Я — шестикласник - Ткач Дмитро

Завтра — уроки праці, фізкультури немає. Ніхто й не кинеться. Сторож?.. Та хіба ж він догадається, що взято щось із спортзалу? Йому, старому, й на думку таке не спаде!.. А увечері ми з Ільком покладемо лижі на місце. І вже більше ніколи не піду я на таке діло, як би мене не вмовляли і хто б не вмовляв!..

31. ВАЖКИЙ ДЕНЬ

Мене розбудила мама.

— Левко, чиї це лижі я знайшла в сараї?

Я сказав, що перше-ліпше спало на думку:

— То я в одного хлопця взяв...

— У якого хлопця?

— Ну... в хлопця...

Мама не відступала:

— Як його звуть? Де він живе?

— Кого назвати?.. Треба когось з тих, що далеко живуть, тоді вона не піде перевіряти. Але кого, кого?.. Ага, Федю Ромащенка. Він недавно переїхав на нове селище, я ще й сам не знаю, де він живе.

— Федя його звуть,— сказав я.

— А прізвище?.. Він з вашої школи? Еге, вона ще, бува, піде в школу!

— Ні, не з нашої...

— А з якої ж?

— Не знаю...

Вона дивилась на мене підозріло й сердито.

— А як же він міг тобі лижі дати?

— Ну... знайомий! Ми зустрілись, я попросив покататись, от він і дав. Сьогодні забере. Що ж тут такого?

— Віддай і ніколи не бери чужих речей.— Мама поставила лижі до стіни і вже було намірилась вийти, як знову зупинилася.

— А навіщо ж ти їх заховав у сараї?

— Боявся, щоб ти не лаяла.

— Бачиш, боявся! — вже задоволено сказала мама.— А я їх і в сараї знайшла. Віддай обов'язково.

— Та віддам, не кричи,— сказав я навмисне грубо, щоб одвести зовсім від себе підозру.

Вставши з ліжка, я дізнався, що вночі повернувся з відряд-дження дядя Влас. Після ранкової зарядки з десятикілограмо-вими гантелями та крижаного душу він увійшов до їдальні свіжий, як сама зима, рожевощокий.

— Ну, юнго,— звернувся він до мене.— Кажуть, що йдемо вперед під усіма парусами? Аж дві п'ятірки одразу хапонув?

— Хапонув,— підтвердив я і силувано посміхнувся.

— А чого це ми такі невеселі сьогодні?

— Він учора цілий день по морозу роздягнений гасав,— відповіла за мене мама.-— Мало рук і ніг не повідморожував.

— Хай загартовується, здоровіший буде... Сьогодні, Левко, вже обшивку будемо готувати для нашого бота, отож роботи вистачить. Заморочився я зовсім. І своя шхуна на ремонті, і бот не жде... Ти, Левко, сьогодні сам іди в школу. Скажеш, що я забіг на шхуну, але незабаром буду.

Я легко зітхнув. Все-таки не треба буде йти разом, балакати та удавати, що в мене хороший настрій. Краще вже на самотині переживати своє горе.

У школу я прийшов раніше, ніж завжди. Мене просто-таки тягло туди, щоб дізнатись, чи все тихо? Чи не точаться розмови про шибку та про лижі?..

Як виявилось, розмови вже точилися. Я натрапив саме на палку суперечку.

— Хто б же це міг зробити? — говорила Маринка.— Не може бути, щоб хтось із наших учнів.

— Чому не може бути? — заперечив Павка.— Так-таки любісінько й може. Всякі ж є!..

— Ти чув, Левко? — звернулася до мене Маринка, побачивши, що я зайшов до класу.— Лижі у спортзалі вкрадено.

— Та оце ж чую...— відповів я, обімліваючи.

Я шукав очима Ілька. Він сидів на своїй парті, уткнувшись у книжку. Я поплентався до свого місця. Я зрозумів, що ми з Ільком остаточно провалилися.

Прийшов дядя Влас. Учні навперебій кинулися розповідати кому про незвичайну подію в школі. Він спохмурнів.

Ми стали до своїх робочих місць. Працювали рубанками, фуганками, шерхебелями. Дядя Влас ходив між нас, показував, як краще тримати струмент, поправляв того, хто не так стоїть біля верстата, допомагав набити залізко...

Мене він поставив до шліфувального верстата, що стояв аж у далекому кутку, бо страшенно ревів під час роботи. Я й радий був цьому, не доводиться дивитись товаришам у вічі.

Вибравши вільну хвилинку, підійшов Ілько, смикнув мене за сорочку. Я відірвався від роботи.

— Чого треба?

— Що будемо робити?..— Він теж хвилювався.

У мене кипіло на нього зло.

— Тепер питаєш? Це ж ти все...

— Тільки я? А ти?.. Я промовчав.

— Дома нічого не знають? — спитав Ілько.

— Якби ж. Мама знайшла лижі.

— Ех, ти, тюхтій! Ти сказав, що взяв їх у школі?

— Ні, збрехав, що хлопець дав.

Ілько повеселішав:

— Як стемніє, прийду заберу в тебе лижі і покладу на місце. А ти, коли що, звертай усе на мене. Мені нічого, я переживу, а тобі може здорово влетіти...

Я не вірив своїм вухам. Невже справді всю вину він хоче взяти тільки на себе?..

— Чого ти так дивишся? — запитав Ілько.— Думаєш, я просто так кажу?.. Дивак!.. А навіщо ж нам дві голови підставляти? Так і скажеш, що й знати нічого не знаєш, що то я дав тобі лижі покататись, а де я їх узяв, то вже не твоє діло...

Однак я ще й досі не вірив, що Ілько здатний на таке.

— Ти це справді?..

— Ну, а чого ж? Я ж бачу, як ти розкис!

Тоді я покрутив головою:

— Ні... Разом брали...

— Ну, як знаєш...— посміхнувся Ілько.— Тільки ж я хочу, щоб тобі було краще.

Він пішов до свого верстата.

Може, справді послухати Ілька та відмовитись від усього! Адже сам пропонує!.. Справді, Ількові що? Всі вже звикли, що він — бешкетник і шибайголова. І він звик. І не дуже й переживає від цього. Ну, буде на ньому ще одна провина. А в мене тільки-но почало налагоджуватись у школі і дома, ще дужче зміцніла дружба з дядею Власом, є надія стати командиром бота... І все це одразу зруйнується.

Але як же я буду Ількові в очі дивитись? Та й що то буде за дружба після цього?..

А може, й не ждати, поки викриється, а самому піти розказати!

Страшно!

Мені хотілося, щоб робочий день тягся й тягся без кінця...

Однак уроки праці вже кінчались. Уже учні один за одним зносили і здавали струмент, прибирали робоче місце. Я теж зупинив верстат і почав мляво згортати і змітати тонкі теплі стружки, а в голові туманилось так, ніби я захворів.

Прощаючись з Ільком, я ще раз спитав:

— То коли ти прийдеш по лижі?

— Як тільки смеркне, так і стеж... Я їх сьогодні ж віднесу. Якщо не пощастить покласти на місце, то сторожеві під двері підіпхну. Або під майстерню підкину.

На моє щастя, дядя Влас знову пішов на шхуну. А я побіг додому та сів за книжку. Читав і нетерпляче чекав, щоб швидше смеркло. Кілька разів вибігав на ґанок.

Нарешті долинув короткий свист. Мене наче вітром здуло з-за столу. Ількова постать манячила за парканом. Я збіг з ґанку і крізь щілину просунув йому лижі.

— Ну, я пішов! — тільки й сказав він. В його голосі теж було неприховане хвилювання.

Я ж зітхнув, ніби скинув з себе важкий тягар. Що буде далі, невідомо, але добре вже те, що хоч отих клятих лиж у мене немає!

Але коли всі посходилися додому і сіли вечеряти, дядя Влас раптом згадав про цей випадок.

Я похолов увесь, склянка з чаєм затремтіла у моїй руці.

— А що там таке? — поцікавився тато.

— Хтось лижі вкрав із спортзалу.

— Лижі?..— перепитала мама.

Я не підвів голови, але відчув, що вона глянула на мене.

— Левко...

— Що? — видушив я з себе. Я вже бачив, що викритий остаточно, але ще сподівався на якесь чудо, що врятує мене.

— А які то лижі я знайшла сьогодні в сараї?

— Їх уже немає в мене... я віддав йому...— пробелькотів я неслухняним язиком.

Всі троє — тато, мама і дядя Влас — перестали їсти та почали дивитись на мене допитливо.

— Кому "йому"?..— запитала мама, і мені здалося, що вона сама боїться моєї відповіді.

— Ну... йому... Ількові...— я відчував, що говорю не те, але язик вже не слухався мене.

— А ти ж казав, що тобі їх інший хлопець дав... Левко, що все це означає?

І тут я схопився з-за столу і кинувся до своєї кімнати. Мене зупинив різкий окрик тата:

— Левко!.. Це ті лижі?..

— Ті...— ледве вимовив я.

У кімнаті стало тихо. Але ця важка, зловісна тиша била мене, мов молотком по голові.

Я стояв посеред кімнати, розчавлений, знищений. Нарешті почувся переривчастий голос тата:

— Та-а-ак... Що ж це ти наробив, сину?..

Тоді скрикнула не своїм голосом мама і залилася слізьми:

— Боже ж ти мій!.. Лишенко ти моє!.. Левко, ти вкрав лижі?!

— Ми... тіль-ки... пока-ататись... взяли...— важко схлипуючи, промовив я.— Ілько вже поніс їх у школу. Я... я розкажу, як було...

— Іди з-перед моїх очей...— глухо промовив тато.

Я з острахом звів очі. Зустрівся поглядом з дядею Власом" Досі він не сказав жодного слова. Але тепер обізвався:

— Іди, Левко. Потім розкажеш.

Я не тямив, як дістався до своєї кімнати.

Холодна постіль не нагрівалася, і я, лежачи на боці та заклавши стулені долоні між колін, тремтів усім своїм тілом... Мені здалося, що мене огортає сон, і я подумав: "Коли б отак заснути і більше вже ніколи не прокидатись. Хай все на цьому й кінчається... І школа... і лижі... і дядя Влас... й Ілько..."

Щось зашаруділо біля моїх дверей. Я кинувся, широко розплющив очі, а сну як і не було. Невже до мене?.. Я ж не хочу! Не хочу!..

Але тут я зрозумів, що то шкребеться Прибій. Він давно вже навчився лапою відчиняти двері. Навіть буває серед ночі: прокидаюсь, а Прибій гріє мене своїм волохатим теплим тілом.

Прибій відчинив двері, підійшов до мого ліжка, поклав голову на подушку. Я встав, зачинив за ним двері і знову ліг. Собака теж вистрибнув на ліжко, влаштувався поряд. Я поклав руку йому на голову і, тихенько плачучи, прошепотів:

— Прибій... Прибій... Хороший мій собако... Я ж тебе колись порятував... Скажи, що мені робити?..

Він махнув хвостом і лизнув мені щоку.

Холодний, далекий і байдужий місяць світив у моє вікно. На підлозі лежала хрещата тінь від рами. Вона знову нагадала мені шкільне вікно, і я подумав:

"Чи пощастило Ількові покласти лижі на місце?.."

32. ЗВІР ЗАГОНУ

Кілька днів я пролежав дома.

Мене таки справді зборола хвороба. Мабуть, далося взнаки те, що я, розігрітий катанням на лижах, довго лежав на снігу, коли ми з Ільком стежили за сторожем.

Біля шкільних воріт стрів Ілька.

— Я розповів усю правду директорові,— сказав він.— Нащо брехати?.. Як у тебе дома?

— Мовчать дома.

— А ти розказав, як було? — спитав Ілько.

— Ні, не встиг, захворів.

— Ну, нічого, вони вже знають. Поки ти лежав, приходили твої батьки. І дядя Влас приходив. Розмовляли з директором, з Марією Степанівною.

— А вона що?

— Не знаєш що? Грім. Адже їй теж за нас перепаде. А ти як думав, тільки нам всиплють?

— А хіба ще не кінець? — У мене похололо в грудях.

— Який кінець? Ого, ще — нашивай лубок на спину!

У дворі до мене підійшла Маринка з дівчатами. Дівчата просто поздоровкались, а Маринка запитала:

— Видужав? Що в тебе було?

— Застудився,— сказав я, червоніючи і не знаючи, куди діти очі.

Їй, мабуть, теж було ніяково, бо одразу ж сказала:

— Ходімо в клас.