Імітація - Кононенко Євгенія
Вона загинула в Комбінатному в той день, коли Анатолій чекав на неї. Пам’ятаєш? Вона збиралась приїхати сюди вранці – якого це числа мало бути?
– Вона збиралася вранці вісімнадцятого?
– Так, от її повідомлення, дивіться.
Кубов знайшов у комп’ютері повідомлення Мар’яни "18 uransi zaidu do tebe, poidu toho samogo dnya uvecheri". Я все це передав Анатолію. А потім напередодні того самого дня ввечері вона подзвонила мені, що їде в наше місто прямо зараз. Вечірньою електричкою. Спитала, чи не важко мені все це передати. Я сказав, що неодмінно передам. Вона дзвонила з мобільного, я це чув по сигналах. Я сам їздив до Анатолія, сказав йому: зустрічай кралю сьогодні ввечері, якщо хочеш, іди з нею до мене. А на ранок довідався, що вона не приїхала.
– А я й не знала, що вона мала приїхати, – сказала мати Кубова. – Чому ти мені про це нічого не сказав?
– Анатолій просив мене нікому не говорити, що вона може приїхати, щоб на неї не налетіли вчительки з його школи. Ти ж знаєш їх! Одна Зінаїда Андріївна чого варта!
– То страшна баба, вона що завгодно з тебе виб’є!
– Потім Анатолій приходив до мене, просив дати повідомлення, дізнатись, чому вона не приїхала. Пару разів він до мене заходив. А потім прийшов мейл від вас, що Мар’яна загинула. В той самий день і Анатолій загинув. Отже, виходить, Мар’яна загинула в Комбінатному на коліях.
– Так, і цікаво було б дізнатися, чи хтось бачив тут цю вашу Таньку. Бо, якщо її тоді у вашому місті не було, можна думати, що то вона штовхнула на рейки Мар’яну. Хоча, звичайно, як вона її могла вистежити?
– Це вона! – впевнено сказала мати Кубова, – вона хоча й пила, але була дуже хитра! Ви знаєте, Толя вигнав Таньку саме перед тим, як Мар’яна приїздила до нас! Мені нова поштарка розповідала: принесла Анатолію на школу іноземного конверта білого-білого, з вигляду службового. Він його довго-довго читав. А відразу по тому Тетяна й перебралася до своєї хатки. Тобто, він її вигнав, бо закрутив з Мар’яною. У Анатолія дім пристойний, кам’яний, вікна великі, ґаночок, комора. А знаєте, яка хата залишилася від старого Тущенка? Я там, правда, давно не була. Повезеш мене завтра туди, на околицю, я хочу подивитися, що від тої хати лишилося зараз.
– Туди моя машина не проїде, – сказав Кубов.
– Звідки Анатолію таке нещастя? Він її пожалів через сина, а вона... І кралю його порішила, і самого.
Чеканчук і Лариса, перебиваючи одне одного, розповіли про вкрадені картини і потоптаний вінок. Картини не справили ніякого враження на Кубових, проте вінок підтвердив їхні здогадки.
– От же паскуда, і вінок на місці загибелі потоптала! Убивцю тягне на місце злочину! І сюди вона вернеться! Вернеться, собака!
– А як Анатолій познайомився з Мар’яною? – запитували Кубова гості.
– Він не розповідав. Він же не пив після операції, то з ним і спілкуватися було важко.
– І правильно робив, що не пив, якби ще й ти не пив!
– Мамо, годі!.. Я не знаю, як вони познайомились. Тут вона була минулої весни. А влітку вони з Альошею двічі їздили до Києва. Я їх один раз підвозив до вокзалу. А вдруге не зміг, було багато роботи.
– А як прізвище Альоші? Якщо він був стипендіатом нашої фундації, то в нас мають бути дані про нього.
– Як його прізвище? А як прізвище Таньки?
– Рудченко її прізвище, і Альоші так само, – відразу відказала мати Кубова, – це точно, що Танька закатрупила Мар’яну! А хто б іще?
– У Мар’яни могли бути всякі справи у Києві, – не поділяє материної впевненості Кубов, – та й звідки вона могла знати, що Мар’яна в Комбінатному і що вона їде до нас?
– А Танька працювала у музичній школі на вахті. Там тої школи три кімнати, п’ять учителів, один директор. Мені одна з тих учительок особисто говорила: Вікторіє Микитівно, може, зі школою буде краще, бо знайома Анатолія Трохимовича з благодійного фонду передасть для нас гроші! І Танька могла це знати!
До пізньої ночі говорили про загибель Мар’яни й Анатолія. Смерть поєднала імена і долі цих загалом дуже далеких людей. Говорила переважно Вікторія Микитівна Кубова. Вона вважала, що знайшла істину. Тепер проблема тільки в тому, щоб відшукати вбивцю Таньку.
На ранок Кубов запропонував їм поїхати по місту: відвідати будинок Анатолія, зайти до музичної школи. Лариса й Чеканчук вирішили: якщо ми вже тут, звичайно, поїдемо, подивимось. Але чи є час у тебе (вчора ввечері Лариса й Чеканчук урочисто перейшли з Кубовим на "ти") супроводжувати нас? У тебе, мабуть, багато роботи в твоєму офісі? На це Кубов відповів, що офісу в нього нема, вся його територія є його місцем праці. Так само, як у нього немає й робочого й неробочого часу, бо працює 24 години на добу. А основне знаряддя праці ось – Кубов дістав свого телефона. Це вчора ввечері було затишшя. Але, то, мабуть, перед бурею. І справді, далі Кубов весь час "працював": його телефон весь час дзеленчав, він витягав його з-за пазухи, просив вибачення у Лариси, і, через слово вживаючи ненормовану лексику, віддавав якісь розпорядження.
Дім директора музшколи стояв опечатаний. Кубов пропонував розірвати папірець із печаткою, але Лариса й Олександр сказали, що не варто, і Кубов не наполягав. Зайшли на подвір’я, обійшли будинок із старої сірої цегли знадвору, походили по маленькому садочку, постояли над урвищем. Небо було сірим, але не таким суцільним, як напередодні. Внизу тулились будиночки й кістляві передзимові садочки.
– Це наша Під’ярна, – сказав Кубов, – Тут Над’ярна, а там – Під’ярна. А ось – яр. Його раніше не раз намагалися закидати землею, але він утворювався знову.
– Мабуть, вони тут стояли з Мар’яною.
– Мабуть. Я з ними не стояв.
Від садибки покійного Анатолія поїхали до музичної школи. З вікон перекошеного одноповерхового будиночка лунали гами й арпеджіо. Увійшли до учительської, вогкої кімнатки з патьоками на стелі.
– Маріє Карпівно, ось люди з благодійної фундації, звідки просив гроші покійний Анатолій Трохимович, – сказав Кубов і вийшов на ґаночок "працювати" за допомогою свого мобільника.
– Ой, а ми на вас давно чекаємо! Подивіться! Ось яка стеля! А які інструменти! На настройщика нема грошей! А які холоди!
Вчительки, що вели уроки, відразу покинули класи і влетіли до учительської.
– Добре, що ви приїхали! Скільки грошей ви привезли? Ми просили тисячу двісті! То хоча б половина буде?
Чеканчук дочекався, поки всі вчительки замовкнуть, і тільки тоді розпочав:
– Десять днів тому по дорозі до вас загинула наша співробітниця, яка займалася саме вами. Вона потрапила під потяг на станції Комбінатне тут, поблизу.
– А в нас саме загинув наш директор Анатолій Трохимович! Три дні тому, як поховали. На його похорон пішли останні наші кошти!
– Вам коштів шкода чи директора? – різко запитав Чеканчук. Жінки замовкли.
– Послухайте, панії, я хочу допомогти вам, хоча не я виділяю кошти. І навіть не належу до ради, яка це вирішує. Я тільки виконавець.
– Але подивіться, які в нас умови, а це ж наші діти, і серед них є дуже здібні! Наташенько, заграй інспектору вальс Майкапара! – нещасна вчителька тягне Чеканчука до учбового класу, де перелякана учениця забула все, що знала.
– У мене немає сумнівів, що у вас надзвичайно обдаровані діти. На сході України взагалі талановитих дітей утричі більше, ніж на Галичині. Це підтверджується висновками висококваліфікованих експертів!
– Ми це знаємо! А ви це скажіть у Києві!
– Зінаїдо Андріївно! Дайте людям з Києва сказати! Не перебивайте їх!
– Я хотів би, щоб ви показали мені повідомлення нашої фундації про надання Гранту вашій школі.
Повідомлення не було. Вчительки змогли показати тільки конверта з-під аплікаційних форм. На штемпелі – жовтнева дата.
– І ви заповнили ці аплікаційні форми і надіслали їх нам?
– А ви хіба не знаєте?
– Ми отримуємо десятки, а то й сотні таких аплікацій на місяць. Ми працюємо з усією Україною. А вашим регіоном займалася наша загибла співробітниця. Тому ми й хочемо з усім розібратися і по змозі допомогти вам. Отже, номера ваших аплікаційних форм ви не пам’ятаєте? А коли ви надіслали їх?
– Через два дні після того, як вони сюди прийшли.
– Значить, п’ятнадцятого жовтня.
– Так, десь на Покрову!
– То я вам офіційно можу сказати: ваша аплікація ще не розглядалася! Її розглядатимуть тільки в середині грудня, і, можливо, вам нададуть грант. А поки вам треба чекати.
– Я бачу стан вашої школи, і всі ви дуже добросовісні педагоги, – сказала Лариса, яка досі мовчала, – я спробую допомогти вам, коли буде засідання комісії. Але поки ще рано чекати результату.
– Ми готові допомогти вам усім, щиро, від усього серця, – Олександр Чеканчук промовляв завчені слова, які сиділи в його пам’яті так само міцно, як текст екскурсії в пам’яті Гіда зі стажем, – але Лондонська філія не дає стільки грошей, щоб відбудувати мистецькі школи в усій Україні.
Кубов повернувся до учительської, він готовий везти гостей далі. Але розмову ще не закінчено.
– А як же повідомлення на вашому комп’ютері, Колю? – одна з учительок хапає Кубова за рукава, він легенько відштовхує жінку, демонстративно обтрушує свою руку після її дотику, – там же було сказано для покійного Анатолія Трохимовича: заїду на один день! Значить, нам усе-таки виділили якісь гроші!
Лариса, яка бачила Мар’янине повідомлення, каже, що з нього не випливає, ніби для них везуть гроші. Можливо, наша співробітниця хотіла щось уточнити. В повідомленні не йшлося про гроші для вас! Та їх і не могло бути так швидко.
Київські гості ледве вибралися з жалюгідного приміщення музичної школи. Кубов посадив їх до машини, повіз на обід до себе. Сказав, що мама не обідатиме з ними, вона пішла збирати відомості про Таньку – хто і коли бачив її востаннє. У Кубової мами з’явилася велика мета: засадити за ґрати вбивцю Таньку. А слідчий, що веде справу Анатолія, тим часом сказав Кубову, що сумнівається щодо участі алкоголічки Таньки у цій справі. Адже на сокирі, якою було, вбито Анатолія, не було жодних відбитків пальців. Танька не дійшла б до того, щоб обтирати знаряддя вбивства, або працювати в рукавичках. Це міг зробити якщо не досвідчений вбивця, то, принаймні, менш здеґрадований суб’єкт.
– А хто знайшов убитого Анатолія? І коли?
– Це сталося години через дві після вбивства. Він мав конфлікт із тими стервами – ви їх щойно бачили: дай гроші! дай гроші! їм тільки гроші! А що людину загубили, то начхати.
– Вони всі нещасні жінки...
– Я ж не кажу, що вони щасливі...
