Я — шестикласник - Ткач Дмитро

Скоро дзвінок.
І пішла не зі мною, а з дівчатами.

Мені все стало ясно, коли прийшов Павка. Навіть не спитавши про моє здоров'я і суворіше, ніж завжди, він сказав:

— Натворили ви з Ільком! Ганьба на всю школу... Так от, на вборі загону обговорювати вас будемо. А збір у тебе вдома проведемо.

— Як це вдома? — жахнувсь я.

— А так. Хай і твої батьки послухають, який ти у них син.

— Такого ж ще ніколи не було! — скрикнув я.

— То буде,— жорстоко відповів Павка.— Ще ніколи не було такого, щоб учні школу обкрадали. Та ще й піонери!..

— Ми не обкрадали...

— А це вже на зборі загону поясниш.

Мене взяло зло на Павку. Подумати тільки: піонерський збір у мене дома! В присутності тата і мами. В присутності дяді Власа!..

Мені ще довелося пережити неприємну зустріч з Марією Степанівною. Вздрівши її в коридорі, я хотів першим привітатись, але не встиг. Ще оддалік вона голосно сказала:

— Здрастуй, Лебідь. Ну що, дострибався?.. Цього й треба було чекати! — і, не давши мені й рота роззявити, наказала:— Іди на урок.

Але на уроці вона зовсім не помічала мене. Інших питала, з іншими розмовляла, а я був ніби порожнє місце. За такою її поведінкою теж крилося щось лихе для мене... Може, вона вважає, що я вже не учень зовсім? Мабуть, що так. Бо он і Ілька не помічає, наче його й немає в класі.

"Невже ж ми такі вже погані? — думав я за двох, за себе і за Ілька.— Ну, були двійки, але ж ми з ними боремось, он навіть разом з Ільком до уроків готуватись почали... Ну, взяли лижі покататись..." Але тут моя думка спіткнулась. З цими клятими лижами таки погано вийшло. Не треба було їх брати...

І тут, ніби крізь сон, я почув голос Марії Степанівни:

— Левко Лебідь, про що ти думаєш?

Я звівся і промимрив розгублено:

— Я... нічого не думаю...

— Воно й видно,— поглузувала вона.— Сідай.

Збір було призначено на сьогоднішній вечір. Дізнавшись про це, Ілько сказав мені:

— Тобі діватись нікуди, бо збираються в тебе дома, а я не прийду. Я вже все розказав, а тепер хай вирішують... Наперед знаю, що вирішать. Виключать з піонерів.

Я почав просити:

— Ні, ти прийди, Ілько. Вдвох легше буде. Прийди, чуєш?

Він подивився на мене довгим пильним поглядом.

— Гаразд, прийду. Тільки заради тебе.

— Не обдуриш?

— Раз я сказав...

Ключ від дверей у мене був. Я зайшов у хату якнайтихіше і зачинився в своїй кімнаті. Боячись навіть шелестіти сторінками, розгорнув книжку.

Мама відчинила двері.

— Іди обідати.— Голос у неї був тихий і сумний.

— Я не хочу їсти.

Вона не наполягала, вийшла.

В домі знову запанувала тиша. Тільки чутно було, як за вікном висвистує вітер, та було видно, як гнуться дерева під низьким темним небом, ніби замітають його оголеними гілками. Сумна картина за вікном перекликалася із чорним смутком у моєму серці.

Нараз я здригнувся. До двору входили Павка, Маринка, Петько Білозер, Сашко В'юн, Федя Ромащенко, Марія Степанівна, Євграф Євграфович... Я не бачив тільки Ілька. Невже ж не прийде? Ні, не такий Ілько, щоб пообіцяти і не виконати. Прийде.

Я дослухався — завмирало серце,— як мама запрошувала гостей до їдальні — найбільшої кімнати в нашому домі. Чути було гомін, але про що саме говорили, розібрати не можна.

Будильник у мене на столі показував близько сьомої. А Ілька не було.

Уже прийшов тато. Прийшов і дядя Влас.

Ілька не було.

Рівно о сьомій знову відчинила двері мама, печально сказала:

— Іди, кличуть...

Я встав із стільця. Ноги у мене підгиналися.

В їдальні спідлоба оглянув присутніх і тільки тут побачив, що Ілько теж є. Він спокійно сидів у найдальшому кутку і пригладжував долонею свого вогнисто-рудого чуба.

Павка пішов до столу, блиснув туди й сюди окулярами.

— Сьогодні в нас незвичайний збір загону. Ми зібралися обговорити ганебний вчинок двох наших піонерів, Ілька Заруби та Левка Лебедя, які витягли шибку...

— Вона була розбита! — перебив Ілько.

— Ти ще встигнеш сказати,— повернув до нього голову Павка.— ...Витягли шибку, залізли крізь вікно в спортзал...

— Левко не лазив! — знову озвався Ілько.

— Та не перебивай! —— уже сердито кинув йому Павка.— Умій триматися на зборі.

— Так ти ж правду кажи! — не поступався Ілько.

— Так от...— помовчавши, сказав Павка.— Залізли в спортзал і взяли дві пари лиж. Лижі Ілько повернув, коли цей ганебний вчинок було викрито, але факт лишається фактом... Я думаю, що ми зараз послухаємо Ілька та Левка, що вони скажуть, а тоді вже й самі висловимось... Заруба, ти тут увесь час вискакував та перебивав, то от перніий і розкажи, як це було і що вас наштовхнуло на такий вчинок?

Ілько підвівся, але мовчав. Тінь від абажура падала йому на обличчя, тому важко було б сказати, що він в цю хвилину думає і почуває.

Обізвалась Марія Степанівна:

— Чого ж мовчиш? Розкажи, як злодієм став!

Ілько кинув на неї короткий злий погляд.

— Я не злодій.

— Як же не злодій? Адже лижі вкрав?

— Не крав я лиж...

Марія Степанівна обурено сплеснула руками.

— Ну, подумайте тільки! То, виходить, я крала?..

Ілько криво посміхнувся.

— І ви не крали.

— А хто ж тоді, по-твоєму, крав? — вона зовсім втратила самовладання.

— Ніхто не крав,— буркнув Ілько. Втрутився Євграф Євграфович:

— Зачекайте, Маріє Степанівно. Хай Заруба скаже.

— Та ви ж бачите, як він розказує! — викрикнула Марія Степанівна, але одразу ж змовкла і тільки швидко та знервовано дихала та ще терла долонею щоки, на яких виступили червоні плями.

Ілько таки не збирався багато говорити.

— Я вже розказував Євграфу Євграфовичу. І Марія Степанівна чула. І всі ви знаєте... Ну, взяли ми лижі, хто ж каже, що ні... Покатались. Хотіли назад покласти, так сторож...

— Сторож винуватий! — знову вколола його Марія Степанівна.

Але Ілько нічого їй не відповів, тільки косо глянув на неї.

— Шибку ви розбили? — несподівано запитав дядя Влас.

— Ні, вона так і була...

— А чого ж ви вранці не принесли лижі?

— Ми хотіли покласти, щоб ніхто й не знав, що брали.

— От-от! Злочинець!.. Готовий злодій...— знову вихопилась Марія Степанівна.

— Ну й нехай злодій...— повернувся до неї Ілько. Потім раптом глянув на мене, додав: — А Левко не винен. Це я йому нараяв узяти лижі.

— Левко сам про себе розкаже,— зауважив Павка.— Ти більше нічого не хочеш додати? То сідай.

Я встав зі стільця і похнюпився. Не бачив, але добре знав, що на мене зараз дивляться всі. Учні, вчителі, тато, мама, дядя Влас. Усі ждуть, що я скажу... А я ніяк не можу почати говорити. Щось стискає мені горло. "Мабуть, і Ількові так було".

— Ілько правду каже... Ми не красти хотіли, а тільки покататись. І ми... ми розуміємо, що це негарно, але тоді не подумали...   

Я чесно розповідав усе, як було. Ніколи раніше я навіть не уявляв собі, як важко стояти отак перед своїми ж товаришами і каятись за поганий вчинок.

А коли я закінчив, першою знову ж таки напросилася виступати Марія Степанівна. Здавалось, що в ній, як у вулкані, кипіла невичерпна ненависть до нас. Вона не шкодувала лайливих слів, називала нас злодіями, хуліганами, злочинцями, і все це в присутності тата і мами, в присутності дяді Власа!

— Таким, як Ілько Заруба та Левко Лебідь, не місце в піонерській організації! — кричала вона верескливим голосом.— Я більше ніж певна, що після цієї крадіжки вони піднесуть нам якусь нову пілюлю. І я думаю, що сьогодні збір загону скаже своє тверде останнє слово...

Після її виступу у кімнаті стало тихо, як після великої грози. Сама ж вона аж пашіла вся. У неї навіть шия стала червона.

А я думав: "Невже оце нас зараз виключать з піонерів?.. Та я б і свої лижі віддав, коли б вони в мене були!.."

— Хто ще виступить? — Голос у Павки якийсь ніби переляканий.

Всі мовчали.

— Ну, так хто ж?..

— Я...— Це слово попросила Маринка.

І тут я почув таке, чого ніколи від неї не ждав.

— Хлопці погано вчинили, це правда,— сказала вона.— Але я вірю і Левкові, й Ількові, що вони хотіли тільки покататись і ні про що інше не думали, коли брали лижі... Ілько любить побешкетувати. І Левко — не від того. І в навчанні обом їм підтягтись треба, але... навіщо ж їх виключати з піонерів? Хіба вони якісь там безнадійні хулігани?.. І не злодії вони зовсім, не треба їх так називати...

По кімнаті війнув шелест. Важко було зрозуміти, чи Маринку підтримували, чи заперечували їй. А вона вела далі:

— А як вони працюють на будівництві бота? Добре ж працюють? Добре! Та і вчитися стали краще.

Маринка теж хвилювалась. Пальці її м'яли кінець чорної коси, що спадала на груди. Тільки вона не розчервонілася, як Марія Степанівна, а, навпаки, зблідла. Лиш чорні великі очі палають... Я зрозумів: не легко Маринці було відважитись виступити проти Марії Степанівни, своєї вчительки, але вона все ж наважилась. Ось вона яка, Маринка!..

— А ще я хочу сказати, що наш піонерський загін взагалі працює ну... можна сказати, незадовільно...

— Цього ще бракувало! — кинула Марія Степанівна і збила Маринку.

— Говори, говори,— заохотив дівчину Євграф Євграфович.

— Маріє Степанівно, я й на себе беру вину за це,— повернувшись до вчительки, сказала Маринка тихо, але твердо.— Критикувати треба передусім голову нашого загону Павку, але разом і нас усіх... Ілько та Левко винні, я вже сказала, але і ми всі винні, що так сталося. Он у інших школах, чуєш, і спортивні гуртки, і цікаві ігри та походи. А в нас що?.. Павка тільки й знає, що гримає на пустунів, а більше нічого й не робить. Сам він — відмінник, добре вчиться, а щоб з піонерами, то — ні... Ану давайте одверто скажемо. Коли б подумали заздалегідь про зиму та про лижні змагання, чи полізли б Ілько та Левко лижі брати?..

— А навіщо ж тоді лазити? — озвався Ілько з кутка.

На його слова всі засміялись. Але Маринка блиснула на нього сердито очима:

— А ти, Ілько, иомовч! Думаєш, якщо я тут і себе, й інших критикую, то твоя провина стає меншою?..

Вона і сердилась на мене та Ілька, і захищала нас.

Павка довго стукав олівцем по столу, поки влігся загальний шум, який зчинився в кімнаті.

Просили слова один за одним. Тепер ясно стало, що всі підтримували Маринку. Навіть Євграф Євграфович. Але він — зовсім несподівано — запропонував заборонити нам на певний час носити піонерські галстуки.

— Правильно! Правильно! — почулися голоси, і серед них був навіть Маринчин голос.

Я слухав, а сам думав: "Як же це з мене будуть галстук знімати?..