Люди Великого Серця - Чуб Дмитро

Найбільше про національне виховання дбала її мати — письменниця Олена Пчілка. Леся була здібна в навчанні, що бачимо хоч би й з того, що, маючи 18 років, вона написала для навчання свого брата підручник з історії Сходу українською мовою, про мідійців, ассирійців,

87

Леся Українка з братом Михайлом

єгиптян, фінікійців, вавилонців тощо. Цей підручник пізні4-ше вийшов друком.

Такі здібності й талант, що невпинно зростали, бачимо і й літературі. У 15 років вона вже пише досить поважні поезії і навіть поему. У 19 років написала знаний усім вірш "Контра спем сперо", повний віри і незламности перед долею. Тільки зрідка до її творчости проникали сумні ноти. Та коли їй хтось закинув, що вона вдається в песимізм, Леся відповіла віршем:

Хто вам казав, що я слабка,

Що я корюся долі?

Хіба тремтить моя рука,

Чи пісня й думка кволі?

Ви чули раз — я завела

Жалі та голосіння,

То ж була буря весняна,

А не сльота осіння.

Переклади з чужих мов, писання оригінальних поезій, скоро роблять Лесю одною з популярніших авторів серед українських письменників того часу. Не даром, коли Леся, маючи 20 літ, приїхала з матір'ю до Львова, то її вже відвідують Кобринська та інші, як значну поетесу. Тут Леся знайомиться з Іваном Франком та з низкою галицьких письменників та культурних діячів, як Мих. Павлик, Володимир,Гна-тюк, Василь Стефаник. Леся там на всіх зробила сильне враження своїми знаннями, орієнтацією у всесвітній літературі, поглядами на різні питання. Мих. Павлик тоді писав Драгоманову до Болгарії про цю зустріч з Лесею:

..."Леся так просто ошоломила мене своїм образованием та тонким розумом. Я думав, що вона тільки в крузі сївоїх поезій, аж воно далеко не так. На свій вік це геніяльна жінка... Ми говорили з нею дуже довго, і в кожнім її слові я бачив розум та глибоке розуміння поезії, освіти та людського життя".

Тут, у Львові, Лесі порадили видати збірку її поезій та перекладів, про що вона й домовилась. Додому поверталася Леся повна чудових вражень: їй сподобалось розвинене громадське життя у Львові. Пізніше вона навіть збиралась переїхати до Львова, але М. Павлик не порадив їй, говорячи, що тут теж немає великої свободи. Не подобалася Лесі тільки партійна боротьба на тому терені.

Минув рік, і до Києва надійшли одночасно дві книжки — перші примірники збірки її поезій "На крилах пісень" та перекладів з Гайне, яким вона давно захоплювалась. Іван Франко надрукував тоді рецензію, де писав, що ця збірка "без сумніву становить найважніший здобуток оригінальної

89

літератури за 1892-гий рік". Тоді Лесі було тільки 21 рік.

У 1894-му році Леся подорожує знову, тільки на цей раз до Болгарії, з метою відвідати свого хворого дядька, відомого політичного і культурного діяча Михайла Драгоманова, який виїхав з України, коли Лесі було 5 років. Вона й на дядька справила велике враження своїм розумом і знаннями.

Тут Леся перечитує багато забороненої літератури, дістає від Драгоманова ніби політичне хрещення.

Поховавши дядька, Леся повернулась до Києва, ще більше загартована у своїх переконаннях щодо боротьби за долю свого народу, за звільнення України від московського окупанта. Побачивши під час обох подорожів інший світ, побувавши після Львова ще й у Відні, Варшаві, де теж лікувалась, Леся ще дужче відчувала біль за те, що її нарід, її країна поневолені. Вона так щоразу переживала й мучилась цим питанням, що навіть в листі до брата писала: "Мені не раз видається, що на руках і на шиї у мене видно червоні сліди, що понатирали кайдани та ярмо неволі, і всі бачать ті сліди, і мені соромно перед вільним народом"... А в поезії писала:

Орлині крила маем за плечима, Самі ж кайданами прикуті до землі.

Тож не даром вона з таким гнівом і ненавистю відгукнулась на адресу тих, хто так вітав та писав панегірики на адресу російського царя, який подорожував за кордоном. Це було восени 1896 року, коли Лесі було 25 років. Цар Микола II юді виїхав з царицею у дипломатичну подорож до Австрії, Німеччини, Англії і Франції. Державні представники Франції гучно вітали гостя. До них приєдналися і дехто з письменників та представників мистецького світу. Писали вірші, творили пісні, виголошували вітання. Багатьох це обурювало в тодішній Росії і в Україні, але ніхто не осмілився скри-тикувати такі вчинки. Тільки 25-річна хвора дівчина, Леся Українка, написала гнівний протест до французької газети "Ля Реформ" під наголовком "Голос однієї російської ув'язненої" з додатковим піднаголовком "Маленька поема в прозі, присв'ячена поетам і артистам, що мали честь привітати імператорське російське подружжя у Версалі".

Вона гостро картала, звертаю глсъ до тих діячів літератури та мистецтва, що вихваляли деспота-царя:

"Ганьба лицемірній лірі, улесливі струни якої наповнили акордами залі Версалю. Ганьба чаклуванню зрадливої німфи, яка з хаосу віків викликала морок. Ганьба вільним поетам, які перед чужинцем дзвенять ланцюгами своїх добровільно накладених кайданів. Неволя ще мерзотніша, коли вона добровільна. Ганьба вам, автори, коли ви блюзнірськими устами вимовляєте ім'я Мольєра, який колись своїм уїдливим

90

глумом підточував жахливого велетня, що його створив для

Франції король-Сонце"...

"Чи ви знаєте, славетні колеги, що таке убожество, убожество країни, яку ви називаєте такою великою?.. Так, Росія величезна, росіянина можна заслати аж на край світу, не викидаючи поза державні межі. Так, Росія величезна: голод, гемрява, злодійство, лицемірство, безконечна тиранія і всі ці нещастя величезні, колосальні, грандіозні. Царі наші перевищили царів єгипетських своїм стремлінням до масивного... Приходьте ж, великі поети, великі артисти, подивитися на велич наших бастильських фортець, зійдіть з естрад, здійміть ваші котурни і огляньте нашу прекрасну в'язницю".

Цей уривок із тієї трохи довшої статті говорить сам про велику політичну свідомість нашої письменниці, а в той час і про її сміливість.

Такі ноти зустрічаємо на кожному кроці і в її поезіях:

О, сором мовчки гинути й страждати, Як маєм у руках хоч заржавілий меч, Ні, краще ворогу на одсіч дати, Та так, щоб голова злетіла з плеч.

У 25 років Леся Українка знала вже кілька чужих мов, а пізніше вона володіла вже 12-ма чужими мовами. Студент Нестор Гамбарашвілі, який у 1895-му році винаймав мешкання у Косачів у Києві, розповідає у своїх спогадах, що Леся в ті часи добре знала кілька чужоземних мов, зокрема німецьку, французьку, англійську, читала в оригіналі Шек-

спіра. А одного разу він переконався, що вона знає й італійську, "коли два бродячі малолітні італійці — брати Еміліо

і Чечіліо, 11 і 9 років,... зупинившись перед вікнами кватири Косачів, стали співати по-італійському, акомпануючи собі

на невеликій гітарі, Леся Українка закликала хлоп'ят до себе, почастувала їх, чим могла, і стала розмовляти з ними

по-італійському".

Цей же студент розповідає, що Леся дуже цікавилась також грузинською мовою, і він їй давав лекції, що їй, певно, пригодилось, коли вона лікувалась і довший час жила в Грузії.

З цих же спогадів довідуємося, що Леся Українка добре знала музику, з великим почуттям грала на піяніно, виконуючи твори Бетховена, Ліста, Шопена, Моцарта,' Шумана, Чайковського та інших.

Взаємини між Нестором Гамбарашвілі та Лесею були досить дружні, він захопив її розповідями про героїчних своїх земляків грузин так, що вона навіть сказала: "Коли б я не ила українкою, то я б хотіла бути грузинкою". Леся подарувала йому своє фото і кілька книжок, а він, їдучи на літню

91

Леся Українка на відкритті пам'ятника І. Котляревському Олена Пчілка, Леся Українка, М. Старицький, Г. Хоткевич, в Полтаві. Зліва на/право: М. Коцюбинський, В. Стефаник, В. Самійленко. Фото 1903 року.

перерву додому, запитав, що їй привезти з Грузії. Леся відповіла: "Гострий кинджал як емблему для боротьби з ненависним ворогом". Для них було зрозуміло, що для обох спільним ворогом була царська Росія.

Нестор виконав тоді її прохання: він замовив спеціяліс-там по холодній зброї, дагестанцям, кинджал з кращої криці, ручка і піхви були зроблені з срібла з гравіруванням і черню. Даруючи цей кинджал Лесі восени 1896 року, коли він повернувся до Києва, він сказав: "Панночко Лесю, будьте тверді у Вашій благородній роботі, як криця цього кинджала, і гострі в слові, як його лезо".

Але Леся любила часом і пожартувати. Одного разу, коли Гамбарашвілі повернувся увечері до свого мешкання, побачив "художнє безладдя": — всі його книжки, речі, картки були не на своєму місці, а на його столику лежала записка

французькою мовою: "Коли нема кота дома, — миші танцюють".

Про знання чужих мов підтверджує і Михайло Стариць-кий: "Леся здивувала мене своїм знанням англійської мови. Читала й балакала, як по-українському".

Театральний критик і театрознавець Всеволод Чаговець, який жив у Києві і не раз бачив Лесю Українку, теж розповідає, як 7-го жовтня 1899 року Леся Українка робила в Києві доповідь про головні течії в літературі 19-го століття. За об'єкт демократичного напрямку вона взяла італійську поетесу Аду Негрі, а представника аристократичного напрямку Габрієля Д'Анунціо. Як згадує В. Чаговець, Леся, не заглядаючи в написанні сторінки, цитувала вірші "на чистій італійській мові", що теж підтверджує її чудове знання цієї мови. Вона цитувала багатьох авторів, як Бодлера, Кардуччі, Леопарді, Шекспіра, Бернса, Льва Толстого, Верлена, не забуваючи й Шевченка. А найголовніше, що, говорячи про тугу Кассандри по втраченій волі її батьківщини, Леся мала на увазі Україну і її підневільне життя. Ця ідея, як підкреслює Чаговець,світилась з усієї її доповіді. Вона виявила таке багатство всебічної культури, якому позаздрив би кожен професор, дарма що цю доповідь робила 28-мирічна дівчина, змучена невиліковною хворобою, але "яка кидала в авдито-рію ідеї і мислі, гідні голови мудреця й філософа". А про її стан здоров'я говорила хвороблива блідість майже прозорого обличчя. і

"Дещо пізніше, — як згадує той же Чаговець, — Леся виступила із своєю драматичною поемою "Кассандра", у котрій образ віщунки-пророчиці, що оплакувала втрату своєї батьківщини, начебто зливається з образом самого автора... І ми "узнали голос" і розуміли, що в той історичний вечір перед нами на кафедрі стояла Кассандра"...

93

Леся Українка.