Чорнобиль - Щербак Юрій
В той самий, де в реанімаційному блоці працює Максим Драч. Одягнувши білий халат і пригадавши свою медичну молодість (адже за освітою він лікар), доктор Хаммер обійшов відділення, в якому після аварії на Чорнобильській АЕС перебувало на обстеженні понад двісті чоловік, що побували в небезпечній зоні. Усі вони вже одужали і виписались. У відділенні того дня було лише п'ять чоловік, яких викликали для планового повторного обстеження.
Доктор Хаммер співчутливо поцікавився самопочуттям кожного з них. йому асистував доктор Гейл, який, побувавши у Києві раніше, уже оглядав цих хворих.
Того ж самого дня Хаммер і Гейл зробили обліт четвертого реактора на вертольоті. Я полетів разом з ними, і тепер мені у сні і наяву не дає спокою бачене: політ над четвертим реактором, ширяння над величезною білою мертвою будовою АЕС, яку поглинала сутінь, над смугастою біло-червоною трубою, над дзеркальною поверхнею неживого ставу-охолоджувача, звивистим річищем Прип'яті, химерним сплетінням дротів, опор, скупченням підсобних споруд, полишеною технікою. Як і в кожному спогаді, що ховається в глибинах часу, реальні форми поступово стираються, багато що втрачає свої чіткі обриси, але відчуття тривоги і болю лишається незмінним, таким, яким воно було в той літній надвечірній час. Припавши до ілюмінаторів, ми, пасажири МІ-8, пильно вдивлялися в магічну картину, що притягувала наші погляди: чорне сопло четвертого реактора, зруйновані конструкції, їхні уламки коло підніжжя. Після обльоту четвертого реактора, стоячи перед кіно— і телекамерами, Арманд Хаммер сказав:
"Я щойно повернувся з Чорнобиля. Побачене справило на мене таке враження, що мені важко говорити. Я бачив ціле місто — п'ятдесят тисяч жителів — і жодної людини. Порожньо. Будинки, великі будинки — все порожнє. Подекуди навіть білизна висить, люди не мали часу зняти її. Я спостерігав роботи, що ведуться по врятуванню реактора, аби не мати з ним більше проблем. Я хотів би, щоб кожна людина побувала тут, щоб побачила те, що бачив я. Тоді б ніхто не говорив про ядерну зброю. Тоді б усі взнали, що це самогубство цілого світу, і всі зрозуміли б, що ми повинні знищити ядерну зброю. Я сподіваюсь, що, коли містер Горбачов зустрінеться з містером Рейганом, він усе розкаже Рейгану і покаже фільм про Чорнобиль. А згодом, у майбутньому, коли Рейган приїде до Росії, я котів би, щоб він відвідав Київ і Чорнобиль. Хай і він побачить те, що бачив я. Тоді, гадаю, він ніколи не говоритиме про ядерну зброю".
Дивний це чоловік, Арманд Хаммер. Можливо, секрет його нев'янучої бадьорості полягає в тому, що він уміє вмить розслаблятися. Після того як наш вертоліт піднявся над Києвом, він одразу ж поринув у дрімоту. Доктор Гейл турботливо укрив його білим плащем. Та тільки-но прозвучало слово "Чорнобиль", цей старий мудрий чоловік ніби перемінився, зірко вдивляючись у зелений пейзаж під нами, по якому мирно повзла тінь нашого вертольота, наче примарна сінокосарка. Усе запримітив, навіть шістнадцятиповерхові будинки в Прип'яті, навіть білизну на балконах — усе застигле й протиприродне. А по дорозі назад знову заснув.
Увечері того ж дня Арманд Хаммер вилетів з Києва до Лос-Анджелеса.
А доктор Гейл із сім'єю залишився на кілька днів, щоб зустрітися з київськими колегами, відпочити в нашому місті, ознайомитися з його пам'ятками і музеями. Адже під час першого візиту до Києва 3 червня доктору Гейлу було не до того: мав проконсультувати групу хворих, що перебували на лікуванні в Київському рентгенорадіологічному й онкологічному інституті, у відділенні професора Л. П. Кіндзельського.
Я супроводжував доктора Гейла під час його першого відвідання КРРОІ. Доктор Роберт Пітер Гейл виглядає молодшим за свої сорок років (щоранку година обов'язкового "джогінгу" — бігу підтюпцем), смаглявий, зосереджений, небагатослівний, погляд його сірих очей уважно й допитливо зупиняється на співрозмовникові. Незважаючи на зовнішню сухість і типово американську діловитість, він дуже симпатичний і спілкуватися з ним приємно — так уважно, терпляче, зі знанням справи відповідає він на численні запитання кореспондентів. А ще він елегантний. На ньому незмінний темно-синій блейзер з золотавими ґудзиками, темно-червона краватка, сірі штани. І якось дуже смішно і зворушливо виглядали спочатку його босі п'яти: він носить черевики без закаблуків. Виявляється, це лос-анджелеська звичка — ходити босоніж: на батьківщині Гейла завжди тепло.
Перед тим, як увійти, ми всі — гість і його супровідники — наділи білі халати, шапочки і маски, зав'язали на ногах бахили. І раптом стали на диво схожі один на одного: не добереш, хто американець, хто москвич, хто киянин. Сім'я лікарів, об'єднана спільними інтересами врятування людства.
Я бачив, як уважно оглядав доктор Гейл хворих, як ставив запитання потерпілим і лікарям, вдумливо вивчав графіки з даними аналізів, розпитував про тонкощі застосованих київськими лікарями методик. Особливо його цікавили випадки пересадки кісткового мозку.
І в цьому нема нічого дивного. Адже Гейл — відомий спеціаліст у галузі пересадки кісткового мозку, професор Каліфорнійського університету, керівник клініки, голова Міжнародної організації по пересадці кісткового мозку. Київський професор Ю. О. Гриневич нагадав Гейлу, як був у нього в гостях у каліфорнійській клініці. Гейл, вислухавши тоді асистентів, які показали йому хворого, після деяких роздумів чітко і впевнено продиктував схему лікування і, звівши руку догори, проказав: "Помагай нам, Бог". Гейл усміхнувся, пригадавши ту зустріч, і його суворе обличчя зробилося раптом по-хлоп'ячому задерикувате. Дивлячись на київських хворих, виведених з тяжкого стану, він забобонно стукає пальцем по дерев'яному: якщо не поможе, то й не завадить.
Пізніше на моє запитання: у що він вірить? — доктор Гейл дуже серйозно відповів:
— У Бога. І в науку.
Тоді, в ті тривожні червневі дні, його візит до Києва був дуже короткий, і лічені хвилини відводились на розмови з пресою. Набагато вільніше почувався доктор Гейл у липні: наступного дня по від'їзді А. Хаммера американський лікар разом з дружиною Тамар, трирічним сином Іланом та дочками — семилітньою Шир і дев'ятилітньою Тал — поїхав до Київського інституту педіатрії, акушерства й гінекології, де гостей зустріла директор інституту академік АМН СРСР О. М. Лук'янова — голова українського відділення міжнародної організації "Лікарі світу за відвернення ядерної війни".
Тут, у цьому, мабуть, найсвятішому місці на землі — місці, де народжується нове життя, де йде боротьба за продовження роду людського,— діти доктора Гейла дуже швидко познайомились з маленькими пацієнтами, не відчуваючи жодних мовних чи ідеологічних перешкод, обмінялись подарунками, разом заспівали пісню "Хай завжди буде сонце". Потім маленька Тал грала на скрипці, а синьоока Шир шкодувала, що немає фортепіано,— вона також показала б своє вміння...
А доктор Гейл у цей час вів професійний діалог з педіатрами, акушерами й кардіохірургами. В реанімаційному відділенні ми довго стояли біля пластикових кувезів, підключених до складної техніки: тут лежали крихітні створіння, майбутні люди XXI століття, яким незнані ще були жодні атомні тривоги, що хвилюють нас сьогодні.
Музей Великої Вітчизняної війни, Музей народної архітектури і побуту УРСР в селі Пироговому, Музей В. І. Леніна — такими були київські маршрути Гейла. Різні етапи нашої історії, різні сторони нашого життя…
У Музеї В. І. Леніна увагу доктора Гейла привернула символічна скульптура: мавпочка, сидячи на книзі Дарвіна "Походження видів", розглядає людський череп. Цікава історія цієї скульптури. Під час свого другого відвідання Москви Арманд Хаммер передав В. І. Леніну цю придбану в Лондоні скульптуру. Розповідають, що Володимир Ілліч, беручи подарунок, сказав: "Ось що може статися з людством, якщо воно продовжуватиме удосконалювати і нарощувати знаряддя знищення. На Землі залишаться самі мавпи".
Таким було провидче попередження вождя.
У мене зберігається багато записів бесід з доктором Гейлом, який, до речі, дуже цікавиться літературою і сам є автором публіцистичної книжки. Я спробував вибрати з цих записів найголовніше:
— Доктор Гейл, що привело вас у медицину? Це випадковість чи свідомий вибір?
— Спочатку я мав намір вивчати фізику високих енергій і ядерну фізику. Якоюсь мірою це іронія долі, бо згодом мені як лікареві довелось зіткнутися з впливом ядерної енергії на організм людини. Але в коледжі я подумав, що хочу більше спілкуватися з людьми, аніж займатися теоретичною фізикою.
— Це рішення залежало від особливостей вашого характеру?
— Я прийняв рішення свідомо. У нашому суспільстві професія лікаря одна з найбільш шанованих. Я хотів стати лікарем.
— Скільки вам було років, коли ви прийняли таке рішення?
— Я вступив до коледжу в шістнадцять років.
— Чи була медицина традиційною професією для вашої сім'ї?
— Ні, в моїй сім'ї не було медиків. Батько — бізнесмен.
— Ви задоволені вибором професії?
— Багато хто мене запитує: "Тепер, коли ви досягли визнання в усьому світі, що ви збираєтесь міняти у своєму житті?" Я завжди відповідаю, що цілком був задоволений своїм життям і до того, як став відомим, і не збираюсь нічого в ньому міняти.
— Доктор Гейл, я знайомий з багатьма онкологами та гематологами і знаю, що психологічно це дуже важка професія. Адже лікар повсякчас бачить смерть і нещастя. Як ви до цього ставитесь?
— Почасти ви праві, доктор Щербак. Психологічно це важка професія. Але з другого боку — саме це і приваблює. Адже це виклик. Онкологу і гематологу дуже часто доводиться розв'язувати надзвичайно складні питання, перебувати в скрутних ситуаціях — нерідко тому, що наші знання в цій галузі обмежені. Тому мені здається, що саме онкологія дає величезний простір для медичної творчості. Ми в коледжі часто сперечалися: що краще — писати музику чи грати музику? Якщо займаєшся кардіологією — ти "граєш музику". А в онкології "музика пишеться". Там все нове і все незвідане.
Крім того, я підготовлений і як науковий працівник, і як лікар. Саме в онкології та гематології дуже легко узгоджувати результати лабораторних досліджень з роботою в лікарнях, з реальним лікуванням хворого.
