Імітація - Кононенко Євгенія
Але хто ж це їх схопив? Той, хто пройшов тут, поки ти експериментувала біля краю платформи! А ти мене рятував! Краще би стеріг картини! А ти би впала на рейки! Я би не впала! Якби ніхто не штовхав, ніхто би не падав! Ну гаразд, я в усьому винний. А поки ми спізнилися на електричку. Дивись, ось вона відходить з тої колії. Будемо ночувати в Комбінаному.
Довелося дзвонити Кубову і просити, щоб він забрав їх з Комбінаного. Кубов розреготався і сказав, що буде хвилин за сорок. Попросив, щоб вони чекали на нього біля виходу з вокзалу в бік міста. А як ми впізнаємо одне одного? Ви відразу побачите мою машину.
Лариса й Чеканчук знову поплентались до облупленої станційної споруди з числом 1908 на обох фасадах – і оберненому до колій, і тому, що в бік станційної площі. Стає зовсім холодно, але вони не заходять усередину, щоб не пропустити Кубова, на якого зараз єдина надія. І як вони втрапили в таку халепу? Все сталося так швидко! От що значить шукати істину. Як вони будуть звітувати за відрядження?
– Що може бути в даному випадку найгіршим? – ставить питання стихійний філософ Чеканчук. – Нас виженуть з фундації. Ми жили без цієї установи і далі проживемо. Головне, ми обоє живі.
– Але це нам нібито не загрожувало.
– Цього ми не можемо знати. Здається, хтось-таки шурхнув у гай з платформи, поки їхав товарняк. Власне, то був той, хто схопив картини. Ми їх залишили біля лавки дуже ненадовго.
– Можливо, то і був убивця Мар’яни.
– Цілком можливо. А може, й випадковий хуліган.
– Але ж вінок! Скинутий потоптаний вінок!
Чеканчук зітхнув. Дістав із кишені цигарку і запалив, що робив украй рідко.
– Але й це може бути банальне хуліганство. В нас немає доказів щодо інших мотивів.
– Але ж і картини, що везла Мар’яна, теж хтось забрав! Забагато збігів!
Чеканчук мовчки курив. Лариса змінила тему:
– А може, доведеться оплатити вартість картин?
– Це ще не найгірше!
– Я поверну! Мій чоловік передав гроші з Америки.
– Та і я щось маю і міг би відшкодувати...
– Можемо розділити цю суму навпіл. Я недогледіла, коли кинулась до потяга, а ти – коли кинувся мене рятувати...
Стало зовсім холодно. Олександр і Лариса щільніше притулилися одне до одного, обоє міцно тримаючись за пакунок з картинами.
– Звичайно, без роботи у фундації і ти, і я проживемо. Платять триста доларів, а крові п’ють на всю тисячу. Але, працюючи тут, ми маємо значно більше можливостей шукати нашу істину. І тому прикро було б вилетіти звідти саме зараз.
Чеканчук мовчки стиснув лікоть Лариси. Він був вражений: тільки-но подумав те саме, що й вона.
– А це, вочевидь, за нами.
На брудній привокзальній площі з’явився довжелезний "Лінкольн" кольору металік.
– Тримай речі, я помахаю йому, тільки добре тримай!
"Лінкольн" під’їхав прямо до входу у вокзал з боку площі, як і домовлялись, і з нього виліз кучерявий квадратовий чоловічок, що цілком виправдовував своє прізвище.
– Заочно ми з вами вже знайомі, радий познайомитись особисто. Сідайте в машину. Куди ви хочете? На заднє сидіння чи на середнє? Я купував саме таку тачку, щоб не садити поряд маму і дружину!
Кубов їде на шаленій швидкості, яка заборонена не лише в Україні, а й десь у Німеччині. Навіть не пригальмовує біля постів ДАІ, та його ніхто не чіпає, хоча він не дотримується ніяких правил, подекуди заїжджаючи на протилежний бік траси, і нечасті авта налякано сахаються від довжелезного "Лінкольна".
– Ото була б бездарна загибель, якби ми раптом врізалися в якийсь стовп або зіткнулися з вантажівкою, – прошепотіла Лариса і Чеканчук знову стиснув її руку на знак того, що він щойно подумав те саме.
Але доїхали. В’їхали на Кубове подвір’я.
– Ось моя халупка, – вдавано недбало каже Кубов, – відчиняючи дверцята своєї "тачки". "Халупка" і правда справляє враження. Не менше чотирьох поверхів, але, здається, ведуться роботи по надбудові п’ятого. На подвір’ї по дорозі до входу по обидва боки від вимощеної алеї ростуть сріблясті ялинки.
– Як біля Кремлівської стіни, – каже Чеканчук.
– А пальми у вас не ростуть? – питає Лариса.
– І ці дуже ніжні, – поскаржився Кубов, – не хочуть приживатися. Вже треті міняю.
Чеканчук згадав, як по закінченні стажування у Лондоні складав іспит і мав продемонструвати відмінне знання пам’ятки по роботі з багатіями. Ці знання стали в пригоді зараз:
– Мені доводилося жити у Великій Британії, але там і у лордів нема таких будинків.
– А я бувала у Франції і теж можу вам сказати, що й будинок маркіза Шеверні значно скромніший.
– А покійна Мар’яна казала, що не бачила такого й у Сполучених Штатах. Ось, подивіться з цього боку!
З того боку гостям б’є в очі суцільна, на два поверхи, скляна стіна зимового саду з різнокольоровою підсвіткою.
– Там є й пальми, – каже Кубов. – Сама тільки система калориферного підігріву коштувала мені двісті вісімдесят тисяч. Але чого не зробиш для того, щоб у домі було зелено? Мама дуже любить домашні рослини. Вона завжди тримала їх повне підвіконня. Ще коли ми з нею жили на квартирі.
Увійшли в дім. Кубов каже, що не знав, чи одну їм кімнату на двох, чи дві, і тому приготував дві. Хочете душ з дороги? Будь ласка. Але можна й затопити сауну. А за півгодини просимо до столу.
Пройшовши великі зали з безглуздими ромбовидними вікнами і сервантами з кришталем, гості Кубова потрапили до їдальні. Краби, кальмари, шпроти, паштети, оселедні, ковбаси і шинки, а також соління і свіжі фрукти щільно заповнюють великий стіл, накритий на чотири персони. З ними сідає матінка Кубова Вікторія Микитівна в оксамитовому халаті з золотими китицям і від того нема ніякого спасу. Втім, очевидно, від того є певна користь, бо стара жінка кидає люті погляди, коли Кубов черговий раз береться за пляшку. Можливо, він не напився до стану тяжкого сп’яніння саме через присутність матінки, яка, між іншим, розповіла, що знала Толю Сумцова дуже давно. Колись вони з Колею жили на квартирі у батьків Толі. Толя вчився в Києві, а потім жив там по тому, як вивчився. Згодом грав в оркестрі у області, де й одружився з Мариною. А потім повернувся сюди. Вже років десять тому. Марина поїхала назад до себе в область із дочкою. Казала: сил моїх більше нема тут жити! Хороша була жінка, вона приїздила до нього на похорон. Дуже плакала. А Анатолій почав жити з Танькою. Її син учився в музичній школі. Тихий такий хлопчик, замріяний, чемний. Від кого тільки вона його народила? Танька нетутешня, вона до нас приїхала, бо отримала тут хатку у спадок. Помер старий самотній Тущенко, а то був якийсь її родич. А сама вона чи з Гірничого, чи ще звідкись. Вона іноді туди їздить.
– А, може, з Комбінатного?
– Може. І зараз вона зникла. Мабуть, переховується у своїх родичів.
– Моя мама все знає, що коїться у Над’ярній, – з ніжністю каже Кубов, – хоча вже п’ять років, як ми живемо тут, і все нам сюди возять і на базар можна не ходити. А мама все одно спілкується з людьми, серед яких виросла і знає все про те, хто з ким живе.
– А що ж мені, як твоїй дружині, тільки й цікавитись, з ким живе Клавдія Шифер, або ще ця, особливо безстижа, як її?.. Ну як її?.. – Вікторія Микитівна ніяк не згадає імені особливо безсоромної знаменитості, а Лариса підказує їй, що всі знаменитості зараз курви, чим викликала у Кубової матері напад симпатії:
– Їжте ікорку, це зерниста! Бачите, зерна одне в одне! Не знаю, як ви, а я паюсної терпіти не можу і в рот не беру! То не ікра, а якась розмазня! І пахне болотом!
Після вечері Кубов запросив гостей до бару в кабінеті, де крім кількох комп’ютерів, шкіряних крісел і бронзових нагих жінок стоїть апарат гарячих напоїв, які зазвичай встановлюють у магазинах чи установах: при натискуванні різноманітних клавіш видає каву, шоколад або чай з молоком чи без, з цукром або без нього.
– На чому ви заробили гроші, Колю? – спитала Лариса. Чеканчук смикнув її за рукава. Інструкція по роботі з "багатіями не містила такого пункту, навіть навпаки.
– На металах, а на чому ж іще? – чесно відповідає Кубов. – Гроші валяються під ногами, тільки не всі вміють за ними нагинатися! Ви хоча б знаєте, скільки верстатів проржавіло, коли розвалився Союз? Я й покійному Анатолію казав: іди до мене, через пару років прибудуєш до свого доміка кімнаток п’ять-шість, купиш білий рояль, будеш грати для краль! Не схотів. Казав, а хто ж буде вчити музиці дітей? І правда, хто тепер буде вчити музиці дітей? Мій балбес, крім нього, більш ні в кого вчитатися не буде.
– Що ж відомо про те, хто його вбив?
– Люди кажуть, це Танька. Вона зникла. Її шукають за підозрою в убивстві, розіслали по області плакати, знаєте, їх розшукує міліція.
– Вона так його ревнувала?
– А хто їх, тих баб, знає? Іноді воно й не любов і не ревнощі, аби на своєму поставити... Але слідчий з району, молодий хлопець, я його знаю, я всіх у міліції знаю, то він каже, що то навряд чи Танька. Не розуміється чоловік у жіночій психології.
Гості докладно розповіли Кубову про загибель Мар’яни. Чи не могла її вбити та сама Танька? Вистежити і скинута на рейки.
Кубов почухав кучеряву потилицю.
– Я сам не чув, але мама мені розповідала, що Танька, як нап’ється, кричала і не раз щось типу: уб’ю паскуду! Хай тільки сунеться сюди! Сина вкрала! Чоловіка вкрала!
– Невже Мар’яна вкрала її сина? Вона, навпаки, влаштувала хлопчика в дуже хороший заклад!
– Їй те саме й говорили. А вона своє: уб’ю! Вкрала! Я Анатолія любив, хоч він був і безтолковий, земля йому пухом.
– Але чи хтось бачив Таньку у вашому місті, коли загинула Мар’яна?
– Ой, це треба запитати маму. Зараз, – Кубов витяг із кишені телефон, – мамо, ти ще не спиш? Уже лягаєш? Ну нічого. На добраніч. Цілую, – Кубов відімкнув зв’язок. – Ми всі ходимо по цьому дому з мобілами, бо розгубимось. Навіть малий. Я завтра розпитаю маму. Вона, як чого не знає, то відразу дізнається.
У Кубова за пазухою лунає дзвоник:
– Так, мамо!.. Та ні, це стосується загибелі Анатолія і Мар’яни... Тоді чекаємо, ми в північному кабінеті!
Кубов хутко допив коньяк зі своєї чарки, налив туди лимонаду.
– А ви пийте, пийте, як вам хочеться. Вона тільки до мене чіпляється з цим ділом. Переживає, одне слово, – мати!
Вікторія Микитівна зайшла до кабінету і сіла в шкіряне крісло.
– Тобі лимонаду, мамо?
– Нічого не треба, розкажіть мені про Мар’яну, чому я нічого не знаю?
– Я тобі вже розповідав.
