Імітація - Кононенко Євгенія
Перераховуй, спадкоємцю.
А ось і коштовності. Масивний золотий ланцюг, він не пам’ятає його на Мар’яні. Срібний браслет – схоже, східний. Дві ювелірні коробочки зі шлюбними обручками – маленька всередині з написом Василій, більша з написом Маріанна.
– Це обручки твоїх батьків, Юро.
– Я знаю, що народився в законному шлюбі, – відповідає хлопець.
Але ні платинових сережок з діамантами, ні перстня зі смарагдом нема. Де вони, ті прикраси, з якими Мар’яна не розлучалася? Чи розкажуть вони одного дня таємницю її загибелі?
– А чому мама так берегла цей лист? – Юрко байдуже подав Чеканчукові проштампованого конверта з українською маркою. Олександр витяг з розірваного конверта аркуш у клітинку, списаний розбірливим учительським почерком:
Ти не раз говорила, що культ кохання – то наслідок нещасного, неблагополучного життя. Можливо, так воно і є. Тому я не шкодую про жодне зі своїх нещасть, про жодну зі своїх невдач, якщо саме вони подарували мені те, що я відчуваю до тебе. Хай буде горе, хай будуть злидні й нетоплений дім, якщо, тільки пізнавши це, людині дано пізнати любов! Я, сорокашестирічний невдаха, освічуюся в коханні прекрасній жінці, і вона не каже мені: закрий рота. Заради цього варто було прийти в цей світ...
– У твою маму хтось був дуже закоханий, – Чеканчук простягає Юркові листа, але хлопець перераховує готівку, і Чеканчук без найменших докорів сумління кладе до своєї внутрішньої кишені листа. Він прийняв думку Лариси й Риженка, що це не епізод особистого життя Мар’яни Хрипович, а чергова сходинка на шляху до істини.
Отже, ключ від сейфа відкрив дві невеличкі таємниці. По-перше, Мар’яна не залишала вдома своїх коштовностей. Якби вона зняла їх перед дорогою, то лишила би тут, у цьому сейфі. По-друге, починають сходитися дружбонародівські кінці. Мар’яну кохав невдаха з Дружбонародівки, до якого вона ставилась прихильно, хоча, вочевидь, не палала такою ж натхненною пристрастю. Очевидно, той чоловік був кимось із об’єктів турботи фундації – вчитель музики чи малювання. Але чому він не може знайти в електронних архівах GIFTED CHILD INTERNATIONAL інформації про Дружбонародівку? І чи існує зв’язок між цими подіями?
Чеканчук поглянув на годинник у вітальні. Чверть на дев’яту. О Господи, що за дурниці! Годинник стоїть! Так, звичайно, він механічний, його давно не заводили. Чому він показує той час, коли Мар’яна загинула! Він ніколи не вірив у демонічний зв’язок між незалежними подіями, а події вперто спростовують його невіру. А все-таки, котра година? Тільки друга. Юрко відібрав потрібні документи до пластикової папки, замкнув сейфа, опустив ключа до тієї самої вази, а тепер охайно складає до шафи мамині ліфчики й сорочки. Ось так. Тепер значно краще. Постелив ліжника з барвистим медальйоном по центру. Тепер спочивальня схожа на приміщення дорогого готелю, яке не повинно берегти пам’яті про тих, хто тут ночував раніше. Тільки дорожня сумка з плямами новожахівського й комбінатського бруду лежить на підлозі. Якби вона вміла говорити!
Це було рік тому, так, майже рік тому. Він повернувся додому, до свого трикімнатного будиночка без вигод, до Тетяни, що весь час поривалася заповнити лункі порожнини фортеп’яно трилітровими банками, і таки зробила це, поки він лікувався, і був черговий момент з’ясування стосунків, і він вигнав би Тетяну зі свого дому до її хатки на околиці Дружбонародівки, якби не золотко Альоша. Життя ставало звичним, тяжким, буденним, і київську зустріч у переході він згадував, як дитячий сон, і вже не вірив, що то було насправді. Але прийшов лист із Києва з бланками GIFTED CHILD INTERNATIONAL. Отже, то був не сон і не післяопераційна галюцинація. Він заповнив аплікаційні бланки і поїхав до райцентру надсилати їх рекомендованим листом, бо в Дружбонародівці раптово померли всі листоноші, і, поки підберуть нових, пошта стояла замкнена на невизначений термін. А потім таки вигнав Тетяну зі свого дому і сказав, що допомагатиме Альоші й піклуватиметься про нього, як про рідного сина, а з нею жити більше не може, годі. І була огидна сцена з розбиванням трилітрових банок об фортеп’яно, а потім Тетяна зробила спробу зламати скрипку об коліно, і, якби не отримала в око, то таки зламала б. А потім вона зрозуміла, що це не Допоможе їй лишитися господарочкою в директорському домі, і кинулась витирати на фортеп’яно патьоки розсолу і збирати квасні помідори по підлозі, а потім припала до плеча директора і попросила навчити її нотній грамоті, про що вона мріяла з дитинства. Але й це не допомогло, і вона рушила до себе, ридаючи, що не запасла дров, бо збиралася зимувати з ним, і він наступного дня відвіз їй мало не всі свої дрова. І лишився в самотньому холодному домі чекати весни. Добре, що зима була не дуже люта. В перший день весни на його школу прийшов лист, що його аплікація розглядається і експерт приїде 22 березня. У день весняного рівнодення.
Мар’яна приїхала в шубці, і сказала, що в Києві зовсім зима, весни й не відчувається. А тут, на сході, весна приходить раніше. Серед учнів його школи був Кубов, син єдиного дружбонародівського багатія, що мав великий дім з ліфтом, сауною, супутниковою антеною і комп’ютером. Він звернувся до Кубова, попросив дозволу, щоб у нього зупинилася гостя з Києва, і Кубов дозволив. Але, залишивши речі в Кубова, вона виявила бажання зайти до нього, і він завів її до свого холодного дому, і вона ходила фарбованою підлогою, вкритою протертими доріжками, які стелила ще його покійна матінка. І зупинялась перед його книжковими шафами. І брала акорди на фортеп’яно, і сказала, що в нього значно краще, ніж було у них на слобідці, де вона народилась і жила до шістнадцяти років. Там у такому будинку жило кілька родин, і в них з батьками була одна кімната з огидною крихітною кухнею-верандою-передпокоєм. І крім того той дім, якщо ту халупу можна назвати домом, стояв у низині, в ямі. Відтоді вона ненавидить тісноту і любить простір.
Він повів її до жалюгідного напіваварійного будинку музичної школи і вона прослухала концерт тріо "Амітье", створеного Анатолієм Трохимовичем, до якого входив і Тетянин Альоша, і все відзняла на відеоплівку. А потім вони повернулися до нього і він грав для неї на скрипці, й читав вірші "свиданий наших каждое мгновенье мы праздновали, как Богоявленье", і Кубов так і не дочекався їх до себе того вечора.
А наступного вечора вони бенкетували у Кубова, стіл угинався від наїдків і Кубов власноручно накладав кав’яр на скибки хліба для Мар’яни, і наливав їй горілки, і вона вирішила – як вона сказала – згадати молодість, і всі за столом, і Анатолій, і Кубов, і дружина Кубова Света, і особливо його мама Вікторія Микитівна, дивувалися, скільки чарок може перехилити ця жінка і не сп’яніти.
Вона поїхала і залишила йому божевільні спогади, що несли юнацьке серцебиття і дрож мало не до стукоту зубів. Почуття душили його, іноді він писав їй листи і отримував відповіді – не відразу, але жоден його лист не пішов у безвість:
Чому я став твоєю примхою, Мар’яно? Що ти знайшла в мені?.. Ти маєш неймовірний дар бачити крізь брудні стіни, крізь буденну каламуть. Мене заворожує твій дар і в темному закутку бачити істину світобудови...
Ти питаєш, що я в тобі знайшла? Мені подобається, що в тебе, незважаючи на твоє бездарне життя, збереглися слух і смак. Ти не відбувся, так, але ти разом з тим нічого з себе не корчиш, нічого не імітуєш, і це також досить рідкісний дар... А ще мені подобається урвище, над яким стоїть твій будиночок. І на вершині пагорба Монмартр я не відчула того, що відчула біля гнилого паркану в твоєму садочку...
А потім прийшов офіційний висновок експертів з Цюріха, що тріо "Амітье" тільки й тримається на особистості Альоші, сина Тетяни. Інші хлопчик і дівчина нічого особливого собою не являють, просто здібні діти. Тож Альошу запрошують до Києва і, якщо все буде гаразд, його можна буде відправити до музичної благодійної школи в Цюріху. І приписка рукою Мар’яни: нехай мати Альоші підготує для хлопця документи для перетину кордону. А Тетяна, яка ридала просто на базарі, що директор покинув її заради пави з Києва, не знала, чи проклинати, чи благославляти їй ту паву.
А потім Анатолій приїздив з Альошею до Києва, бо Танька була п’яна і не могла супроводжувати сина. Це було у травні, коли рясно цвіли славетні київські каштани. Три дні вони жили у Мар’яни на Хрещатику і, поки її не було, стояли вдвох з Альошею і довго дивилися вниз на буйне цвітіння.
А наприкінці серпня вони вдвох знов приїхали до Києва. Завтра – Альошин літак до Цюріха. Мар’яна знову відчинила їм двері свого дому. Вона у світлій сукні, яка підкреслює засмагу дорогого курорту, і йому мимоволі стало боляче, коли він думає про велике життя цієї жінки, наповнене великими подіями і дивовижними пригодами.
На аеровокзалі в Борисполі вони з Мар’яною довели Альошу до митного контролю, і, пройшовши його, хлопчик довго махав їм рукою, а потім ніяк не міг зорієнтуватися, кому показати заліснений у руці квиток. Вони повернулись до Києва, і він міг повертатися додому того ж дня, але Мар’яна запропонувала йому їхати завтра, хто міг би відмовитись від такого? І знову питав і себе, і її – чому став її примхою. І вона казала, що хотіла б ще раз приїхати до нього, хоча й тепер нібито немає причини. Їй подобається його дім. Під його стелею добре звучать і струнні, і клавішні інструменти. Його дім стоїть над урвищем. А її дім на слобідці стояв у глибокій низині. Весь час гули потяги і, здавалось, заїжджали прямо в душу. Не було простору, не було тиші. А в тебе є простір і тиша.
То була його остання зустріч з Мар’яною. Життя директора Дружбонародівської музичної школи стало тихим, майже німим. Альоша поїхав – певне, що назавжди. Від нього прийшло два листи. Хлопчику добре, але самотньо, він дуже сумує за дядею Толею. Тріо "Амітье" розпалося. В домі тихо, в саду падає листя, оголюючи незібрані яблука. За Танькою він не тужить, іноді відчуваючи гостру насолоду від своєї самоти. Бере акорди, гортає книжки. Багато з тих книжок залишила в його домі колишня дружина. Колись давно вони з дочкою поїхали звідси. Не витримали Над’ярненського життя-буття.
