Імітація - Кононенко Євгенія

Але десь неодмінно має бути охайний ресторанчик. Вони тепер є всюди, в будь-якому закутку – зазвичай абсолютно порожні, тьмяні з білими пластиковими меблями, де бармен з кримінальною пикою протирає до блиску келихи, і де за недоступні пересічним українським мандрівникам 5-6 гривень з носа пристойно нагодують і дадуть чек, який Джері Біст потім оплатить. Такий ресторанчик знайшовся й на вузловій станції Комбінатне. Він має претензійну назву "Сен-Піт" – звичайно, все найкраще в Україні завжди "іноземне". Тут Ларису й Чеканчука обслуговують на оптимально високому рівні. Офіціант приносить гарячі бутерброди і прозорі кухлі з окропом, де плаває пакетик чаю "Lipton" – ви ж не п’єте розчинної кави, а натуральної в нас, на жаль, нема. А коли, поснідавши, вони виходять, офіціант наздоганяє їх: "Женщино! Ви забули перчатки!"

Дуже дякую! Скільки пар рукавичок забуто по кафе й крамницях! А це, між іншим, подарунок Мар’яни! Мій заповітний колір: темно-вишневий. Купила в Duty free[29] у Франкфурті, де робила пересадку з Канади. А щоб Мар’яна не задирала носа, ніби тільки вона здатна робити дорогі подарунки, я їй теж подарувала фірмові шкіряні рукавички! Її заповітного кольору marine[30]. І вона їх берегла, я вже два сезони бачила їх у неї, хоча вона завжди підкреслювала, що річ ніколи не матиме для неї ірраціональної цінності подарунка, якщо не влаштовує її своїми якостями... А між іншим, Сашику, серед Мар’яниних речей не було рукавичок?

– Серед тих, що мені повертали? Ні, не було! Ми ще раз переглядали ті речі у неї вдома у день похорону – пам’ятаєш? Але, можливо, вони були серед тих пошкоджених речей, які були на ній?.. Може, вона поклала їх у кишені.

– Може. А може, й ні... А може, вона їх загубила – вона теж мала таку звичку. Та що вже про рукавички, як мова про життя...

У першого ж дядька в дорожній уніформі запитали, де та платформа, з якої впала на рейки жінка з Києва. Ми її колеги, хочемо встановити вінок на місці загибелі. Дядько відповідає, що він не знає, проте точно знає Наумов. Взагалі тут гинуть мало не щодня, бо потяги сунуть, як звірі, а люди зазвичай п’яні. Якби всім ставити вінки, то всю вузлову станцію завішали б вінками. А де Наумов? Спитайте у Валі – ось вона.

Валя не знає, де Наумов, проте добре знає, де загинула немісцева жінка. Ось пройдете тим мостом, крайня платформа, рейки тільки з одного боку. З тої платформи вже не один впав.

– Те саме мені сказали у дорожній міліції, коли я її забирав, – каже Чеканчук Ларисі. Вони піднімаються на віадук і довго дивляться згори на мокрі рейки, товарні вагони і маневрові поїзди. Здається, нам сюди. Ось вона, крайня платформа. Досить широка За спиною – ріденький гайок. Край весь оббитий, асфальт у деяких місцях обвалився. І справді можна впасти. Особливо, якщо підштовхнуть. По платформі – кілька похилих ліхтарів, обклеєних обідраними об’явами: куплю волосся... продам квартиру... ритуальні послуги недорого: рити 36 гривень, закопувати 26... На стовпах – іржаві держаки для прапорців. Вони досить високо: Лариса не може дотягтися, але Чеканчукового зросту вистачає, він чіпляє вінок обличчям до колії. Повз них ідуть люди, не звертають уваги і тільки якась жінка скорботно хитає головою. Перший етап зроблено. Тепер треба дізнатися розклад електричок на Дружбонародівку. А потім їхати у Новожахів до Козових.

Електричка до Дружбонародівки їде о 21.15. А Мар’яна загинула десь за годину до того. Чому ж вона чекала на потяг так рано? Хтось дезорієнтував її. Гаразд, про це пізніше. А поки що треба дістатися до Новожахова. В тому славному місті нема залізниці. Але туди має ходити автобус.

Автостанція відразу біля залізниці. Крім автобуса, який треба брати штурмом, до Новожахова ходять так звані комерційні маршрутні таксі по три гривні, які довго стоять півпорожні. Лариса і Чеканчук залізли в мікроавтобус, чекають відправлення, обговорюють свої подальші плани. Повернутися від Козових треба буде сьогодні ввечері. І їхати до Кубова. На завтра на вечір у них квиток на зворотну дорогу. Біст не знає, що ми плануємо змотатися до Дружбонародівки. За його розрахунками, ми ночуємо в Козових або в Школі мистецтв. Але ж ми будемо з картинами Любоньки. Як же ми попремося до Дружбонародівки, навіть якщо й Кубов зустріне? Якось буде. Тяжко, але впораємось. Пошук істини вимагає жертв. Добре, якщо не людських.

– Поїхали, – гукнув водій мікроавтобуса. Але, перш ніж їхати, він перевірив у пасажирів квиточки за три гривні і вигнав хлопчика 11-12 років, що прилаштувався їхати зайцем. Той хлопчик сидів попереду Лариси й Чеканчука і міг чути все, про що вони говорили. Але навряд, щоб непосвячені щось второпали з їхньої розмови.

Будинок Козових стоїть біля траси на околиці Новожахова. Чеканчук упізнає садибку з виламаним парканом, яку йому показали минулого разу, і просить водія пригальмувати при в’їзді до міста. Вони зійшли, а маршрутка поїхала далі.

– Ось їхній будинок. Батько навмисне виламав паркан і кущі перед вікном, щоб дівчинка бачила поле.

Лариса зупинилась і довго дивилась на сіре безкрає поле, яке так хотілось бачити хворій дівчинці. Якщо довго дивитись, не відводячи очей, неодмінно щось побачиш. Я б теж годинами дивилась за обрій, якби був час.

Вони постукали, і немолода несподівано синьоока жінка відчинила їм.

– Проходьте, дуже просимо! Люба вас побачила у вікно. А батько пішов вас зустрічати до автобуса!

– То, може, я побіжу, скажу що ми тут? – запропонував Чеканчук.

– Не варто! Побачить, що вас нема, і вернеться. Проходьте до зали. Любо, це до тебе. Ми вже знаємо, що будуть люди, звідки покійна Мар’яна Миколаївна.

– А як Люба себе почуває?

– Краще. Добре, що не віддали до лікарні. Пили ті таблетки, що привезла Мар’яна Миколаївна. Проходьте, дуже просимо!

Із маленьких сіней увійшли до великої кімнати, спочатку задуманої як вітальня, себто зала, а тепер вона править за майстерню. Дівчина з довгим прямим волоссям сидить у кріслі на колесах перед вікном. Вона обернулася до них з гримасою огиди й здивування – хвора міміка викривлює її обличчя, не дозволяє тримати губи по-іншому.

– Сідайте, відпочивайте з дороги, а я побіжу до обіду, – каже мати.

Лариса і Чеканчук, привітавшись з дівчинкою, розглядають Любині картини. Вони без рам стоять біля стіни одна за одною, деякі розставлені на серванті, на старому приймачі, на туалетному столику. Люба говорить нерозбірливо, ковтаючи літери, кусаючи себе за губи:

– Ті не треба! Вони ще не готові – показує вона на полотна біля стіни в неї за спиною, – а ті – можна.

Більшість неготових картин являють собою барвисте яскраве тло. Палає вогнище. Або літнє сонце сідає в негусті кучеряві хмари. Або виверження якогось чудернацького вулкана. Але це напівфабрикати. А ось уже готові вироби. Теж вогнисте тло. А на нім чорним намальовано танок химерних постатей. Або викручене безлисте дерево. Або в’язку хмизу, яка, одначе, не горить.

– Я хочу малювати те, що не згоряє, – каже Люба.

– Те, що не горить у вогні?

Люба радісно киває головою, бо її зрозуміли. На зворотному боці готових картин приколоті папірці, де рукою мами написані назви: "Танок дерев". "Стара жебрачка в спеку". "Блискавка на хресті". Добре. Дуже добре. Але досить одноманітно. Ніби робила кілька копій на замовлення. Але справді подібних копій справжній творець не робить. Тому є розбіжності. Але в усій вогняній колекції відчувається: на замовлення. Мабуть, Мар’янина школа. Вона добре знала, на що дивляться на євровиставках. І що там продається. Добре знала, заради чого варто, як вона не раз казала, порпатись у лайні.

А от окремо від вогняного циклу картина "Мука жінки". Вона вражає не тільки відмінністю від решти, а й сама по собі. Гола жінка зі скривленим лицем і гарним, проте також покрученим тілом. Спину вигнуто настільки, що голова тієї істоти знаходиться десь біля попереку. Тло невиразно-сіре, нерозроблене, непрописане, але, можливо, так і треба. Тло не має значення, увага прикута до тої викрученої наготи.

– Це я для себе, – каже дівчина, і вони розуміють, що, мабуть, нещасну хвору дитину мучать жахіття дозрівання. А ось картина "Мама": зовсім стара жінка (Любина мама ще не така) з яскраво-синіми очима, перев’язана картатою хусткою і чомусь в оксамитовій сукні, – оксамит виписано з такою гіперреалістичною ретельністю, що його хочеться торкнути рукою.

– Я й сама не знаю, як воно в мене так вийшло.

– Любо, твої картини висять і в офісі нашої фундації, і наш проспект оформлено твоїм твором "У Жахові на базарі". А як твої земляки ставляться до твоїх картин? Розуміють їх? Знають про тебе? Може, зорганізувати твою виставку тут, у Новожахові?

– Навіщо? Це бидло вміє тільки заздрити!

Лариса й Олександр обмінялися поглядами. О-го! Це також школа Мар’яни Миколаївни! Бидло! Всі, крім яскравих обдарувань, – бидло! Ну й Любонька!

Повернувся старший Козовий. Він радий, що гості прибули. А то був, зовсім розстроївся, що не приїхали. І як би ми жили без вас? Ще кілька років тому ми вивозили Любку в кріслі на базар. Лишали її з мискою на колінах годин на п’ять-шість. Але в Жахові на базарі подають погано. Ледве дві-три гривні в хорошу погоду. Возити її в більші міста або до монастиря – як повезеш, коли нема машини? Тут відвезти її до поліклініки і то проблема... А базар у нас зовсім близько. Там, на базарі, вона почала малювати все, що бачила, гілочкою по коробці від цукерок. Наша Марія Василівна її помітила.

– Це директорка мистецької школи?

– Так, вона там директор. Так от, вона принесла Любі олівці, альбома, а потім картонки й акварельні фарби. А тепер пішло! пішло, он воно як! Я навчився робити для неї оці рамочки й натягувати на них полотно.

– Зараз будемо обідати, – заходить до зали мати, – ти погодуй Любу, а ми сядемо на кухні. Ви вже вибачте, що не в залі, там у нас Любонька. Вона тут і спить, і малює, й у вікно дивиться. Ходімте!

Батько провів гостей до кухні, де вже накрито стіл.

– Якщо чесно, я не розумію, чому те, що малює Любонька, стільки коштує. По п’ятдесят доларів за картину! Я би й за таке й двадцяти гривень не віддав, якби навіть вони в мене були! Але ж дитина хвора. Жалко її! Ті, що в один рік з нею родилися, вже з хлопцями ходять.