Імітація - Кононенко Євгенія
Не було в неї ніякого американця! Але рік тому, так, то було в грудні, ще до нового року, в неї зупинявся мужчина. Я прибирала у ванні. А потім забирала дві подушки з підлоги в кабінеті.
І ми дуже любили на підлозі, – подумав Риженко.
– А потім, десь навесні, – белькотала Анжела, – у неї знову зупинявся мужчина, я думаю, той самий, він був із хлопчиком. Хлопчик спав у великому ліжку в спочивальні, а вони знову на підлозі в кабінеті. Хлопчик грав на скрипочці. І влітку перед осінню вони з’являлися. А більше їх не було. Це я точно знаю!
За вікном виє вітер. Гримлять ринви, здригаються шибки. Час додому. Риженко і Чеканчук, обидва, з жахом думають про необхідність проводити додому Анжелу.
– Наступне засідання Групи Пошуку Істини призначається в мене, – каже Риженко в передпокої.
– Гаразд, погоджується Лариса, – граблі з вікна навпроти ще стирчать?
– А куди вони подінуться?
– Всі ми нібито нікуди не подінемося, але раптом одного дня... Між іншим, ти пам’ятаєш, як рік тому ми приходили до тебе з Мар’яною?
– Це було два роки тому. Час біжить швидко, Ларисо...
Обидва Олександри й Анжела вийшли на вулицю, пішли вгору до великої магістралі, хоча Риженку вниз – він мешкає тут, поряд, на вулиці, де, перекрикуючи вітер, дзеленчать трамваї. Анжела хутко зникла, ніби розчинилася в темряві поміж вечірніх вуличних тіней. Риженко провів Чеканчука до зупинки тролейбуса в бік Майдану. Дорогою Чеканчук хотів розповісти Риженку про свої знахідки протягом дня, але вітер був таким сильним, що вони розпрощалися на зупинці, тільки-но підійшов тролейбус.
Чеканчук дістався додому по десятій. Поки відмикав оселю, чув за дверима часті телефонні сигнали. Увійшовши, відразу схопив трубку:
– Я слухаю!
– То Мар’яна загинула? – запитав незнайомий голос.
– Так! Кілька днів тому. Ви отримали моє послання?
– Отримав. І Анатолій теж загинув.
– Я прошу вибачення, я не знаю Анатолія.
– А він загинув. Декілька годин тому. Як стало темно.
Так. Анатолій Сумцов. Вулиця Над’ярна, 6. Селище міського типу Дружбонародівка.
– Я дуже вдячний, що ви мені подзвонили.
– Нема за що. А я вдячний, що ви нарешті озвалися. Може, познайомимось?
– Я Олександр Чеканчук. Колега Мар’яни Хрипович.
– Дуже приємно. Коля Кубов. Сусід Анатолія.
– Ви також із Дружбонародівки?
– Абсолютно правильно. Це на мій комп’ютер прийшло ваше повідомлення сьогодні вранці. Анатолій ще тоді був живий.
– А що з ним сталося?
– Хтось його порішив сокирою. У його будинку.
– Господи, який жах! А ви знали Мар’яну?
– Бачив раз чи два. Вона приїздила до Анатолія. А чому вона загинула?
– Кажуть, нещасний випадок. Упала на рейки, поки чекала електричку.
– Впала на рейки? Це на неї не схоже. А може, смерть Мар’яни і Анатолія якось пов’язані?
– Якби ж то знати. Миколо, ви дозволите дзвонити вам?
– Звичайно, Сашо, записуйте! Дзвоніть, завжди радий вас чути.
Приголомшений Чеканчук зачинив вхідні двері, скинув взуття і верхній одяг, увійшов до кімнати, відразу підійшов до бару, налив коньяку, зробив великий ковток. Але коньяк, що йде від вуст до центру свідомості манівцями, не допомагав. Чеканчук відкрутив пляшку горілки, випив повну склянку. За упокій раба Божого Анатолія. А ми так шукали тебе, думали, ти нам щось розкажеш про Мар’яну. Звичайно, ти міг відмовитись розповідати. Чому я звертаюсь на "ти" до чужої людини? Якщо там і правда зустрічаються, сорокашестирічний невдаха зустрінеться із тридцятисемирічною щасливицею. Решта її кавалерів поки ще тут.
Горілка перестала пекти стравохід, перебралася до потилиці, почала ніжно розгойдувати світ перед очима. Більше пити не варто. Вже стає краще. Скоро можна буде знов думати про Пошук Істини.
До кого телефонувати? Не хочеться до Лариси. Таке дурне було те чаєпиття з Анжелою. Залишається Риженко. Відшукав у шухляді його візитівку, яка лежить там ще від часів акції "Інтелектуали за свободу". Котра година? Двадцять до одинадцятої. Здається, у Риженків немовлят немає.
– Слухаю вас.
– Олександре, це Чеканчук. Є новини на шляху пошуку істини. Серйозні новини.
– Я слухаю вас дуже уважно.
– Загинув Анатолій Сумцов.
– Хто це такий?
– Це чоловік з Дружбонародівки. Той, що давав мейли і наговорював на автовідповідач: "Де ти, моя люба?"
– Ти певний, що це той самий?
– Абсолютно, – Чеканчук розповів про відповідь електронною поштою вранці, про лист у сейфі і про недавню розмову з Миколою Кубовим. А також і про відсутність інформації щодо Дружбонародівки в Мар’яниному комп’ютері.
– Та-а-ак. Це вже схоже на змову. Прямо страшно. Не знаю, як вам, а мені страшно.
– Ми, здається, нарешті, перейшли на ти.
– Так, Сашку. Не знаю, як тобі, а мені страшно. Шлях до істини буває страшний.
– Але ми не сходимо з того шляху.
То невже істина смерті Мар’яни Хрипович – в її особистому житті? Невже така раціональна особа загинула через кохання? Як вона визначала його у своїх статтях і ток-шоу? "Єдина радість соціально незахищених верств населення"? "Хвороба недорозвинених суспільств"? Бо ж у постіндустріальних суспільствах кохання функціонує переважно в царині секс-шопів, районів червоних ліхтарів, шлюбних контрактів, тривалих процесів про розлучення й аліменти, а також у вигляді покетбуків "Демонічна пристрасть".
Як домовлялись, зібралися в неділю в помешканні Риженка, в його кабінетику. Трамваї дзеленчали і граблі стирчали у вікні навпроти, і шкірили свої брудні зуби. Вже домовлено з Вістом, що Чеканчук і Лариса поїдуть до Новожахова до Козових, а потім, хоча там нема ніяких службових справ, неодмінно заїдуть до Дружбонародівки. Кубов пообіцяв зустріти і розмістити їх у своєму великому будинку. Він покаже їм будиночок Анатолія і музичну школу.
Спробували звести до спільного знаменника усе, що знали про Мар’янині особисті контакти протягом останнього року. Чеканчук твердив, що і він, і всі співробітники фундації не мали ні найменшого сумніву щодо громадянського зв’язку між Мар’яною й Вістом. Ввечері після роботи вони не раз їхали кудись разом у його бежевому "Лексусі". Вони разом ходили в гості й на прийняття. Мар’яна мала ключі від величезного Вістового помешкання, куди бос запрошував співробітників двічі на рік – на день свого народження в жовтні й на день народження Сполучених Штатів у липні, і Мар’яна почувалася там господинею. Це був зв’язок двох елітних осіб, що знали ціну одне одному і головне – собі.
– Мала такого престижного друга і ще їй до повного щастя забажалося гранатовий браслет...
– Віст, звичайно, зануда, яких мало.
– Якщо чесно, таких багато. Але той нещасний і, головне, зовсім непрестижний чоловік з Дружбонародівки – навіщо він був їй потрібен?
– Якби ж то знати...
– Пам’ятаєш її дискусії в усіх медіа, коли на неї налітали ті жіночки: як ви можете говорити, що кохання нема, коли ми з чоловіком прожили сорок років, ми стільки витерпіли разом!..
– Так, так, а вона відповідала: абсолютно правильно, витерпіли разом! А якби життя було таким, що не треба терпіти, а просто жити!
– Усе це ми пам’ятаємо: на селі розлучень майже не буває не через родиноцентричну сільську ментальність, а через те, що бабі на селі фізично не вижити без мужика! А з центральним опаленням і достатньо розвиненою мережею магазинів необхідність у чоловічій силі відпадає.
– Хіба що в ліжку.
– Так, і про ліжко її теж багато питали. Але вона, здається, була готова до всіх запитань, і зокрема на інтимну тематику. І відповідала, що певна вибірковість в інтимних стосунках не є коханням. Секс і кохання – зовсім різні речі. Так само, як кохання і шлюб.
– А між іншим, якщо вже ми заговорили про секс, – взяла слово Лариса. – Це було в приміщенні фундації, я забігла до Мар’яни під час обідньої перерви. Було тепло, ми сиділи з кавою на парапеті фонтану. Був жовтень, час бабиного літа. Ми не обговорювали конкретних чоловіків, говорили про секс узагалі. Мар’яна завжди, скільки я її знаю, найбільше пишалася своїм досвідом. Не грошима, не зовнішніми досягненнями, – головне для неї було продемонструвати, ніби вона знає щось таке, чого не знає ніхто. Ми з нею говорили про статевий акт як про філософську категорію...
– Статевий акт не може бути філософською категорією, – втрутився чутливий до термінології Риженко, – це категорія біологічна. Ви, вочевидь, говорили про всезагальні питання буття, що виникають у зв’язку з рефлексіями щодо моральних аспектів статевого акту...
– Ми говорили не про рефлексії, а про імпресії. І вона тоді сказала: є мужчини, які, – Лариса глибоко зітхнула, – ридають під час оргазму.
Чеканчук і Риженко обмінялися виразними поглядами. В кабінетику запанувала тиша. Дружина Люда принесла тацю з кавником і трьома чашками й хутко зникла.
– А в зв’язку з чим покійна Мар’яна відзначила таку... цікаву деталь?
– Не пам’ятаю. Але переконана: їй хотілося, щоб я запитала її, звідки вона знає про таке – відчула сама чи десь чула. Небувалий досвід неодмінно треба вилити у вірші, музику, або, принаймні, у приватну сповідь. Але я не спитала її про це! Я ніколи не полегшувала їй життя запитаннями! Я не знала, що все складеться так, як склалося! – зі сльозами в голосі виправдовувалась Лариса.
– Очевидно, такий вияв емоцій дає жінці дуже гостре відчуття її винятковості в житті того чоловіка, з яким вона... ділить ложе.
– Гадаю, це свідчить про винятковість статевого акту, чим, вочевидь, того чоловіка не балує життя.
Риженко і Чеканчук заговорили про специфіку сексуальної поведінки для різних вікових, освітніх і соціальних груп.
– Хлопці, це дуже цікаво, але ми відхилились від пошуку істини. А невже істина в тому, що жінка, яка так гучно твердила, ніби божевільне кохання може бути тільки продуктом невлаштованого неблагополучного життя...
– Вона, практично, зробила собі ім’я на цьому...
– ...і раптом ця жінка, яка в цій невлаштованій країні зуміла особисто себе влаштувати зовсім непогано, гине від божевільного кохання!
– І гине в прямому значенні цього слова!
Пошуківці істини знов замовкли, вражені парадоксальністю свого висновку.
– І все-таки, хай живе кохання! Лю-юдочко! – гукнув Риженко. Очевидно, він вимовив ім’я дружини з тією особливою інтонацією, що вона відразу зрозуміла, чого від неї хочуть. Вона хутко принесла три чарки, поставила їх на столі, забрала чашки з-під кави і зникла.
