Чорнобиль - Щербак Юрій

"Я хочу, щоб усі знали, що я поважаю і люблю радянських людей, — сказав Джон Денвер.— Для мене дуже важливо бути тут, у Радянському Союзі, і співати для вас. І не просто співати, а ділитися з вами своєю музикою. Я хочу, щоб усі знали, ще; я глибоко поважаю жителів Києва і жителів Чорнобиля, поважаю їхню сміливість, їхню мужність". Джону Денверу аплодували не лише тисячі киян, а й доктор Гейл та його дружина. А потім була прощальна вечеря — трохи сумна, як завжди, коли розлучаєшся з добрими друзями. А коли на місто впала ніч, ми всі разом вийшли на берег Дніпра і заспівали американським друзям нашу народну пісню "Реве та стогне Дніпр широкий". І Гейл, і Денвер уважно слухали, а потім Денвер задумливо спитав: "А де Чорнобиль?"

Ми вказали на північ, у темряву, туди, звідки ніс свої осінні води Дніпро.

"НА ЧОМУ ПЕРЕВІРЯЮТЬСЯ ЛЮДИ..."

Слухаючи мелодійні і дуже людяні пісні Джона Денвера, я думав про Володимира Висоцького. На гадку прийшов осінній день 1968 року в Києві. Опадало листя з яблунь знаменитого саду Олександра Довженка — на студії його імені. Я прогулювався коло "щорсівського" павільйону, чекаючи Висоцького. Бачив його у кінофільмі "Вертикаль", і мені здавалося, що я, без сумніву, відразу ж його впізнаю. Та коли з'явився невисокий, безбородий, щуплявий шатен у шкіряній куртці, що виглядав набагато молодшим за героя "Вертикалі", я лише в останню мить здогадався, що це він. Здогадався тому, що за спиною у нього висіла гітара. В ті дні за моїм сценарієм знімався фільм "Карантин", в якому розповідалося про те, як група лікарів науково-дослідної лабораторії заразилась вірусом небезпечної інфекції; у фільмі ми намагались дослідити характери людей, змоделювати їхню поведінку в екстремальній ситуації. Сюжет фільму значною мірою був умовний, майже фантастичний, але характери лікарів списано з натури. Висоцький погодився написати пісню до нашого фільму, а режисер С. Цибульник, якої на той час не було у Києві, доручила мені зайнятися цією піснею.

Ми обмінялися кількома словами і пішли до павільйону, де вже все було готове для запису. І коли Висоцький почав співати свою пісню, я раптом зрозумів, чому у буденному житті його важко впізнати: відчуття монументальності, якою позначені його екранні герої, створював його неповторний хриплуватий голос, його могутній темперамент. Диво перетворення відбулося просто на очах, як тільки зазвучали перші акорди гітари. Пісня мені дуже сподобалась, і ми відразу взяли її у фільм. Виконував її чудовий актор і співак Юрій Каморний, який пізніше трагічно загинув... А запис Володимира Висоцького зберігається в моїй касеті. Ось ця пісня:

Давно смолкли залпы орудий,

Над нами лишь солнечный свет.

На чем проверяются люди,

Если войны уже нет?

Приходится слышать нередко

Сейчас, как тогда:

"Ты бы пошел с ним в разведку?

Нет или да?"

Не ухнет уже бронебойный,

Не быть похоронной под дверь.

И кажется — все так спокойно

И негде раскрыться теперь.

Приходится слышать нередко

Сейчас, как тогда:

"Ты бы пошел с ним в разведку?

Нет или да?"

Покой только снится, я знаю.

Готовься, держись и дерись.

Есть мирная передовая,

Беда, и опасность, и риск.

Приходится слышать нередко

Сейчас, как тогда:

"Ты бы пошел с ним в разведку?

Нет или да?"

В полях обезврежены мины,

Но мы не на поле цветов.

Вы поиски звезд и глубины

Не сбрасывайте со счетов.

Поэтому слышим нередко,

Если приходит беда:

"Ты бы пошел с ним в разведку?

Нет или да?"

Під час чорнобильських подій я часто пригадував цю мужню пісню і запитання, поставлене в ній: "На чому перевіряються люди, якщо війни вже нема?"

Л. Ковалевська: "5 травня ми виїхали з села в Поліському районі до Києва, на Бориспільський аеродром. Маму з дітьми я відправила в Тюмень. Грошей у мене залишалося мало, та й ті, що були, я всі роздала в аеропорту нашим Прип'ятцям. Кому трояка, кому два карбованці. Жінки з дітьми плекали, шкода було їх. Собі карбованця залишила, щоб доїхати де Києва. Вісімдесят копійок коштує квиток з Борисполя до Києва, у мене в кишені лишилося двадцять копійок. Я вся "брудна", штани "фонують". Стою на зупинці таксі, телефоную знайомим: того немає вдома, той десь поїхав. Залишилася одна адреса. Думаю: візьму таксі, поїду, скажу таксистові, що друзі за мене заплатять. А якщо їх не буде вдома, запишу його координати і пізніше розрахуюсь. Стою. Підходить якийсь чоловік, займає за мною чергу і запитує: "Котра година?" Знаєш, як за звичай буває — підходять чоловіки і запитують, щоб познайомитись. Я стою сердита, немита, нечесана. Дивлюсь на його руку: є годинник чи нема? Нема. Тоді кажу йому, котра година. Не знаю чому, але нас відразу всі відгадували, що ми з Чорнобиля. Бо Прип'ять люди мало знали, усі казали й кажуть: "Чорнобиль". Чи то по очах, чи по одягу, не знаю по чому. Але вгадували безпомильно. І ось той хлопець, що став за мною в чергу, питає: "Ви що, з Чорнобиля?" А я сердито йому: "Що, помітно?" — "Так, помітно. А ви куди їдете?" Відповідаю: "Не знаю, боюсь, що даремно туди їхати". А він питає: "Що, вам ночувати нема де?" — "Нема". Він бере мене попідруки і каже: "Ходімо".— "Нікуди я з вами не піду",— відповідаю. Знаєш, думаю: чоловік, приведе мене до себе і все таке інше... Знаю я ці штучки. Ні. Він сідає зі мною в таксі і везе до готелю "Москва". Платить за таксі, платить за готель. Потім повіз мене до себе на роботу, там чергувала якась бабуся, нагодував і привіз назад. Я вмилася, опорядилась, а потім уже взнала його прізвище: Олександр Сергійович Славута. Працює в республіканському товаристві книголюбів".

А. Перковська: "На початку травня ми почали вивозити дітей до піонерських таборів. Чого я тільки тут не надивилася! Знали, що путівки будуть до "Артеку" і "Молодої гвардії". Почали приходити батьки. Тиснути на мене, аби їхнє дитя обов'язково до "Артеку" відправили. Ну, я жорстко розмовляла з такими батьками, не приховую. Часто і мені доводилось брати гріх на душу. Вказівка була така: відправляти в табори тих дітей, які закінчили другий клас і по дев'ятий включно. Ось приходять до мене і кажуть: "А десятикласники — вони не діти? А перший клас куди подіти?" Уявіть собі: приходить мати, вона одна, чоловіка не має, працює на вахті і в неї дитина шести років. Вона що, обов'язково повинна другий клас закінчити? Що матері з нею робити? Тож я без усякого сорому беру і пишу цьому дитяті інший рік народження. Потім, коли поїхала до піонертаборів, почула багато нарікань на свою адресу. Але, вибачайте, іншої ради в мене не було.

Отож склали ми ті списки, а потім почалося. Дзвонять кияни і просять взяти їхніх дітей до табору. І таке інше. Я коли почала проглядати списки, познаходила в них усяку липу. Повелося оголосити по радіо, щоб батьки прийшли з паспортами і показали прип'ятську прописку...

У серпні я виїхала до "Артеку" і "Молодої гвардії" — повезла дітей. І уявляєте — виявила майже дорослу дівчину з іншого міста. До Прип'яті вона не мала жодного стосунку. Знайшла навіть дівчинку з Полтавської області. Як потрапили ці діти в "Артек" і "Молоду гвардію" — не знаю. Але вони, як і всі, відпочивали дві зміни...

Коли на початку травня я привезла до Білої Церкви вагітних жінок, вийшла вельможа — третій секретар міськкому партії — і каже: "Треба мислити по-державному". А самі жінок наших зустріли у протичумних костюмах, протигазах, дозиметрію на вулицях провадили. І дітей у тій же Білій Церкві до вечора не приймали, бо не було дозиметриста.

А коли відпочивала після лікарні в Алушті, подруга мене попередила: "Не кажи, звідки ти. Кажи, що із Ставрополя. Так краще буде". Я їй не повірила. Крім того, це принижує мою гідність — приховувати, хто я, звідки. Сіли за мій стіл Очі дівчини — з Тули і Харкова. Запитали: "Звідки?" — "З Прип'яті". Ті відразу втекли. Потім до мене посадили "друзів по нещастю" — жінок з Чернігова".

О. Єсаулов: "У нашому місті, у відділенні зв'язку, 29 квітни телефоністка Надя Мискевич знепритомніла через перевтому. Вона весь час була на проводі. А начальник відділення Людмила Петрівна Сіренко теж молодчина,— вона перша в місті організувала вахти. Був ще такий випадок, коли один псих вирубав електроенергію на підстанції. Каже: "У мене ознаки променевої хвороби. Вивозьте мене, інакше я вимкну електроенергію". Узяв і вимкнув. То Людмила Петрівна відразу перейшла на аварійне живлення. Це Жінка з великої літери.

Або ще такий випадок. Приходить до мене замдиректора втомної станції з побутових та соціальних питань Іван Миколайович Царенко і каже: "Допоможи, Олександре Юрійовичу, треба поховати Шашенка — того оператора, що загинув на четвертому блоці. Треба покласти його в домовину і поховати, а Варивода з будівельного управління не дає автобуса. Він у нього один". Тут важко сказати, хто правий, а хто винуватий. У нього один-єдиний автобус, і потрібен він живим для розв'язання якихось суперсмертельно важливих питань.

Пішли ми до Вариводи. Я кажу: "Слухай, ти чого дурієш? Треба людині останню шану віддати. Давай автобус". А він: "Не дам". Я кажу: "Ти що, паразит, Радянської влади не слухаєшся?" А він: "Все одно не дам. Хоч ріжте мене, хоч їжте — не дам".

Ну, тоді я виходжу на дорогу, зупиняю перший стрічний автобус, віддаю його Вариводі, а його автобус беру на похорон..."

Ю. Добренко: "Після евакуації у Прип'яті залишилося близько п'яти тисяч жителів — люди, які лишилися за вказівкою різних організацій для проведення робіт. Але були й такі, що не погодились на евакуацію і перебували в місті, так би мовити, нелегально. Переважно це пенсіонери. З ними було важко, їх довго ще вивозили. Я вивозив пенсіонера 20 травня. Дід, який мав чимало нагород, учасник Сталінградської битви. Як він жив? Пішов до військових, узяв у них респіратори, кілька штук, і навіть спав у них. Світла не вмикав, щоб не помітили вночі. У нього були сухарі, запасся водою. Коли я його вивозив, воду у місті вже відключили, вона потрібна була для дезактивації. Електроенергія була, і він дивився телевізор.

А знайшли старого так. Прийшов його евакуйований син і каже: "У мене залишився в місті батько. Я довго мовчав, але знаю, що в місті вже немає води, а він сидить. Давайте поїдемо і заберемо його".