Я — шестикласник - Ткач Дмитро

Ну, нічого, навчишся. Я теж раніше не вмів.
Так ми сиділи, курили і розмовляли про те, про се. Голова у мене трохи наморочилась, і всього мене охоплювало якесь безвілля, сковувала млість. Я подумав, що це навіть добре, що Ілько порадив купити сигарети. Сам би я й не спробував, як це — курити.

— Ану глянь, скільки коштує квиток? — запитав Ілько. Я подивився.

— Тридцять копійок.

— Ну, то дай мені ще двадцять, а в тебе залишиться сімдесят.

— Навіщо?

— Мені треба... А в тебе ж квиток є... Та завтра ж ти у море йдеш, тобі гроші не потрібні, бо там магазинів і кінотеатрів немає... А поки ти повернешся, у мене будуть, і я тобі віддам.

Іншим разом я, може, й не позичив би Ількові грошей, бо він завжди віддає то металевою кулькою від якоїсь машини, то зіпсованою радіолампою, то ще чимось не дуже мені потрібним, але цього разу я не міг відмовити... Від курива я ще перебував у стані якогось млосного безвілля. А крім того, мені здавалось, що ми ще ніколи не були з Ільком такими друзями, як зараз. І я сказав:

— На... І віддавати взагалі не треба.

— Та чого, я віддам...— беручи гроші, не дуже впевнено сказав Ілько і додав: — От ти у мене кореш справжній!.. Я теж не скупий, тільки — бідний. Тато своїм шевцюванням заробляє мало, та часом і випити любить. А ще ж і сестричка маленька є. І нагодуй всіх, і зодягни... Ось як закінчу школу та піду в риболовецьку бригаду, тоді ми заживемо!.. Я татові в подарунок нову сорочку куплю. А Настусі платтячко справлю, черевички і пальто на зиму. їй уже наступної осені теж у школу.

Мені було якось дивно й цікаво слухати Ілька.

Я знав, що в нього і в Настусі була мама, ще молода і дуже вродлива жінка. Жили вони й тоді бідно, бо тато після фронтових ран часто лежав у лікарні. Спершу йому двічі різали одну ногу, а потім відрізали й другу... І коли він, нарешті, повернувся з лікарні без обох ніг, Ількова й Настусина мама кудись поїхала та й не повертається. І живуть вони тепер тільки втрьох. Про свою маму Ілько згадувати не любить.

Я ще ніколи не задумувався, як житиму і що робитиму, коли зароблятиму гроші. Гроші у нас завжди є, і ми завжди купуємо що кому треба. А у мами стільки всяких платтів, що вже і в шафі не вміщаються, і вона лається з татком за те, що він досі не купив ще одну шафу...

Мені стало жаль Ілька. І його тата. І його сестрички Настусі, у якої навіть немає платтячка та черевичків... У мене промайнула думка, щоб віддати Ількові й решту своїх грошей. Але одразу ж я передумав віддавати, бо все одно така сума йому не допоможе...

— А я дома ще й табеля свого не показував,— сказав Ілько.— Тато побачить, що двійки,— кричатиме. А мені не хочеться, щоб він кричав, бо знову Настуся плакатиме. Мене лають, а вона, дурненька, плаче... Одну двійку перероблю на трійку, а тоді вже й покажу. А потім знову виправлю на двійку, як і було, щоб у школі не влетіло... Ну, давай ще раз покуримо та й додому. Бо мені ще треба по хазяйству поратись...

Мама вже сердилась, що мене так довго немає. Але коли я показав квиток, одразу ж заспокоїлась і почала збирати мене в море. Вона вже остаточно примирилась з тим, що я піду на шхуні, тільки взяла з дяді Власа слово, що він з мене очей не зводитиме.

Збирала вона мене в море ретельно. А над усе турбувалася, щоб я там не мерз. Витягла з шафи мої теплі сорочки, вовняні шкарпетки, приготувала зимове пальто і шапку, поклала до чемодана плетені рукавички, шерстяний шарф.

— Моряки — люди звичні,— повчала мама.— їм все одно, що холодно, що жарко. А ти бережи себе, щоб не простудився... А лікар у них на шхуні є?..— раптом аж зупинилася мама.

— Аякже! — впевнено сказав я, хоч і сам до ладу не знав, є там лікар чи немає.— Яке ж судно виходить у море без лікаря?!

Ці слова заспокоїли маму, однак вона сказала:

— Знаємо тих лікарів!.. Візьми ось краще з собою. Це — від голови... Це — від нежиті... А ось це, коли горло, не дай бог, заболить. А це — від живота... Я тобі понадписую. І не забувай смоктати полівітаміни, по дві таблетки в день.

Прийшов дядя Влас, веселий, жвавий, увесь пропахлий морем.

— Ого-го! Та ви Левка ніби на Північний полюс виряджаєте!.. А втім, є таке прислів'я: ідеш у море на тиждень, бери харчів на три.

Мама просяяла, що дядя Влас її підтримав, і сказала мені таким тоном, ніби я їй щось заперечував:

— Ото чуєш?.. Я знаю, що роблю!

Всю ніч мені верзлось щось таке, що й на голову не натягнеш. Я часто прокидався. І тоді одразу ж припадав до вікна: чи не світає? І дослухався сторожко: чи не встав уже дядя Влас?...

Але зрештою заснув таки міцно. Бо не одразу дійшов до моєї свідомості дужий голос дяді Власа:

— Гей, юнго! Пора на вахту!

Я схопився як опечений. Швиденько вмився, вкинув щось у рот і сказав, що готовий хоч і на полюс.

— Ми Прибоя візьмемо з собою,— сказав дядя Влас.— Нехай оморячується.

Всі троє вийшли з хати.

Сонце ще не зійшло, хоч край неба вже зарожевів. День обіцяв бути чудовим. Дихалось легко, і ми йшли швидко.

Шхуна погойдувалась на воді біля причалу, ніби обновлена. Та її й справді обновили невтомні матроські руки. Команда пофарбувала борти, помила дерев'яну палубу і брезентові чохли на двох шлюпках-"тузиках", що стояли по правому й по лівому борту, до блиску надраїла мідні частини.

Хоч судно було рибальське, дядя Влас привчив свій екіпаж до такого ж розпорядку життя і такої ж дисципліни, як на військовому кораблі. Коли він ступив на палубу, боцман доповів, що корабель до походу готовий.

— Оце наш новий член екіпажу,— показав на мене дядя Влас.— Юнга Левко, про якого я вам уже казав. Приймайте його в нашу сім'ю.

Екіпаж шхуни був невеликий: боцман, сигнальник, стерновий, два палубні матроси, два мотористи і кок, який виконував також обов'язки радиста й медичного санітара, коли треба було.

Боцман, коротконогий і широкогрудий, як Котигорошко, мав такі кущуваті навислі брови, що аж дивитись страшно. А коли він заговорив, то в мене й геть мурашки побігли по спині. Досі Я думав: якщо є на світі бас, то це — у дяді Власа. Але у боцмана був такий могутній, громоподібний голос, якого я ще зроду не чув.

— Ходімо, юнго, покажу, де спати будеш.

Крізь вузенький круглий люк ми спустилися в невеликий кубрик. Тут так само, як і на палубі, було чисто й охайно. Стіни біло вилискували. На коричневому лінолеумі під ногами не побачиш жодної порошинки. В мідяшки можна дивитись на себе, як у дзеркало. Ліжка акуратно застелені.

— Оце твоє ліжко,— показав боцман.— Щоб завжди було заправлене. Плавав уже? Знаєш порядки на судні?

— Ні, оце вперше.

— Ясно. Ну нічого, знатимеш... Своє барахло скидай. На ось корабельну робу — штани й сорочка, це — тільняшка. І одягайся зараз, бо в поході працювати доведеться. Відпочивати ніколи буде.

Я швидко переодягся. Все було ніби на мене й шите. І тут я побачив, що цей страшний боцман уміє посміхатись. І обличчя його від цього стало навіть приязним.

— Це Влас Микитович про тебе подбав,— пояснив він, смикаючи мене за рукав.— Заздалегідь наказав пошити... Візьми ось гумові чоботи і зюйдвестку. Це як шторм буде...

В цю мить задзвенів ручний телеграф, і з капітанського містка пролунав голос дяді Власа:

— По місцях стояти, зі швартових зніматись!

— Давай на корму,— сказав боцман.— Будеш приймати й-віддавати кінці. Тільки за борт не впади.

Крутим дерев'яним трапиком я вискочив услід за боцманом на верхню палубу й побіг на корму.

— Віддати правий кормовий!

Я миттю зняв з причальної тумби швартовий кінець.

— Віддати лівий!..

Я зняв і лівий і, стрибнувши на палубу, доповів:

— За кормою чисто!

Ніхто мене цьому не вчив, і я навіть не був певен, що обов'язково треба доповідати, але я бачив і чув, як це роблять матроси військових кораблів, і вирішив наслідувати їхній приклад.

Мені здалося, що дядя Влас коротко й виразно глянув на боцмана, який стояв тут же на палубі, а боцман — на дядю Власа, і обоє вони приховали усмішки. Я почервонів. Мабуть, даремно вигукнув оте: "За кормою чисто!" Але ні, дядя Влас відповів мені:

— Єсть, за кормою чисто!

Знову м'яко і милозвучно дзеленькнув телеграф, і дядя Влас нахилився над переговорною трубою, з допомогою якої він розмовляв з машинним відділом.

— Малий вперед...

Швидше завертівся гвинт за кормою, збиваючи та женучи від себе білі буруни. Шхуна здригнулася, ожила і рушила назустріч хвилям, що котилися до берега.

— Повний вперед! — знову почув я, але вже не так виразно. Може тому, що тепер уже голос тонув у гомоні моторів, а може тому, що й сам я занімів та оглух від хвилювання. Ще б пак! Я іду в море! Вперше у своєму житті іду в море не пасажиром, а членом екіпажу, юнгою!..

На мені справжній морський одяг. Я вже виконав перший наказ шкіпера шхуни — віддав кінці. Що мені робити далі?.. Я готовий все виконувати швидко і так, як треба.

А берег віддалявся. За кормою лишилось місто, і я вже не міг навіть вгадати того місця, де стояв наш будинок. У груди дув зустрічний вітер. Коли шхуна билася форштевнем об гривасту хвилю, від носа до корми прозорим віялом летіли дрібні солоні бризки. Навколо нас гойдалося море, живе, велике й могутнє...

19. Я ПРАЦЮЮ НА КАМБУЗІ

Наступного дня, коли я ще солодко спав під одноманітне буркотіння мотора і хлюпання хвиль за бортами, мене розбудив боцман.

— Вставай, юнго. Сьогодні тобі чергувати на камбузі. Іди в розпорядження кока.

Спросонку я спершу й не втямив, що від мене хоче оцей коротконогий, бровастий Котигорошко.

— То як: сам устанеш чи підйомний кран тобі викликати?..
Я зрозумів, що далі баритись не можна й секунди. Схопився, ніби підкинутий пружиною, нашвидкуруч умився, одягся й побіг до камбуза.

Тут уже порався кок Гриша в білій — набакир — шапочці і в білому фартусі. Гришу я вже трохи взнав. Він веселий і добре грає на гітарі.

— Давай, давай! — замахав Гриша рукою, побачивши мене.— А то з сніданком запізнимось. Надівай оцей фартух та чисть картоплю. Тільки швиденько.

Він навіть не спитав мене, чи вмію я чистити картоплю. А якщо казати правду, то я ніколи в житті не чистив ні швиденько, ні поволі. їв готову — смажену, варену, товчену — ту, яку мама подавала на стіл, і ніколи не задумувався, як її готують.

І ось я сидів на низенькому розкарякуватому стільцеві, в довгому, аж до п'ят, фартусі, з довжелезним ножакою в руці.