Чорнобиль - Щербак Юрій

Бурхливий розвиток подій різко скоротив час, потрібний на розкачування, на всілякі погодження та ув'язки. Запам'яталися кілька найтяжчих днів у нашому житті — від 26 квітня до 6 травня, коли вочевидь був брак вітчизняної інформації, зате розгулялися па хвилях ефіру чужоземні радіостанції, терзаючи душі тих, хто припав до приймачів. Не треба тішити себе неправдою — таких було чимало, бо природа не зносить порожнечі, в тому числі й інформаційної. При цьому було завдано не лише ідеологічної, а й суто медичної шкоди, Сьогодні вже важко підрахувати, скільки людей перебувало в ті дні у стані сильного стресу, в невіданні і страху за життя своїх дітей і близьких, за своє здоров'я.

З'явилися у Києві і "катастрофісти" — поширювачі всіляких панічних кривотлумачень, і бадьорі "оптимісти", які твердили тільки одне: усе добре, краще й бути не може. У місті, в травневу спеку, можна було здибати ліпших людей, закушканих з ніг до голови в старий одяг, у картузах, капелюхах чи хустках, що затуляли мало не пів-обличчя, в рукавичках та панчохах... Це були "катастрофісти", які мобілізували всі засоби індивідуального захисту. Я їх не осуджую, та після Зони з її проблемами усі київські страхи видавалися просто сміховинними.

Після перших днів мовчання, коли інформація була дуже мізерною, з'явилися нарешті численні статті в газетах, телебачення почало транслювати виступи спеціалістів. Але...

В деяких публікаціях і телепередачах вчувалися такі собі фальшиво-бадьорі, легковажні інтонації, ніби йшлося не про велику загальнолюдську трагедію, не про одну з найпохмуріших подій XX століття, а про навчальну тривогу чи змагання пожежників на макетах...

Далася взнаки звичка працювати за старими схемами, яка дісталася в спадок від часів загальної добродушності, бажання видавати лише колисково-заспокійливу, радісну інформацію; відчувалася боязнь розширення гласності з деяких найдражливіших, найнеприємніших питань, одним з яких і був Чорнобиль, Звичайно, було б несправедливо не помічати і того нового, що з'явилося в ті дні у роботі органів масової інформації. Взяти хоча б цікавий досвід Українського телебачення: щодня, починаючи з травня, редактори й оператори популярної інформаційної програми "Актуальна камера" — люди, не тільки талановиті, а й сміливі (погодьтесь — не просто знімати сюжети в Зоні, під обстрілом радіації), детально знайомили телеглядачів України з тим, що відбувалося на АЕС та довкола неї.

Але це вже було пізніше.

А між третім і шостим травня по Києву поповзли чорні чутки: казали, що на станції ось-ось станеться вибух, бо температура в реакторі піднялася до найвищих меж і палаюча серцевина реактора, пройшовши крізь бетонну оболонку, може зустрітися з водою, що назбиралася під четвертим блоком, і тоді... Одні запевняли (це були "катастрофісти"), що відбудеться водневий вибух, інші ("оптимісти") — що тільки паровий. І в тому, і в іншому разі веселого було мало. Казали, що готується евакуація Києва, і ще багато всякого казали...

"НЕБЕЗПЕКУ ВИБУХУ ЛІКВІДОВАНО"

Хоч як дивно, але на цей раз чутки не були безпідставними.

З повідомлень преси:

Академік Є. Веліхов розповідав: "Реактор пошкоджений. Його серце — розпечена активна зона, вона немовби "висить". Реактор перекрито згори шаром з піску, свинцю, бору, глини, а це додаткове навантаження на конструкції. Внизу, в спеціальному резервуарі, може бути вода... Як поведе себе розпечений кристал реактора? Вдасться його утримати чи він піде в землю? Ніколи й ніхто в світі не перебував у такому складному становищі: треба дуже точно оцінювати ситуацію і не припуститися жодної похибки...

Подальший розвиток подій засвідчив, що напрямок боротьби з розбурханим реактором було обрано правильно" ("Правда", 1986, 13 травня).

Із статті В. Ф. Арапова, генерал-лейтенанта, члена військової ради, начальника політичного управління Червонопрапорного Київського військового округу:

"..Голова Урядової комісії поставив завдання перед командиром відмінної механізованої роти комуністом капітаном Петром Павловичем Зборовським:

— На аварійному реакторі склалася критична ситуація. В спеціальному резервуарі під ним, можливо, є вода. Якщо бетонна основа не витримає, може статися непоправне. Всі повинні якнайшвидше знайти правильне рішення й організувати відкачування води.

...Бронетранспортер доставив капітана Зборовського і двох добровольців — молодшого сержанта П. Авдєєва та єфрейтора Ю. Коршунова — до місця, звідки треба було проникнути в приміщення, що вело до резервуара. Прилади радіаційної розвідки показували, що безпечним перебування біля бетонної стіни може бути лише протягом двадцяти хвилин. Сміливці взялися до роботи, міняючи один одного. Та ось отвір зроблено — і капітан Зборовський ступив назустріч невідомості. Невдовзі він запропонував Урядовій комісії надійний варіант відкачування води, який і був прийнятий" (журнал "Радуга", 1986, № 10).

Микола Михайлович Акимов, 30 років, капітан:

"Виявилось, що нам доведеться працювати в зоні дуже високої радіації. Тому разом з капітаном Зборовським (з ним був ще лейтенант Злобін) ми вирішили в першу чергу взяти добровольців. Коли оголосили, що потрібні вісім добровольців, увесь особовий склад, що стояв у строю,— всі зробили крок уперед. Серед них старші сержанти Нанава й Олійник.

Працювали ми вночі, при світлі ліхтарів. Працювали в захисних костюмах. Не дуже зручно, щоправда, та іншого виходу в нас не було. Ви бачили ці костюми — такого зеленого кольору, ЗЗК називаються: загальновійськовий захисний костюм. Обстановка, що склалася на станції, незаперечно свідчила про те, що діяти треба швидко й рішуче. Особовий склад сприйняв поставлене завдання, як і належить, і вже на станції не чути було зайвих вказівок, доповнень. Тільки робота.

Працювали ми в Зоні всього лише двадцять чотири хвилини. За цей час було прокладено близько півтора кілометра трубопроводу, встановлено насосну станцію і розпочато відкачування води. Все начебто добре, відкачуємо воду. Та, як кажуть, сама біда не ходить.

Не встигли ми прокласти трубопровід і почати відкачування води, як у нічній темряві чиясь машина на гусеничному ходу почавила нам рукави. Вони щось заміряли і в темряві не помітили рукавів. Неузгодженість вийшла така. Все це сталося в зоні високих рівнів радіації. Нічого не вдієш. Одяглися і знову пішли туди. Пішли з іншим складом солдатів-добровольців нашої роти. Вода струменіла під тиском, і труби не витримували великого напору, протікали. А вода була радіоактивна. Цей розлив води створював додаткову небезпеку. Треба було негайно усувати течу, затискувати рукави там, де вода фонтанує. В цілому було придушено багато теч на рукавах.

Що я хочу сказати про хлопців? У нашому житті буває всяке. Як то кажуть, служби без порушень не буває. А от коли ми прибули туди, глянули... Ні, на початку ніякого страху не відчували: ну, зайшли — нічого. Навіть птахи літають. А згодом, коли почався відлік опромінення,— кожен з нас мав свій індивідуальний дозиметр,— коли ми зрозуміли, що наш організм почав набирати рентгени, отоді у солдатів з'явилося зовсім інше ставлення. Не буду приховувати: коли дозиметри почали відлік, з'явився страх. Проте жоден із солдатів, що перебували на станції, не виказав слабкості, усі виконували завдання мужньо, з високою професійною майстерністю. Боягузів серед нас не виявилось.

Завдання ставилося поза Зоною. Коли увіходили в Зону, командувати не було коли: по-перше, незручно — на нас респіратори, а по-друге, дуже не накомандуєш — треба діло швидко робити. Не було у хлопців вагань, не помітив. Усі знали, що рентгени вже набрано, але кожен виконував своє завдання.

Крім того, техніка є техніка. Насосна станція стояла в зоні дуже високої радіації, працювала в закритому приміщенні, і перебувати там було практично неможливо. Але через нестачу повітря і загазованість машина глохла. Тому час від часу, а цей час становив десь двадцять п'ять — тридцять хвилин, ми входили в Зону, провітрювали приміщення, запускали машину, і все починалося спочатку.

І так протягом доби. Всю цю роботу ми виконували в ніч з шостого на сьоме травня. Після цього було проведено заміну насосної станції.

— Чи розуміли ви, що це одна з найважливіших операцій у всій чорнобильській епопеї?

— Так, розуміли. Особливо офіцери. Ми розуміли: якщо вода потрапить в киплячу масу — це або вибух, або в крайньому разі випаровування... Ми все розуміли. Це були повністю усвідомлені дії, ми знали, на що йшли.

— Ви не шкодуєте, що обрали професію пожежника?

— Ні. Сам я родом з Ростовської області, селище Орловське. Це батьківщина Будьонного. Сальські степи. Я закінчив Харківське пожежно-технічне училище МВС, був відмінником. Попав в армію, служу у Києві вже шість років. Тож вважайте мене киянином. Про вибір професії не шкодую, обирав її свідомо.

— Весь Київ жив у ті дні жахливими чутками. Чи було відчуття, що ви здійснили щось надзвичайне?

— Знаєте, було відчуття полегкості від того, що ми зробили свою справу. Коли змогли доповісти: "Небезпеку вибуху ліквідовано". І на думці не мали, що згодом у нас братимуть інтерв'ю. Думали про інше: у цього солдата стільки-то рентген. Він повинен відпочити. Спочатку підуть ці, вони менше набрали.

Ми берегли один одного.

А потім раптом виявилося, що ми ніби герої. Я думаю так: усі, хто працює в Чорнобилі, роблять потрібну справу.

Всі без винятку. Якби не ми, хтось інший був би на нашому місці. Ми просто як спеціалісти пішли туди".

Бесик Давидович Нанава, 19 років, старший сержант:

"Я народився в Грузії, в місті Цхакая, виріс там же. Батько мій інженер, мати бухгалтер. Служу півтора року.

Як було діло? Сидимо в клубі, дивимось фільм. Надійшла команда: "Пожежній роті тривога!" Відразу всі зібралися, і командир роти, капітан Акимов, каже: "Хлопці, збирайтесь і настроюйтесь на роботу". Поінструктував про заходи безпеки.

Коли я все це почув, то згадав свій дім, усе. Але, знаєте, відчував, що треба, необхідно це робити. Якщо нас викликали, значить, ми там потрібні.

П'ятого травня вранці ми прибули в Чорнобиль. Простояли там цілий день. Шостого приїхав генерал-майор О. Ф. Суятинов, і надійшла така команда: наша оперспецгрупа вже повинна бути на станції.