Чорнобиль - Щербак Юрій
На захід, південь і схід потяглися довжелезні колони легкових автомобілів 3 пожитками на дахах. Їхали батьки, вивозячи дітей, дідусів та бабусь, їхали до родичів і знайомих, а дехто — куди очі бачать, аби подалі від радіації.
У повідомленнях преси тих днів підкреслювалося, що Київ і Київська область живуть нормальним життям. Так, люди не похитнулися перед бідою, люди боролися з аварією та її наслідками — і зовнішній вигляд міста майже не змінився, і внутрішня, найбільш життєствердна сутність його збереглася, бо в ньому спокійно працювали підприємства, транспорт, магазини, інститути, установи, функціонував (щоправда, з деякими перебоями) зв'язок, виходили газети.
...Здавалося в ті дні, що ніколи не зустрічав у місті так багато гарних дівчат, що не було досі такої чаруючої весни в його історії. Ніколи не забуду, як, повернувшись з Чорнобиля, я потрапив у вечірні сутінки, що впали на Київ. Усе було таке звичне: над станцією метро "Лівобережна" темнів силует недобудованого готельного хмарочоса. Навпроти, на стоянці, виблискували верхами кузовів легкові автомашини — ніби косяк різнобарвних рибин прибився на нічліг до цієї піщаної землі. Поїзд метро стрімко наближався до мосту, щоб пірнути у товщу київських гір і прогримкотіти до Хрещатика. Дніпро під метромостом розпирало від повноводдя, його простори, що ховалися в імлі, були по-гоголівськи розлогі й патетичні. На набережній цілувалися закохані парочки, зморені люди поверталися додому — і всі ці прості, звичні картини життя раптом вразили мене до глибини душі, ніби прийшло осяяння, розуміння якогось дуже важливого зрушення, що сталося в свідомості за останні дні. Цей мирний вечір видався мені пронизливо прекрасним, ніби я назавжди прощався з весною, з містом і з самим життям, і незнайомі люди стали мені близькі, а буденність Києва постала в новому світлі.
У тривожному світлі аварії, що сталася зовсім недалеко — всього дві години їзди на автомобілі,— у дні, коли почуття небезпеки було загострене до краю. Згодом це минулося.
Дніпро, гори, будинки і люди — все таке буденне здавалось мені тоді незвичним, ніби зійшло з екрана науково-фантастичного фільму. Особливо часто в ті дні спадав на пам'ять фільм Стенлі Крамера "На останньому березі" — про те, як після третьої й останньої в історії людства атомної війни Австралія приречено чекає на з'яву радіоактивної хмари. Найдивнішим і найнеправдоподібнішим у фільмі видавалося те, що в критичній ситуації люди живуть так само, як і колись, не міняючи своїх звичок і уподобань, зберігаючи зовнішній спокій, існуючи начебто по інерції. Виявилось, що це правда. Звички у киян залишились колишні.
Однак патріархальне, стародавнє місто з його золотоверхими соборами, що бережуть пам'ять віків, усього за якихось півмісяця змінилося невпізнанно, тісно поєднавшись з образом нової, атомної епохи. З дзвінкої метафори, всує повторюваної нами до аварії, це словосполучення ("атомна епоха") перетворилося на сувору дійсність: слова "дозиметричний контроль", "радіація", "дезактивація", всі оті "мілірентгени", "бери", "ради" і таке інше міцно ввійшло в лексикон киян, а постать людини у комбінезоні, з респіратором на обличчі та лічильником Гейгера в руках замиготіла повсюди, стала звичною, так само як стовковиська автомобілів перед в'їздом до Києва: на всіх КП було запроваджено дозиметричний контроль машин.
На київських базарах з прилавків зникло молоко та молочні продукти, заборонялося продавати салат, щавель, шпинат. Інші дари української землі — редька й полуниця, молода картопля й цибуля — піддавались дозиметричному контролю. "Та, їй-богу, немає тої радіації",— божилися селянки на Бессарабці, продаючи полуницю небувало дешево. Але майже ніхто її не купував.
І, як це завжди буває, незрозуміле життя дорослих почали копіювати діти. І от на Русанівці мені вже довелося побачити, як діти з паличкою в руках бігають по кущах, ніби дозиметром заміряючи фон. Грають у радіацію. А одна дівчинка, завинувшись у простирадло, ходила по під'їзду будинку і, зробивши "страшні" очі, віщала замогильним голосом: "У-у, я радіація, ховайтеся всі від мене. Я зла і страшна..."
"У Києві ділова, робоча обстановка",— запевняли газети, радіо й телебачення, і це була правда. Стародавній Київ зберігав своє обличчя, свою гідність і перед самим собою, і перед нашою країною, перед усім світом — це не раз здивовано і з повагою підкреслювали гості столиці України.
Усе це так.
Та існував у ті дні й інший Київ, захований від сторонніх поглядів, той, що не привернув уваги газет і телебачення, і не згадати про нього означало б приховати частину правди, викривити складну картину подій. Було місто збуджених натовпів коло залізничних кас та кас Аерофлоту. Були дні, коли на вокзал не міг протовпитися навіть той, хто мав уже квиток,— доводилося втручатися міліції. В чотиримісних купе виїжджали по вісім-десять чоловік; за квиток до Москви вартістю п'ятнадцять карбованців спекулянти правили до ста карбованців, Мене тоді мало не до сліз зворушив, хоча я й не дуже сентиментальний, кандидат медичних наук, старший науковий співробітник Київського інституту проблем онкології Євген Львович Ієрусалимський, з яким я познайомився лише за три дні до всієї цієї історії. Він прийшов до мене і запропонував квиток на Москву для дочки. І хоча квиток не знадобився, такий поклик душі в ті дні був виявом найщирішої дружби... Тоді, як і під час війни, в одну мить змінився ряд наших звичних уявлень. Особливої значущості й вартості знову набули такі вічні поняття, як вірність, порядність, обов'язок. У багатьох київських квартирах лунали у травні телефонні дзвінки з різних міст Радянського Союзу. Дзвонили друзі, родичі, знайомі — запрошували в гості. Але були й такі, що не дзвонили, хоча, здавалося б, за всіма дочорнобильськими законами дружби повинні були це зробити.
Я довго — цілий місяць — чекав дзвінка з Москви від однієї людини, яку вважав справжнім другом, яка подовгу, бувало, гостювала в мене. Не дочекався. Зате зовсім несподівано подзвонив з Баку вірменський письменник Геворг Михайлович Агаджанян, з яким я лише один раз у житті бачився в Києві,— він запрошував до себе мою дочку на літо...
Багато дивного й неочікуваного довелося пізнати в ті дні. Як ви гадаєте, за чим стояли черги на початку травня в універмазі? За фінськими костюмами, західнонімецькими черевиками фірми "Саламандра" чи югославськими дублянками? Аж ніяк. За валізами й сумками.
Київські квартири в ті дні буквально спухали від розмов та чуток, спорів і пересудів, вигадок і реальних фактів. Приймалися й негайно відмінялися рішення, висувалися фантастичні проекти, переказувались анекдоти і правдиві історії. По місту настійно ширились чутки про чорні "Волги", що під'їздили до привокзальної площі, про довгі черги за авіаквитками в касах, розташованих у деяких найпримітніших будинках столиці...
Так, паніки в Києві не було. Але була велика тривога за здоров'я і дітей, і дорослих, і до цієї невпокоєності також варто було прислухатися.
Усі пам'ятають фотознімки зруйнованого реактора, що облетіли нашу пресу. Навіть люди, які нічого не тямили в атомній енергетиці, були приголомшені протиприродним виглядом реактора. Спеціалістам же було ясно, що сталося щось безпрецедентне за своїми масштабами. Перші викиди пішли на північний захід та захід. 30 квітня вітер змінив напрямок і подув у бік Києва. Радіоактивні аерозолі потягло у бік багатомільйонного міста. Добре пам'ятаю той день — я був у Міністерстві охорони здоров'я України. Пам'ятаю, як серед лікарів наростали неспокій і напруженість, як у міністерських кабінетах і коридорах заходила мова про вживання термінових запобіжних заходів. Лунали пропозиції звернутися до населення із спеціальним закликом про застережні заходи. Проте до 6 травня на ці пропозиції ніхто не зважив.
Багато хто звинувачує сьогодні медиків: чому не попередили, чому не виступили раніше? Я не збираюся захищати своїх колег — на їхній совісті також чимало гріхів. Але заради справедливості хочу підкреслити, що не медики керують каналами масової інформації. І найважливіші рішення також приймають не медики. А рішення були дуже потрібні. Вже наприкінці квітня варто було добре подумати про доцільність проведення святкових першотравневих демонстрацій у Києві та прилеглих до Зони районах, особливо участі в них дітей. Певен, що любов радянських людей до Першотравня, їхні патріотичні почуття аж ніяк не змаліли б від того, якби відмінили демонстрації. Мені розповідали, як відмінили в Білорусії одну з перших післявоєнних Першотравневих демонстрацій... через дощ. І що ж сталося? Так само і в 1986 році народ правильно зрозумів би необхідність аварійних обмежень і тимчасову відсутність дітей на вулицях. І поставився б до цього з вдячністю. Бо не витримують ніякого порівняння фотознімки знівеченого реактора й усміхнених дітей з квітами у святкових колонах. А хіба не можна було у святкові дні попросити людей, що заполонили парки, пляжі, приміські ліси, виїхали на дачі, утриматися тимчасово від принад весни? Люди зрозуміли б і це.
Можуть заперечити: рівні радіації в Києві не перевищували гранично допустимих норм. Навіщо, мовляв, город городити? Та є ще й гранично допустимі норми тривоги й неспокою, що перевищили тоді всі ймовірні рівні.
Не можна, неправильно було в ті дні ігнорувати страх, породжений радіацією, і боротися з ним або за допомогою мовчання, або шляхом бадьоро-оптимістичних заяв. Адже упродовж десятків років газети, радіо, телебачення, науково-популярні журнали самі прищеплювали, виховували цей страх, розписуючи жахіття атомної війни, усі її соматичні (тілесні) та генетичні наслідки. І хоча масштаби чорнобильської аварії й атомного вибуху просто непорівнянні, проте страх перед радіацією виявився дуже великим. І применшити його, пом'якшити психологічні наслідки аварії можна було б лише в тому разі, якби вчасно оголосили звичайні профілактичні заходи — тільки не 6 травня, а раніше. Як каже народна мудрість, береженого бог береже.
Я писав тоді і зараз можу повторити ще гостріше й переконаніше: один з найсуворіших уроків першого (та й наступних також) місяця "чорнобильської ери" було дано нашим засобам масової інформації, які не зуміли перебудуватися в дусі рішень XXVII з'їзду партії.
