Я — шестикласник - Ткач Дмитро

Хай хоч голова лусне, я сам розв'яжу". Я лаяв себе, тер лоба, ходив по кімнаті, стискаючи пальцями скроні, і благав долю, щоб довше не приходив Іль-ко, бо мені раз у раз здавалось, що я от-от надумаю, як розв'язати задачу.

І таки справді надумав. Наче хтось на вухо шепнув. Я схопив олівець і почав гарячково писати.

Нарешті, закінчив. Глянув у відповідь і — о радість! — відповідь збіглася!..

Я розкуйовдив пальцями чуба,, потім підстрибнув, затанцював, перекинувся на підлозі через голову, схопився перед дзеркалом і глянув на себе. Я це чи не я?.. Обличчя розчервонілось, чуб, як на їжакові, стирчав в усі боки. Ну і хай, хай!.. А задачу я розв'язав, розв'язав, розв'язав!.. І ще розв'яжу!

Коли прийшов Ілько, то я вже закінчував і другу задачу. Ця далась легше, бо, як виявилось, вона подібна до першої.

Ілько не повірив:

— Невже сам?

— А хто б же мені допоміг, Прибій, чи що?

— І відповідь збігається?

— Цифра в цифру!

— Ну, тоді давай перепишу.

Це було сказано так категорично і беззаперечно, що я навіть розгубився трохи.

— Як?..

— А так. Навіщо ж голову морочити, коли задачу вже розв'я* зано.

— Е, ні,— заперечив я.— Ти сам помізкуй, а коли вже нічого не виходитиме, тоді я тобі розкажу.

Ілько розсердився:

— Подумаєш, учитель знайшовся!

— Ну й учитель! А що?

— А те, що не встиг якусь там задачу розв'язати, як уже й губу закопилив! Коли б я раніше за тебе розв'язав, то обов'язково дав би тобі переписати.

— Ну й розв'яжи.

— Ну й розв'яжу!..

Ми понадувались, як індики, й тільки сопли. Ілько взявся до задачі, але я бачив, що він робить зовсім не те, тільки час гає. Тоді я сказав:

— Ось глянь, як треба...

Нарешті, з моєю допомогою, Ілько таки здолав задачу. Другу ми зробили вже вдвох. Потім вивчили природознавство та історію. Обоє були дуже задоволені. А коли прощались, я сказав Ількові:

— Отак тепер будемо щодня. Досить у хвості плентатись.

— Авжеж, досить,— погодився Ілько.— На зло Марії Степанівні, хоч її вже й немає!

Він пішов. А я витяг з полиці книжку Андрія Головка, знайшов у ній оповідання "Пилипко" й заходився читати, наслідуючи Захара Павловича. Але у мене так не виходило. Може тому, що я боявся читати голосно, щоб мене не почули.

Тоді я вирішив заснути. Сон не йшов. Я був ще радісно збуджений від того, що я сам розв'язав задачі і що ми з Ільком добре приготували уроки.

Що б іще  зробити?.. Ага, ось що.  Треба  скласти  собі  розпис дня і твердо його дотримуватись:

7.00 — вставати.

7.00—7.15 — фіззарядка.

7.15—7.45 — сніданок...

Розклад вийшов аж надто ущільнений. Якщо його дотримуватись, то виходило, що у мене майже не лишалось часу на гуляння. Але я вирішив, що, як написав, так і буде!

За моїм розкладом я повинен був уже спати. Тому я поставив будильник на 7, заплющив очі і почав думати тільки про те, що я вже сплю.

Сплю... сплю... сплю...

Але ні, я не сплю, а чомусь уже сиджу в класі за вчительським столом і кажу:

— Маріє Степанівно, ідіть до дошки.
Учителька встає з-за парти і йде до дошки:
— Читайте "Пилипка",— наказую я.

Вона мнеться, тупцює на одному місці, червоніє й каже:

— Так у мене ж немає книжки.

— А, ви без книжки. Я вам задав вивчити цей твір напам'ять.

— Я не вивчила урок,— каже Марія Степанівна.— Я ловила бички.

— У вас завжди так,— кажу я їй з докором.— То бички, то футбол... Ставлю вам двійку.

— За що ж двійку? — проситься Марія Степанівна.

— За футбол і за бичків! — кажу я їй суворо.

— А куди ж ти її запишеш? У мене ж немає щоденника,— відповідає Марія Степанівна і вже чогось сміється.— Це в тебе є щоденник, і я тобі запишу двійку...

Мені стає страшно... Але в цей час дзвонять на перерву. Дзвонять довго й настирливо. І тоді вже я сміюсь та кажу Марії Степанівні:

— Ні, не запишете, бо вже дзвінок...
І прокидаюсь.

Прокидаюсь від того, що мій будильник на столику поряд аж розривається.

В першу мить я хотів зупинити його, покласти під подушку, хай там цокає, але згадав свій розклад і схопився.

34. ІЛЬКО

Наближались весняні канікули. Я дуже непокоївся за Ілька. Правда, він теж помітно підтягся, але давалося взнаки те, що раніше занедбав. Ми з ним повторювали, читали. Часом сварилися, коли він починав лінуватись або ж не приходив до мене готувати уроки.

А одного разу сварка виникла невідомо й за що. Сталося це

так.

Нам загадали вірш Павла Тичини "Я утверждаюсь". Вірш одразу ж мені сподобався, і легко запам'ятались рядки:

Я єсть народ, якого Правди сила

ніким звойована ще не була.

Яка біда мене, яка чума косила! —

а сила знову розцвіла!

Я ще й ще перечитав вірша і раптом переконався, що вже знаю його.

Коли наступного дня на урок прийшов Захар Павлович, я підніс руку.

— Що ти хочеш, Левко? — спитав мене вчитель. Він тепер уже всіх нас звав на ім'я.

— Дозвольте прочитати вірш "Я утверждаюсь",— попросив я, хоч, одверто кажучи, мені було трохи страшно.

— Ну прочитай, з задоволенням послухаємо.

Учні витягли шиї, втупили в мене очі. А я вийшов до столу, повернувся обличчям до класу і почав читати напам'ять вірш. Не пригадую, що я думав і почував у ті хвилини, але добре знаю, що кожне слово вимовляв чітко, з душею. Ненароком глянув на Маринку і... трохи не збився! Вона безвідривно дивилась на мене такими виразними очима, ніби мовчазно розмовляла зі мною, підбадьорювала мене...

Коли я закінчив читати, увесь клас заворушився, загув.

— Сідай, Левко,— сказав Захар Павлович.— Ти добре прочитав вірша. Навіть дуже добре. І взагалі ти непогано декламуєш... Ідучи сьогодні на урок, я саме думав поговорити з вами про те, щоб підготувати та провести вечір художнього читання. От уже перший читець і є... А може, ти, Левко, візьмешся організувати цей вечір?

— Я?.. Сам?..— Я розгубився. Не ждав і не гадав, що все так обернеться.

Чому ж "сам"? Я допоможу. Всі ми допоможемо. Треба тільки, щоб кожен вибрав, що читатиме. Можна з тих віршів, що ми вже вчили, а можна й будь-який, аби гарний. Ото давай, Левко, на наступний раз і склади список, хто що хоче читати...

Додому ми йшли знову з Ільком. Він мовчав, хмурився і раптом сказав:

— Ого, тебе вже й Захар Павлович хвалить... І п'ятірки хапаєш...

Я глянув на нього здивовано: до чого це він веде?

— Таж і ти можеш п'ятірки мати, тільки захотіти...
Але Ілько не дав мені договорити:

— "Захотіти, захотіти",— перекривив Ілько.— Добре тобі хотіти, коли ти — як вареник у сметані...

І пішов геть.

Я стояв, приголомшений його, словами. Тільки коли він був уже кроків за десять від мене, я покликав:

— Ілько! Що це ти?.. Куди ти пішов?
Він не відгукнувся і пішов ще швидше.

Я постояв трохи на одному місці, щулячись від холодного вітру, і повільно поплентався додому. Сталося щось неймовірне.

Ілько, мій найближчий друг Ілько раптом отак накричав на мене, образив і пішов не попрощавшись!..

Мене вже не радував мій сьогоднішній успіх у школі, не радувало ніщо на світі. Пекли Ількові слова, і було дуже гірко на серці.

Дома я сів за книжку, але ніщо не йшло в голову. Увесь час перед очима був Ілько. Що з ним сталося? Невже він позаздрив тому, що мене похвалив Захар Павлович?.. Але ж і в нього останнім часом почали з'являтися гарні оцінки. І його вже тепер ніхто не лає та не ображає, як не стало Марії Степанівни... Ні, я не розумів Ілька! Вдома сяк-так вчив уроки, а сам усе ждав, що ось-ось прийде Ілько, і ми, як уже повелося, будемо разом готувати домашні завдання.

Як смеркло, я не витримав — подався до Ілька.

Ількова хата, як і наша, стояла на околиці. Тільки наша зовсім осібно, а його — серед дрібних міських будинків. Хата маленька, низенька, оточена кущами й деревами. Одне вікно світилося.

Я постукав. Вийшла Настуся, Ількова сестричка. Світло із відчинених дверей упало на її біляву голівку з тоненькими кісками, на худеньке личко. Вона сказала:

— А Ілько пішов.

— Куди? Може, до мене?

— Ні... пішов...

— Можна в хату зайти? — спитав я, як у дорослої. Настуся подумала зосереджено і дозволила:

— Можна.

У хаті було дуже холодно.

— Здрастуйте,— привітався я, оглядаючись довкола і шукаючи очима Ількового батька.

— Це ти, Левко?..— почувся глухий голос.— Здрастуй, здрастуй... Сідай.

Тоді я побачив Ількового батька. Він лежав у кутку на ліжку, вкритий сірою ковдрою. Сіра ковдра, сірий куток і сірий Ільків тато, зарослий густою сивою щетиною.

— Це добре, що ти прийшов провідати друга... Це добре... Він — Ілько — незабаром надійде. А мене ось хвороба придавила, і лежу колодою... Раніше, бувало, Ілька й на прив'язі не вдержиш, а тепер, як я захворів, наче підмінили хлопця. За все в хаті хапається... Настуся ж ще маленька. Ото хіба що посуд помиє...

— І в хаті замітаю,— вставила дівчинка тоненьким голосочком.

Ільків тато кволо посміхнувся, погладив дівча по голові.

— Ти в мене розумничка, хазяйка. На ту зиму вже і в школу підеш...

— А я вже й зараз читати вмію,— похвалилася Настуся.

— Хто ж тебе навчив? — запитав я.

— Ілько навчив,— і вона гордовито підкинула голівку.

Я думав досі, що добре знаю Ілька. А от, далебі, не знав. Важко йому, а ніколи не поскаржився.

Жаль стискав мені серце. Чим можна допомогти йому? Хотілося зараз же кудись піти, комусь розповісти про все оце, що я побачив і почув.

На ґанку загупали чоботи. Грюкнули двері. Увійшов Ілько, червоний з морозу, метушливий і навіть веселий.

— А ось і я,— сказав він ще з порога, мабуть, не помітивши мене.— Вугіллячко є, зараз запалимо, тепло стане...

Тут він помітив мене.

— О! Ти давно тут?

— Давненько вже.

— Де ти вугілля взяв? — запитав батько.

— А в одного хлопця позичив,— безтурботно відповів Ілько.— Буде в нас, віддамо... Ану, Левко, помагай,— звернувся він до мене так, наче між нами нічого й не сталося.

Я кинувся йому допомагати. Поки він розбивав молотком великі шматки вугілля на дрібніші, я наколов трісок — розпалювати грубку. Ілько помив пшоно та заходився варити куліш. Все це він робив моторно і вправно, нагадуючи мені кока Гришу з шхуни "Зоря".

Куліш мирно булькав у чавунці. Полум'я клало на наші обличчя рожеві тіні. Від грубки розливалося по хаті запашне тепло.

Всілися за круглим низеньким столиком вечеряти.