Я — шестикласник - Ткач Дмитро

А ти гарненько поспав після вчорашнього чергування. Влас Микитович наказав не будити, поки не виспишся.

"Як же я вчора міг погано подумати про дядю Власа?" — докорив я собі. А в Гриші запитав;

— Сьогодні знову будемо картоплю чистити?

— Ні, сьогодні не твоя черга. У мене вже інший помічник.

Біля камбуза сидів і чистив картоплю палубний матрос Вітя, вертлявий, невисокий на зріст, з рудуватими, закрученими вгору вусиками. Чистив картоплю він не так віртуозно, як Гриша, але набагато швидше, ніж я.

Коли я поснідав, мене покликав дядя Влас.

Вперше за час походу я піднявся крутим трапом на капітанський місток. Мені аж дух перехопило, коли я став і оглянувся навколо себе. Тепер палуба лежала вся внизу. Було добре видно і корму, і ніс корабля. Море стало ще ширшим, а небо — вищим і яснішим. Скільки простору! Яке роздолля!..

— Левко,— сказав дядя Влас, не відводячи очей од моря.— За вчорашній день тебе кок похвалив. Це — добре. Сьогодні ти будеш біля стернового. І сам поведеш шхуну.

— Я поведу шхуну?

— А чого ж? Море спокійне, спробуєш, може, й сподобається. А взагалі, житимеш за тим самим розпорядком, що і весь екіпаж. І на вахті стоятимеш, і палубу та мідяшку драїтимеш, і на камбузі чергуватимеш. Чи, може, тобі не хочеться? Може, тобі важко і ти вже й не радий, що в море пішов?..

— Що ви, дядю Власе! — вигукнув я.— Я ж моряком хочу стати.

— То добре. Ну, а тепер іди в стернову рубку.

Стерновий Ваня, чорноволосий, просмалений сонцем, просолений морем, з розхристаними грудьми, вже чекав на мене. Не встиг я відчинити двері, як він вигукнув:

— Порядок на чорноморських флотах! 6 підміна!.. Зараз до штурвала станеш чи ще подивишся?

— Подивлюся трохи.

— А що ж тут дивитись? Ось у тебе перед очима компас, а ось — штурвал. Берись, руками й держи по компасу. Курс — сто тридцять градусів.

Компас!.. Це не той звичайний компас, який можна купити в спортмагазині і начепити на руку, як годинник. Це — справжній корабельний, завбільшки з добрий чавунець. І весь час ворушиться. Корабель хилиться туди й сюди, а він беззмінно лишається в горизонтальному стані.

А штурвал!.. Навіть той, що у машині "Волга", проти цього нічого не вартий. З дубового дерева, увесь поцяцькований мідними цвяшками, обручками, всякими візерунками. Тільки триматись за нього — і то вже велике щастя. А тут ще треба й крутити та дивитись на компас, щоб не збитися з курсу!..

Довго я не наважувався взятись за стерно. Але нарешті взявся. Шхуна йшла рівно, легко. їй неважко було розтинати гострими грудьми невеликі хвилі. Але вона увесь час намагається вильнути вбік. Тільки-но стрілка компаса стояла на рисці 130 градусів, а тут раптом поповзла на 129, на 128... Я крутнув штурвальне колесо вправо. Здається ж, не дуже крутнув. Але стрілка одразу ж перестрибнула 130 і швидко поповзла в протилежному напрямку на 131, 133, 135. Вмить спітнівши, я швидко крутнув уліво. Але свавільна шхуна не хотіла коритись невправному стерновому.

— Ти не хвилюйся. Не кидай рвучко судно,— пояснив мені Ваня.— Треба повільно.

А над самісіньким моїм вухом обізвалась переговорна труба:

— Хто за штурвалом?

Голос дяді Власа, й без того густий та басовитий, з труби прогримів так гучно, що я аж здригнувся. Але одразу ж відповів:

— Юнга Левко Лебідь!

— Скільки на румбі?

Коли б я не знав, що на капітанському містку є ще один компас, то збрехав би, сказав би "сто тридцять", а потім уже вирівняв би шхуну. Але я був певен, що дядя Влас дивиться на свій компас, і тому назвав правильну цифру:

— Сто тридцять чотири!

— Тримати сто тридцять!

— Єсть, тримати сто тридцять! — квапливо відгукнувся я. Але тут же з жахом помітив, що шхуна знову не слухає мене. От ганьба! От який я телепень!..

Та мене врятував Ваня. Він узявся рукою за штурвал і без будь-якого зусилля поклав корабель на заданий курс.

— Так і держати! — почувся з переговорної труби вже неголосний, спокійний наказ.

Шхуна пішла рівно. Я не спускав очей з картушки компаса, відчував, що руки мої від надмірного напруження здерев'яніли. Ваня, помітивши це, сказав:

— Вільніше себе тримай. І штурвалом — ледь-ледь... Ось так... Добре. Ну ось, бачиш? Виходить, і нічого страшного немає... Ну, побудь трохи сам, а я вискочу димку ковтну...

І пішов.

Я розгубився. Як, на мене залишено штурвал?.. Мені здавалось, що шхуна ось зараз знову вийде з-під моєї влади, почне гасати туди й сюди. Пам'ятаючи пораду Вані, я намагався крутити штурвал поволі, і невдовзі переконався, що тримати судно на заданому курсі не так уже й важко. До мене почав приходити спокій. А з спокоєм — і сторонні думки.

Вчора, коли я у довгому фартусі чистив картоплю, драїв каструлю та мив посуд, то заприсягся ніколи не розповідати про це хлопцям. А зараз, стоячи за штурвалом, мріяв про інше: "Ех, коли б оце мене побачили Ілько, Маринка, тато, мама! Коли б побачили, як я сам веду шхуну!..".

І в цей час над вухом обізвалась переговорна труба:

— У рубці!

— Єсть, у рубці.

— Лягти на курс дев'яносто градусів!

— Єсть, лягти на курс дев'яносто градусів!

Зосередивши всю свою увагу на стрілці компаса, я почав повільно повертати штурвал уліво. Перед цифрою 90 я трохи притримав штурвал, щоб не проскочити потрібну риску, і це у мене вийшло досить вдало.

— Скільки на румбі? — запитав дядя Влас.

— На румбі дев'яносто!

— Гаразд! — голос у трубі пролунав задоволено.— Прямо по носу маячок бачиш?

— Бачу.

— На нього й тримай.

— Єсть, тримати на маячок! — весело вигукнув я.

Та й як не радіти? Я без будь-чиєї допомоги виконав команду, змінив курс корабля!.. І знову зароїлись мрії-думки. Добре було б, якби мене побачили. Хай би побачила і Марія Степанівна. Тоді вона більше не казала б, що Левко Лебідь здатний тільки на всілякі витівки...

Зайшов Ваня.

— Ну, досить з тебе на перший раз. Втомився?

— Ні,— відповів я, хоч насправді почував, що таки втомився. Не так, як учора на камбузі, а якось по-іншому.

— Знаю, що втомився,— поблажливо сказав Ваня.— Я коли вперше постояв за кермом, то в мене і руки, й ноги тремтіли. Капітан за найменше відхилення від курсу таких чортів давав, що я мокрий робився... Ти нікуди не йди. Дивись, як швартуватись буду. Вчись.

В ілюмінатор нам уже видно було берег. Прямо на крутій скелі стояв невеликий самотній маяк. Праворуч від нього підковою вгиналася бухта з рибальськими ботами й шаландами, а ще далі берег ставав зовсім пологий, а на ньому виднілися поодинокі кущі та дерева.

Входили в бухту. Недосвідчений стерновий тут міг зіткнутися з іншим судном, наскочити на гнилу палю, яких багато лишилося від старих причалів, погнути гвинта. Але Ваня вів шхуну спокійно і впевнено. А з переговорної труби одна за одною надходили такі ж спокійні команди: "Ліворуч трохи... Прямо... Праворуч...", дзенькав машинний телеграф. Шхуна ставала бортом до причалу.

— Швартуватись! — загримів голос боцмана, який саме проходив повз стернову рубку.

Я побіг на корму, схопив швартовий кінець, розмахнувсь і кинув його на берег якомусь рибалці. Але кінець заплутався вже в повітрі і не долетів до берега, а впав у воду. Я швидко витяг його, намотуючи на руку кільцями, і кинув ще раз. Та мені знову не пощастило. Я зачепив сам себе мокрим кінцем по обличчю. Було дуже боляче, але ще дужче — соромно. Адже на мою невправність мовчазно дивився з свого містка дядя Влас. Дивилася вся команда шхуни. Дивилися рибалки на березі!..

Підійшов боцман, взяв кінець у мене з рук.

— Ось як треба...

Боцман так вправно кинув кінець, що він, розкрутившись у повітрі, як пружина, сам надівся петлею на тумбу. Я стояв ні в тих ні в сих і не знав, що мені робити. Але той же боцман мене й виручив:

— Розійтись по приборках! — наказав він команді і обернувся до мене.— Не соромся, навчишся. Вченими не родяться, а робляться. А зараз біжи у кормовий відсік, візьми швабру і мий палубу.

21. НАМ ТРЕБА ПОСПІШАТИ

Синоптики сповістили по радіо, що наближається шторм. Рибальським суднам доведеться відстоюватись у затишній бухті, чекаючи сприятливої погоди. Наша шхуна відстоюватись не могла. Вона мала забрати наловлену рибу і негайно повернутись на базу.

Спершу я навіть не повірив, що буде шторм. Звідки йому взятися? Небо таке чисте й синє, як і було. І вітру майже нема.

Але у всіх на обличчях лежала тривога. Рибалки нервували, покрикували один на одного, квапились. Мабуть-таки не даремно. Вони вже всього бачили на своєму віку.

Бухта була дика, не обладнана, і рибу з спеціальної загати-водоймища вантажили вручну. Працювали всі — і рибалки, і матроси. Одні накидали її підсаками у великі круглі кошелі з двома ручками. Інші ставали у два ряди одне проти одного і передавали кошелі з рук у руки.

Ті, що стояли на палубі, спритно підхоплювали кошелі і висипали рибу в трюм.

Мене поставили накидати в кошелі рибу. Для тринадцятирічного хлопця це була найлегша робота. Як і всі, я був у парусиновій робі, у високих гумових чоботях.

Спершу робота здалася мені справді неважкою. І я радий був, що працюю в цьому великому гурті людей нарівні зо всіма.

Але непомітно підкралася втома. Від того, що я раз у раз нахилявся, у мене почав боліти поперек. Хотілося хоч на хвилинку випростатись і так постояти, тримаючи руки на крижах. Але припиняти роботу не можна. Всі працюють у швидкому й чіткому ритмі. І якщо я зупинюсь, то цей ритм буде порушено!.. Ні, такого я дозволити собі не міг. До того ж я теж пройнявся тривогою цих людей, зв'язаною з наближенням шторму.

Та вже не тільки поперек, але й руки і плечі боліли від перевтоми. Моя парусинова роба намокла, стала ніби залізна і терла тіло. Натерті місця пекло вогнем.

Я з надією поглядав на людей: може ж таки хтось із них крикне: "Перепочинок" ?

Але вони працювали й працювали в тому ж шаленому ритмі, який взяли напочатку. Вони не тільки не думали перепочивати, а ще й підганяли один одного короткими, різкими вигуками:

— Давай, давай!.. Не затримуй!..

Спершу я розрізняв обличчя — кока Гришї, стернового Вані, боцмана та інших. А потім окремі люди злилися в моїх очах у два рухливих ланцюжки, які ритмічно погойдувались, нахилялись, розгинались, вимахували руками. Посередині між цими двома ланцюжками пливли кошелі. Від мене — з рибою.