Я — шестикласник - Ткач Дмитро

Але Марія Степанівна каже далі:

— Це ще не все. Сьогодні Лебідь у нас взагалі іменинник. Від екіпажу шхуни до школи надійшов лист, в якому моряки хвалять Левка за сумлінне виконання обов'язків юнги. Я хочу вас з цим листом теж ознайомити...

І вона читає листа.

Раніше я думав, що цей лист приголомшить Марію Степанівну, а виявилось, що приголомшений я. Бо хоч я і знав, що такий лист має бути, але зараз він для мене — несподіваний, бо я ж і сам вперше чую, що саме про мене написано.

— Правда, мені здається, що Левка Лебедя перехвалили,— каже Марія Степанівна.— Боюсь, щоб він після цього не зазнався. Але я хочу сказати Левкові, що цю похвалу треба виправдати успішним навчанням і доброю поведінкою...

П'ятірку одержала й Маринка. І — Павка. І ще кілька учнів.

Уже кінчався список, а Ілька вода чомусь не називала. Нарешті у неї на столі лишився тільки один аркушик паперу, і вже тоді вона сказала:

— І остання робота — Ілька Заруби...

Ілько підвівся і втупився очима в Марію Степанівну.

— Ількові я поставила двійку. Але його роботу теж треба прочитати для всіх. Мені здається, що Заруба вирішив поглумитися з усіх нас. Та поглумився він тільки з самого себе. Ось послухайте...

І Марія Степанівна почала читати:

— "Всі канікули я тільки те й робив, що ловив бички. Першого ж дня, як тільки нас розпустили, я купив на базарі піввідра морських рачків і гайнув на море. А на морські рачки здорово бичок іде! Тільки опущу гачок у воду — і вже тягну, прямо аж рука заболіла!.. До вечора я їх натягав штук сто. І одного морського чорта спіймав. Страшний такий, як і всі чорти!.. Бички були різні, великі й маленькі. А один такий, що хто не бачив, той не повірить. Ну, не менше як з півметра! От-такезний!.. Де він такий узявся в Чорному морі, й сам не знаю. Мабуть, приплив з Великого, або Тихого океану..."

Клас гримнув від реготу.

— Ні, ви послухайте ще,— сказала Марія Степанівна і стала читати далі. — "Голова в цього бичка була така, як середній кавун, очі — як дві добрі картоплини, а хвіст хіба тільки трохи менший, ніж у дельфіна. Такої й сковороди немає, щоб його засмажити... А одного разу мені було таке. Наловив я штук з двадцять бичків, нанизав їх на шворку, прив'язав до каменя, щоб не відірвались, і пустив у воду. Ловлю собі далі. Коли це як підпливе якась риба, здоровенна-здоровенна, як ударить хвостом по воді, а тоді — хап оті мої бички разом із шворкою! Хапнула і зникла. Я навіть не встиг роздивитись, що воно таке було. Але щось дуже схоже на акулу. Отож я й думаю, що акулу можна спіймати на бичків, треба тільки мати міцну шворку. Оце як будуть ще одні канікули, спробую..."

Далі читати не було змоги. Учні так сміялись, що, крім їхнього реготу, нічого не було чути. Ілько вертів своєю червово-чубою головою в усі боки і теж сміявся разом з усіма. Було ясно одне: він навмисне наплів усяких дурниць.

Коли, нарешті, пересміялися, Марія Степанівна звернулась до Ілька:

— Скажи, Заруба, навіщо ти написав оцю нісенітницю?

— А щоб цікаво було... Ви ж самі наказували...

Як тільки задзеленчав дзвінок на перерву і Марія Степанівна вийшла з класу, Ілько одразу ж і забув і про свій твір, і про двійку, так, наче нічого й не сталося. Першим опинився в коридорі. Комусь підставив ногу. Когось із дівчат смикнув за косу... Але до нього підійшов Павка і, поправляючи окуляри на носі, запитав:

— А ти все-таки скажи, навіщо ти написав оте все? Підійшли ще хлопці та дівчата, оточили Ілька та Павку.

— Щоб ти, дурню, спитав,— глумливо відповів Ілько.

— Я тебе як голова загону питаю! — потемнів на виду Павка.

— Чого ти до нього присікався? Він же здорово написав! — вступився за Ілька Сашко В'юн.

— Авжеж, здорово! Хоч насміялися досхочу! — підтримали його й інші.

Павка трохи розгубився. Він не чекав, що в Ілька ще й захисники знайдуться. Але й відступати не збирався:

— Та це ж справді як знущання!..

Але Ілько вже пішов у наступ:

— А ти чув, що вона сказала?.. Чув?..

— Хто сказав?

— Хто, хто!.. Марія Степанівна твоя!

— А що вона сказала?

— Ото ж то й є!..— загадково вигукнув Ілько.

— Та ти не говори тут ребусами і не викручуйся!..

— А чого мені викручуватись? — кокошився Ілько.— Напиши, каже, як ти бичків ловив. От я й написав.

— Вона пожартувала,— уже спокійніше сказав Павка.

— Ну, і я пожартував,— відповів Ілько, знову набираючи незалежного вигляду.— А якщо я бички ловлю, то й що? А може, ми їх їмо дома?..

— Хто ж каже...— не знав що відповісти Павка.— А тільки погано все це може закінчитись для тебе.

— Гірше не буде, ніж є,— сказав Ілько.
Він засміявся лихим сміхом.

А мені чомусь було його шкода...

26. "НУ, БРАТИКИ МОЇ, ДО РОБОТИ!"

— Левко, ти дома!.. А ходи-но сюди. Бери папір, олівець, та будемо метикувати. Одна голова — добре, а дві — краще.

Я одразу ж відклав книжку і пішов до дяді Власа.

— Був я оце в твоїй школі. Подивився майстерню. Поговорив 8 директором, з керівником класу. Домовились.

— Справді? — радісно вигукнув я.

— Авжеж, справді. А чому ти так здивувався? Чи ти, може, думав, що ото тоді побалакали на шхуні, та я й забув?

Мама принесла на стіл вечерю. Але чай так і захолонув у склянках. А ми сиділи і списували аркуш за аркушем.

— Отут поставимо столярні верстаки,— показував дядя Влас, намалювавши план майстерні.— Тут стане свердлильний верстат, а отут слюсарний. Посеред майстерні, ось так, обладнаємо стапелі...

Я аж на стільці совався, так мені хотілося все це швидше побачити.

Дядя Влас зауважив:

— Тільки ти не гарячкуй. Є така приказка: спіши поволі. А то вийде, як у того коваля-невдахи, що починав робити плуг, а вийшла швайка.

Коли ми покінчили з планом майстерні та списали на папір верстати й інструменти, які нам потрібні, дядя Влас сказав:

— А тепер давай поговоримо про твоїх друзів. Хто з них на що здатний. От ти, скажімо, кого взяв би на таке діло?

— Ілька взяв би,— сказав я твердо.

— Такий він уже надійний?

— Авжеж.

— Ну, Ілька. А ще кого?

— Маринку...

— Та вона ж дівчина.

— Ну й що? — раптом спалахнув я.— А якщо вона така, що за всякого хлопця справиться! І вчиться на п'ять!..

— О, це вже інша річ,— усміхнувся дядя Влас.— Це добре, що дівчина — і така бідова.

Я ще розказав про двох-трьох, але далі ми й не пішли.

— Ну, гаразд,— встав із-за столу дядя Влас.— В роботі ближче з кожним познайомимось. Людина себе в ділі показує.

Мені ще треба було довчити фізику, але я довго не міг зосередитись. Заснув  пізно.

Наступний день у мене видався справді щасливий.

По-перше, моя новина про бот, як і треба було чекати, викликала серед учнів бурхливе захоплення. По-друге, я на четвірку відповів фізику.

Бентежило тільки одне: закінчувались уроки, а дяді Власа ще не було, хоч він твердо обіцяв бути. Як не прийде, то хлопці скажуть, що я брехун, та ще й на сміх підіймуть.

Але не встиг відспівати останній дзвінок, як у дворі обізвалася сиреною вантажна автомашина. В її кузові під вологим від мряки сірим брезентом видувалися якісь речі.

Ми висипали на подвір'я. Вийшов і Євграф Євграфович. Привітався до дяді Власа, який виліз з кабіни, і вони почали про щось говорити.

А тим часом з кузова зіскочив стерновий шхуни "Зоря", Баня, підійшов до мене, простяг руку:

— Привіт, Левко! Що ж це ти не показуєшся на очі?

— Добрий день, Ваню,— відповів я, пишаючись перед товаришами своїм знайомством з ним.

— Як живеш?

— Усе гаразд. Що це ти привіз?

— А це ж для вас. Верстати, матеріал деякий. Влас Микитович такий чоловік, що і з-під землі дістане. То це ви самі собі бот робитимете?

— Будемо,— відповіло кілька голосів.

— А командиром бота хто у вас буде? Левко?

Я почервонів до самих вух.

— Не  знаю...

— Чому ж не знаєш? У тебе ж — неабияка морська практика! Он у який штормягу на шхуні плавав!

Я був на десятому небі. Така розмова в присутності хлопців!

Навіть Ілько, який завжди поводився незалежно, і той зараз заздрив  мені.

Підійшов дядя  Влас.

— Ну, братики мої, до роботи!

Почали розвантажувати машини. Зняли з кузова два столярні верстати, не нові вже, видно, що були в роботі, але цілком справні. Віднесли в майстерню ящик із струментом, відволокли дерев'яні балки і дошки.

А коли закінчили, Євграф Євграфович наказав усім повернутись до класу.

Тут він сказав, що відтепер ми — учнівська виробнича бригада. І маємо перед собою конкретне й цікаве завдання — збудувати моторно-парусного бота. А як збудуємо, будемо влітку в море ходити, морську справу вивчати. А завтра у нас недільник. Обладнуватимемо майстерню.

Зі школи ми з Ільком повернули до берега, щоб подивитись на ті боти, що стоять у порту. Раніше ми на них не звертали уваги — ну що ж, боти та й боти! — а тепер вони нас зацікавили.

— Скоро й наш загойдається біля причалу,— сказав Ілько.

— А як ми його назвемо?

— Як?.. "Альбатрос" або "Буревісник".

— Ні, такі вже є,— заперечив я.— Краще "Піонер", щоб усі знали, що це — наш бот, а не чий-небудь.

Ми засперечалися. Але потім вирішили, що сперечатися ще рано,  і  пішли  додому.

27. НЕДІЛЬНИК

Ранок видався похмурий, туманний. У нас на півдні такі ранки бувають часто пізньої осені чи ранньої зими. По сірих вікнах повільно сповзали поодинокі краплини, залишаючи покручений слід.

Дядя Влас вийшов з своєї кімнати у старому, поношеному кітелі і в старих штанях, що на колінах аж побіліли.

— А ти, Левко, чому ж не переодягаєшся? — спитав він, побачивши мене в тому одязі, в якому я ходжу до школи.

У мене десь були старенькі штани, які я трохи розірвав об сучок, коли змагався з Ільком, хто вище видереться на дерево. Була й тужурка, з якої я програв хлопцям половину ґудзиків. Були й старенькі черевики з побитими носками. Але навіщо я надіватиму те старе шмаття? Та й виріс я з нього. І я відповів безтурботно:

— Нічого іншого  немає.

— Хай іде в цьому,—сказала мама.— Бо старе десь шукати треба. Не пригадую, куди я його приткнула.

— Негоже так,— глянув докірливо на мене й на маму дядя Влас.— На роботу ж ідеш, а не на гулянку. Зіпсуєш добрий одяг, а потім будеш у тата новий просити. Давай удвох пошукаємо твоє старе вбрання...

Мені соромно було, щоб дядя Влас шукав зі мною мій старий одяг.

— Я зараз сам...
І таки переодягся.

Ми йшли до школи і розмовляли.