Чорнобиль - Щербак Юрій
Адже не випадково першими захворюваннями, при яких була усвідомлена їхня генетична природа, стали саме захворювання крові — порушення синтезу гемоглобіну, скажімо. І ви знаєте, що більшість Нобелівських премій в галузі медицини останнім часом було присуджено саме за розробку цих питань.
— У зв'язку з вищесказаним: ким ви себе більше відчуваєте — лікарем, ученим? Чи ви за синтез?
— Бути добрим лікарем, лікувати людей — це праця, яка повинна відбирати весь час. Навіть більше. Бути справжнім ученим — це також більш ніж на ціле життя. Іноді мені здається, що ніхто не може робити і те, і друге паралельно. Особливо в наш час, коли і медицина, і наука стали такі технологічні, сказати б — технікомісткі. Проте я усвідомлюю, що нам дуже не вистачає людей, які б поєднували ці два заняття. Це надзвичайно важливо. По-моєму, повинен бути синтез. Саме в цьому вбачаю свій обов'язок — поєднати в собі воєдино лікаря і вченого.
— Як ви розподіляєте свій час за звичних умов праці в каліфорнійській клініці?
— Як керівник клініки більшу його частину я витрачаю на обхід, огляд хворих, на розмови з ними. У моїх хворих часто бувають досить звичні форми раку, наприклад — рак легенів. І я турбуюся про них, як звичайний лікар. Якийсь час іде на керівництво невеликим дослідницьким закладом, який провадить збирання статистичних даних про результати застосування нових методів лікування лейкозів (білокрів'я), пересадження кісткового мозку та іншої інформації. І нарешті, найважливіша справа, якою я займаюся,— моя власна лабораторія, в якій ведуться основні дослідження по вивченню молекулярних механізмів виникнення лейкозів.
Розумію, це звучить так, ніби я розпорошую свою увагу, але я з цим не згоден. Я зосереджений на трьох напрямках, бо перед нами стоїть надважлива мета, ми прагнемо ефективного вилікування лейкозу. І гадаємо, що перших результатів буде досягнуто в лабораторії.
До чого ми йдемо? Яка основна ідея наших досліджень? Жодна дитина не повинна вмирати від лейкозу. Для цього ми мусимо зробити все, що в наших силах.
— Чи є випадки вилікування у вашій клініці? Чи вдається вам перевести гострий лейкоз у хронічний?
— 1986 року нам вдалося вилікувати приблизно сімдесят відсотків дітей, у яких розвинувся лейкоз. І близько тридцяти відсотків дорослих. Якщо підрахувати взагалі, то вийде, що рівно половину хворих нам вдається вилікувати.
— Це феноменальний результат!
— На жаль, переважна більшість населення не дуже розуміє, як далеко ми просунулись у лікуванні лейкозів. Однак половина хворих — цього вже не досить. Адже друга половина вмирає. Наприклад, цього року двісті тисяч американців помруть від раку...
— У пресі були повідомлення про те, що ви маєте ступінь доктора філософії. Яку проблему ви розробляли у своїй дисертації?
— Моя тема — життя і смерть. Єдність життя і смерті у філософському плані. У своїй біографії, виданій у США, я торкаюся цієї теми.
— Доктор Гейл, що ви кажете своїм хворим, коли ставите діагноз?
— Я завжди кажу своїм пацієнтам правду, повідомляю всі факти. Не знаю, добре це чи погано, але ми сповідуємо філософію, згідно з якою людина повинна мати всю інформацію. Річ у тому, що найважливіші рішення щодо лікування приймають самі хворі. А для цього їм потрібна правдива інформація. Не завжди не спрацьовує найкращим чином, але іншого виходу в нас просто немає.
— Чи мали ви справу з променевою хворобою до того, як приїхали до Москви і почали лікувати потерпілих під час аварії на Чорнобильській атомній станції?
— Так, певний досвід у нас був. Деякі випадки захворювання лейкозом потребують пересадки кісткового мозку. І тоді ми свідомо піддаємо пацієнтів великим дозам радіації, іноді на межі смертельних доз. Ми маємо значний досвід лікування хворих, опромінених величезними дозами радіації — близько кількох тисяч бер (біологічний еквівалент рентгена).
— Чи збіглося ваше прогнозування щодо лікування хворих у Москві з фактичними наслідками?
— Взагалі так, якщо казати про загальну закономірність, про статистичні прогнози. Але в кожному окремому випадку дуже складно давати вірний прогноз. Взагалі це дуже складна етична проблема і важкий тягар: давати прогноз. Я в даному випадку говорю не про лікування чорнобильських хворих, а про лікування хворих на лейкоз в моїй клініці. Припустимо, я знаю, що із ста пацієнтів, яким необхідна пересадка кісткового мозку, п'ятдесят відсотків виживуть, вилікуються. Але для тих п'ятдесяти відсотків, які помруть,— це втіха слабка. Їх життя ми укорочуємо своїм лікуванням. І тому кожного разу, коли у нас вмирає хворий, чиє життя було скорочене в результаті лікування, я відчуваю свою особисту відповідальність. Мені доводиться нести цю відповідальність за їх смерть, але у мене немає іншого вибору.
Найпростішим рішенням було б взагалі не робити пересадок. Але тоді ми відмовлятимемо абсолютній більшості хворих в праві на життя.
— Доктор Гейл, хто з хворих в Москві вам найбільш запам'ятався?
— Відразу хочу сказати, що я пам'ятаю кожного з них — пам'ятаю як людину, як індивідуальність. Але деякі люди залишили найбільш глибокий слід. Особливо запам'яталися троє хворих.
Перший — лікар, який працював біля реактора, допомагав ураженим. Як лікар, він усвідомлював всю небезпеку ситуації, що утворилася, він все розумів, але тримався мужньо. Другий хворий — пожежник. Коли я вперше виїхав до Києва з Москви — пам'ятаєте, на початку червня? — мене не було в клініці три дні. І коли я повернувся з Києва, він був дуже злий і запитав мене: "Де ви були? Чому поїхали?" І третій, теж пожежник. Можливо, він не розумів, що над ним нависла небезпека, можливо — розумів, а може — навмисно все робив для того, щоб не звертати уваги на загрозу життю. Він поводився зворушливо — під час обходів він весь час мене запитував: "Як ваші справи, доктор, як ви себе почуваєте?"
Двоє з цих хворих померли, один вижив...
— Якими почуттями ви керувалися, коли вирішили поїхати до Радянського Союзу?
— Перш за все я лікар — і я знаю про можливі наслідки такої аварії. Тому я визнав потрібним запропонувати свою допомогу. Мене як представника медичної професії політичні розбіжності не стосуються. Наш найперший обов'язок — рятувати людей, допомагати їм. Окрім того, аналогічні аварії можуть статися не лише в СРСР, але і в США і інших країнах. І природно, що ми зможемо чекати такого ж співчуття і такої ж допомоги з боку радянських людей.
— Як ви думаєте, чи можна провести аналогію між візитом доктора Хаммера в нашу країну в 1921 році і вашою поїздкою зараз?
— В якомусь сенсі, так. Правда, Хаммер займався тоді проблемами боротьби з висипним тифом, а ми — боротьбою з атомною загрозою. Обставини абсолютно різні, але суть — одна і та ж. Лікарі різних країн допомагають один одному. У цьому сенсі нічого не змінилося. Але ситуації, звичайно, абсолютно непорівнянні. Подумайте лише: наскільки сама ідея аварії атомного реактора в 1921 році була абсолютно неприпустима, настільки зараз неможливо собі уявити епідемію висипного тифу таких масштабів, як в 1921 році. Людство навчилося долати всі ситуації, що виникають на його дорозі...
— Але при цьому саме створює нові проблеми.
— Так буде завжди (доктор Гейл сміється). І сьогодні нам важко уявити, які проблеми хвилюватимуть людство за шістдесят років.
— В цей свій приїзд ви узяли з собою своїх дітей. Чи означає це, що їх перебування тут безпечно?
— Багато хто в світі думає, що Київ повністю покинутий жителями або що діти повністю евакуйовані. І одна з причин, яка змусила мене приїхати сюди з моєю сім'єю,— бажання ще раз підкреслити, що ситуація повністю контролюється, а пацієнти отримали необхідну допомогу. У мене не було жодних сумнівів в безпеці мого приїзду до Києва. У жодному випадку я б не привіз своїх дітей, якби існувала щонайменша потенційна небезпека. Мені здається, що людям такий вчинок зрозуміти легше, ніж цілий ряд медичних заяв і складних узагальнень.
— Чи вважаєте ви, що ситуація в Києві покращується?
— Звичайно. Рівні радіації постійно знижуватимуться. Дещо вимагає особливої уваги. Наприклад, проблеми захисту води. Але робляться всі заходи, щоб місто Київ було захищене. Наприклад, пробурені артезіанські свердловини, визначені альтернативні джерела водопостачання, я вважаю, що ситуація повністю контролюється. У цих питаннях я повністю покладаюся на моїх радянських колег. Я не вірю, що вони піддавали б своїх дітей і себе дії радіації, яку вважали б неприйнятною.
— Чи задоволені ви отриманою інформацією?
— З часу мого першого приїзду до Радянського Союзу — і зокрема, до Києва — мене приголомшувало, як щиро і відкрито ми ведемо справи з моїми радянськими колегами. Особливо повинен підкреслити, що на багатьох з нас глибоке враження справило повідомлення Політбюро ЦК КПРС про розслідування причин аварії на Чорнобильській АЕС. Я вважаю, що оцінка аварії була навдивовижу щира. Мабуть, щиріша й відвертіша, ніж ми думали, і мене це глибоко радує. Сподіваюсь, більше того, я переконаний, що ваш аналіз медичної інформації буде таким же повним і відвертим, як і аналіз фізичних причин аварії.
— Чи хотіли б ви ще раз побувати в Києві?
— Не тільки хочу, а й неодмінно буду. Я повернусь до вашого міста у жовтні, коли відкриється виставка робіт і колекції доктора Хаммера.
Роберт Гейл дотримав слова. Була осінь, був той самки аеропорт, був американський літак — тільки трохи менший за "Боїнг", і на його кілі значився номер "20ХY". Разом з доктором Гейлом приїхав популярний американський співак і композитор Джон Денвер, який виконує свої балади в стилі "кантрі". За дорученням Арманда Хаммера доктор Гейл відкрив виставку "Шедеври п'яти віків". Виступаючи на церемонії відкриття, він сказав:
— Чорнобиль став для всіх нас нагадуванням про те, що світ повинен назавжди покінчити з будь-якою можливістю виникнення ядерної війни.
...Того ж вечора відбувся концерт у палаці "Україна", всі кошти від якого пішли у фонд допомоги Чорнобилю. Щиро й схвильовано звучали слова Джона Денвера про Піскірьовське кладовище у Ленінграді: після його відвідання він написав про силу духу, мужність радянських людей, їхню любов до своєї землі, 3 великою симпатією слухав зал чистий голос цього рудуватого хлопця з Колорадо.
