Імітація - Кононенко Євгенія
Мені казали: якщо у вас є сумніви, заяву про відкриття справи можна подати за місцем проживання загиблої.
– Щоб у Мар’яниній білизні копирсалися не ми, а менти з райвідділу? Це буде менш грубим оскверненням її світлої пам’яті?
– І щоб моє запитання вам поставила людина в погонах, а не я? – тихо додав Риженко.
– У тих людей більше можливостей усе перевірити, ніж у нас, – зітхнув Чеканчук.
– Але поки ті люди з більшими можливостями закрили справу, а ми знаємо, так, знаємо, що то не нещасний випадок!
– Ми це відчуваємо, ми, на жаль, нічого не знаємо...
– Ну то ми тут зібралися, щоб спробувати з’ясувати більше, ніж знаємо. А деякі усіляко опираються здоровому глузду і, замість ясності, напускають ще більшого туману.
– Гаразд, – сумно посміхнувся Чеканчук, – деякі дадуть пояснення щодо туману. Кожен має право на свій власний туман у своїй долі. Це я так, образно кажучи. Попрацював серед мистецтвознавців... Або, – Чеканчук повернувся до Риженка, – на певні... непроартикульовані іпостасі буття, чи не так?
– Так, Олександре, ви цілком праві, але ми не ображаємо Мар’яниної пам’яті, якщо спробуємо висвітити якісь туманні кути її життя... Може, більшою образою її пам’яті було б змиритися з висновком: нещасний випадок. І жити далі. Я, на відміну від Лариси, гадаю, що нікому з нас нічого не загрожує. Але, я певен, наша спроба знайти причини смерті Мар’яни буде пошуком істини, а не копирсанням у чужій білизні!
– А може, і правда, не варто нам туди лізти. Зараз такий час, люди зникають безслідно, може, вона комусь можновладному стала поперек дороги, ну не послала вчитися за кордон, вона ж була принципова, бездарну дитину ні за що не влаштувала би на стипендію фундації...
– Ларисо, можновладні можуть послати дитину вчитися за. свої, їм не потрібна фундація, це по-перше, а по-друге, основне рішення про надання індивідуальних грантів приймала не вона, хоча від неї багато залежало...
– Ви багато знаєте, Олександре, ми знаємо менше, і тому цілком логічно нам ставити питання, а вам відповідати, якщо, звичайно, ви готові відповідати на всі запитання.
Гаразд, будемо відповідати на всі питання, панове. Отже, чому тоді до Новожахова поїхала саме вона? Якщо бути чесним, я не все знаю щодо завдань фонду. Але, наскільки мені відомо, зіткнулися дві основні тенденції, умовно кажучи, моя і Мар’янина. Я вважав, що варто підтримувати дитячі установи: музичні школи, художні, концерти дитячих колективів. А Мар’яна вважала, що це совкова зрівнялівка, що завдання фундації – не соціальна допомога, а підтримка яскравих обдарувань, тобто великі стипендії для дуже талановитих, їхні персональні виставки, концерти, їхнє навчання у престижних закладах... І де вона знаходила ті обдарування, але знаходила буквально під землею, і таких, що аж голова обертом. А я все-таки вважав, що не тільки їх, отих двадцять чи тридцять стипендіатів, варто підтримувати. А тут ця директорка школи мистецтв із Новожахова. Вона приїздила до Києва сама на позичені гроші. Ходила по міністерствах – культури, освіти, нічого не вибила, заблукала до нас. Спочатку я для неї щось вибив, а потім справу взяла під контроль Мар’яна.
– Новожахів – це там, де Оля Козова?
– Люба Козова. Страшенно здібна дівчинка, і дуже хвора.
– Так, так, я знаю. Мар’яна мені про неї розповідала. Власне, ось її дві роботи, тут, перед нами, не треба далеко ходити... Але Мар’яна ніколи не говорила, що ви конфліктували через неї.
– Не можна сказати, що через неї, але я дуже хотів допомогти й іншим дітям також. І серед них теж є дуже обдаровані, в темні епохи завжди народжується багато нещасних, хворих і талановитих дітей... Гроші до Новожахова мав відвезти я. Але потім з’ясувалося, то було розпорядження Біста, що всі виділені гроші були для Козової.
– Ти опирався цьому рішенню, Сашку?
– Ні, з Вістом я не конфліктував. Але з Мар’яною лаявся. Я бачив, що вона мала на нього великий вплив. Формально все залежало від нього, але політику робила вона, це тобі скаже кожен наш співробітник. Можеш займати її місце, Ларисо.
– Я не вмію крутити людьми, як вона. Але зараз не про це мова. Отже, ти відмовився їхати, бо був незгоден із розподілом грантів?
– Я був незгоден, але мій голос нічого не вирішував. Вона сама запропонувала, що повезе ті гроші, а я не опирався. Але ми сварились перед її від’їздом стосовно тих грантів, так, сварились. Останні наші слова, сказані одне одному, були дуже недружні...
– М’яко кажучи...
– Ну... арґотизмів, сленгу і матюків ми не вживали.
– Сашику, а якби вона не поїхала... Якби все одно довелося їхати тобі. Ти би відвіз гроші Козовій, чи щось дав би тій зачуханій директорці?
– Якби ти, пані Ларисо, жила так, як вона, невідомо, якою зачуханою...
– Сашику, не про те мова! Гаразд, переформулюю...
– Зачухана! Моя мама теж усе життя була зачуханою!
– І моя матінка теж зачухана, хоча й живе в Києві в центрі міста, а не в Новожахові. Ти ж її пам’ятаєш! Сашику, переформулюю питання: якби таки поїхав ти, чи віддав би ти гроші так, як вирішив Біст, чи зробив би по-своєму?
– Звичайно, я зробив би все згідно з рішенням керівництва, хоча воно мені й не подобалось. Мар’яна це знала.
– Отже, Мар’яна поїхала замість тебе не тому, що не довіряла тобі.
– Ні, але коли вона побачила, як я обурений, вона вирішила...
–... благородно позбавити тебе неприємної для тебе зустрічі з директоркою, якій ти щиро хотів допомогти, але не зміг? І ти цьому віриш? Це так схоже на Мар’яну, чи не так?
– І, одначе, вона це зробила... – здивовано прошепотів Чеканчук.
– Значить, у неї були якісь власні причини їхати в ті краї, а не відсилати туди тебе.
– Але вона могла планувати власноручно вибрати для себе ще котрусь із картин Козової, – висловив припущення Риженко.
– І, одначе, серед її речей не було картин! Хоча її речі всі збереглися!
– Так, я знаю. Між іншим, минулого разу, коли я був тут, я закинув її дорожню сумку до спальні, порога якої не переступав. І ти, здається, пані Ларисо, не в змозі цього зробити. Якесь поле не дає.
Лариса мовчки зіщулилася, ніби від холоду, хоча у вітальні було тепло, і Чеканчук зрозумів, що влучив. Тоді Риженко мовчки підвівся і рушив до спальні. Він увімкнув світло, побачив кинуту Чеканчуком Мар’янину дорожню сумку, взяв її, намагаючись не дивитись на розібране ліжко, яке, здавалось, зберігало обриси Мар’яни, де тілесного кольору сорочка звисала наче оголена рука. Сашко Риженко кілька разів увімкнув і погасив світло у спальні, не знаючи, як краще, а потім із сумкою повернувся до вітальні.
– Ось та сумка. Між іншим, де вона була? На платформі чи на рейках?
– Не знаю, – розгублено відповів Чеканчук, – не знаю. Я навіть не бачив того місця, де це сталося. Я був дуже заклопотаний питаннями перевезення... Я мав би подивитись, але в ті два дні було таке очманіння... – Він ніби виправдовувався перед Риженком і Ларисою.
– Та зрозуміло, хто кого може звинувачувати? – похитав головою Сашко Риженко.
– То був такий жах. Хоча я надивився багато усілякого в цьому житті. Давайте вип’ємо...
– Так, звичайно.
– Так. Власне, заради чого ми тут...
Розлили коньяк, підняли склянки. Мир твоєму прахові, Мар’яно. Хай тобі земля буде пухом. Ну й задачку ти лишила по собі...
– Отже, схоже на те, що в Мар’яни були якісь справи ще, крім гранту для Козової.
– Наскільки мені було відомо, вона їхала саме з цим. Але я знаю не все. Віст казав, що потім вона мала їхати до якоїсь Дружбонародівки. Я не в курсі, які інтереси могли в неї там бути. Одначе тепер знаю, що у внутрішній кишені її пальта були гроші, долари... пошкоджені... Їх повернули мені з іншими речами, а я їх, передав Вісту у целофановому пакеті. Він обміняє в банку.
– Олександре, а ви б могли дізнатися, що її цікавило в Дружбонародівці? Ви б могли підняти документи фундації?
– Гадаю, міг би. Здається, ця оригінальна географічна назва вже фігурувала у наших звітах.
– Ми багато чого зрозуміли б, якби знали, чого вона їхала саме туди, і чого вирішила їхати туди особисто.
– До дружка туди їздила, ось він і дзвонить, і шле мейли, чому вона не приїхала.
– Ларисо, ти найбільше з нас усіх спілкувалася з Мар’яною.
– Найбільше спілкувався Чеканчук, вони більше року пліч-о-пліч тягли шлею...
– Я хочу сказати, вона тобі, як жінка жінці, могла щось таке сказати... якщо вже ми говоримо про все...
– Вона не розповідала мені про якісь романтичні пригоди в Дружбонародівці. Я знала про Біста, але не... Може, в неї у комп’ютері є якісь листи... Сашику, ти вже вмикав її комп’ютер, може, давай пошукаємо разом.
Чеканчукові знову стало неприємно. Знову вони лізуть у чужу таємницю, знову підглядають у щілину. Гаразд, був у Мар’яни якийсь таємний друг, яке їм діло до цього. Навряд чи він порішив її, навіщо б тоді ридав: де ти, чому не приїхала? Але Чеканчук слухняно підвівся, пішов до кабінету. Ввімкнув світло, сів за її письмовий стіл, а Риженко і Лариса стали за спиною.
... Директорії Virshi не було! Він уважно проглянув увесь диск, ні нема! Але був! був! Йому не наснилося! Лариса помітила його збентеженість:
– Що сталося, Сашику?
– Я був вражений... я колись знав Мар’яну дуже близько... але ніколи не міг подумати, що вона писала вірші. А минулого разу, тут, на цьому екрані, мені не примарилось! Ларисо, я побачив Мар’янині вірші! І я навіть захотів їх забрати з собою на дискеті, потім вирішив: хай то буде її таємниця.
– Мар’яна більше не має права на таємниці! Не треба було на горе нам усім кінчати життя на смердючих рейках! Тоді берегла б усі свої таємниці, і ніхто б не переймався, куди вона їздить і з ким обмінюється посланнями! А тепер усі її таємниці мають стати нашими! Так що за вірші?
– Так от вірші! Ти знала, що Мар’яна писала вірші?
– Ні, я цього не знала. Але я знаю, що вірші писала Анжелка, маленька калічка, що допомагала Мар’яні по хазяйству. Протирала усі її вази та статуетки. А пані Мар’яна дозволяла їй користуватися своїм комп’ютером.
– Вона страшненька зовні? – запитав вражений Чеканчук.
– Нещасна істота, страшенно потворна, горбунка, одноока Але з підвищеним умістом анандаміду в крові. Живе у вигаданому світі, і, здається, тим дуже щаслива.
– Вмістом чого в крові?
– Анандамід, гормон щастя.
