ударом збив вартового з ніг і затулив йому рот ганчіркою.

Фашиста обеззброїла втягли в кубрик, зв'язали. Гаяти не можна було й хвилини. Приходько наставив на німця пістолет, коротко запитав:

— Який пароль по місту? Швидко!   . Якусь мить німець ще вагався.

— Пароль! — підвищив голос мічман.

— "Ракета",— цокаючи зубами, відповів фашист. Мічман Приходько грізно подивився йому в очі.

— Якщо правду кажеш, даруємо тобі життя. Якщо збрехав — смерть!

— Правду, правду!..— замотав головою солдат, почувши, яку умову перед ним поставлено.— До ранку "Ракета", а потім — не знаю.

— Ну, нам тільки до ранку й треба,— посміхнувся Приходько до своїх хлопців.— За мною, братики мої. В поліційне управління.

На вулицях Євпаторії — порожньо і темно. Ніде нікого. Ніби мертве місто. Та все ж, дотримуючись обережності, мічман повів своїх бійців найглухішими провулками та дворами. ), Приміщення поліційного управління теж було затемнене. Тільки в кімнаті з двома вікнами, що виходили у двір, горіло світло. Підкравшись до вікон, десантники нарахували шестеро поліцаїв. Двоє з них спали на канапах, а четверо грали в карти. На столі стояли порожні і повні пляшки та закуска. Обстановка — щонаймирніша! Навіть зброю вони познімали з себе. Парабелуми і шаблі лежали, де хто залишив. Мічман поділив своїх хлопців на дві групи.

— Ви лишаєтесь надворі, ледь що — відкривайте вогонь. А ви — за мною у вікна!

Одночасно в обох вікнах тріснули рами, дзенькнули і посипались шибки.

Відомо, що фашисти над усе боялися наших моряків, називали їх "чорними дияволами", "смугастими дияволами". Зараз моряки, справді як дияволи, несподівано й навально вдерлися до кімнати. Поліцаї заклякли в різних позах.

— Лягай! — скомандував Приходько.— Грудьми на землю!
Один поліцай  шарпнувся вбік, потягся рукою  до зброї,  але

тут же упав, пришитий до землі короткою автоматною чергою. Пристрелили і тих двох, що спали, бо, схопившись, вони теж намагались чинити опір. Решта поліцаїв лягла грудьми на зей-лю, їм швидко позв'язували руки й ноги.

— Ключі від підвалів! — наказав Приходько.

— Ось у мене в кишені,— сказав один поліцай захриплим від переляку голосом.— Тільки не вбивайте, благаю вас...

— Благай не благай, а на тебе, зраднику, куля вже відлита! — сказав матрос, витягаючи з кишені ключі.— Не зараз, так пізніше, а вона тебе  наздожене.

Миттю кинулися в підвали. Було відомо, що саме там фашисти тримають наших моряків, які три дні тому висадилися в Євпаторії на шлюпці і яких схопили вороги.

Матросів знайшли у глибокому вогкому підвалі. Побиті, скривавлені, вони лежали й сиділи просто на цементовій холодній підлозі.

Вздрівши своїх, матроси один за одним звелися на ноги.

— Братики!.. Рідні!.. Невже це ви?..

Морякам одразу ж дали пістолети, автомати, гранати. Привели їх у кімнату, де лежали поліцаї. Звільнені з полону одразу ж накинулись  на  них:

— А, гади!.. Це ж вони нас били, товаришу мічман! По-звірячому били. Ось цей, і цей, і цей!.. Розпеченим залізом пекли, пальці дверима ламали, за ноги підвішували!

— Іменем народу! — сказали в один голос десантники.

— Іменем народу! — повторив мічман Приходько.
Застрочили автомати...

Тим часом друга група десантників уже захопила документи в кабінеті начальника поліції, вогнетривкий переносний сейф і навіть друкарську машинку.

— А це навіщо? — запитав Приходько.

— Пригодиться, товаришу мічмане,— сказав один матрос.— Вона  ж  з  німецьким  шрифтом.

— І то правда,— погодився Приходько.— Забирай...
У поліційному управлінні робити більше не було чого.

Але тільки вийшли з приміщення, як почули гуркіт мотоцикла. Десантники заховалися, причаїлись. У двір в'їхав мотоцикліст. Він зупинився і почав озиратись довкола та дослухатись. Може, його увагу привернули постріли в приміщенні поліційного управління, а може, просто заїхав, чергуючи по гарнізону.

Приходько подав знак рукою, і на мотоцикліста кинулося одразу кілька моряків. Він не встиг навіть крикнути, як уже лежав на землі із зв'язаними назад руками, з ганчіркою в роті. Так його й повели до катера.

Ішли знову найглухішими дворами та провулками.

Ось і причал. Тут усе тихо. Тільки ледь видніється в темряві силует катера.

А ще за якусь хвилину запрацював мотор, і катер ліг курсом на свою базу.

З добрими трофеями поверталися десантники! Секретні документи Євпаторійського гарнізону, вогнетривкий сейф начальника поліції, два "язики" — солдат і офіцер, який справді виявився черговим по гарнізону.