Люди Великого Серця - Чуб Дмитро

В цих творах автор показав, як козаки домагалися самостійности від царя, та бажали свого, вибраного гетьмана, але цар "годував" їх обіцянками. А щоб послабити опір і військовий потенціял України, вимагав то 10, то 20 тисяч козаків на війни, на загарбання нових сусідніх земель та на втихомирення захоплених давніше.

Руданський показав, як сам гетьман Полуботок домагався перед царем Петром скасування Малоросійської Колегії та

дозволу на вибір гетьмана. Полуботок посилав гінців до царя, але Вельямінов, що очолював Малоросійську Колегію, з свого боку щоразу писав доноси до царя на провідників козацького руху. Наслідком цього Полуботка було ув'язнено, і він загинув у Петро-Павлівській фортеці-в'язниці в Петербурзі, який автор часто називає Петрополем.

Твір починається запитом:

Полуботку, Полуботку, Наказний гетьмане!

А хто ж тобі гетьманськую Булаву дістане? Полуботку, Полуботку, Голубе, соколю! А як же ти підіймешся За козацьку волю?

і відповідає: Не питайте, хто Павлові

Булаву добуде, Є у нього Україна, Є у нього люди.

Козацька старшина посилає до царя Петра скарги й післа-нців, щоб дав більше волі, щоб забрав свого "Вельяміна". Але цар Петро відповідає, що все дозволить, тільки вмовляє:

...Послухайте, діти, І п'ятнадцять мені тисяч

Козаків пошліте!

З Милорадичем пошліте

В Ладогу п'ять тисяч,

А з Маркевичем до Хреста

Пішліть десять тисяч...

У Полуботка з Вельяміновим тим часом раз-у-раз точать-

ворожнеча. Вельямінов зловживає

вищем и пише

жжя

луботок посилає до Петра послів:

І прибули у Петропіль Та й говорять: Царю! Візьми собі Вельяміна,

нашу

Судді і Нас добра не учать, Багатого обдирають,

66

А бідного мучать. Козаків за хлопів мають І гризуть гетьмана, А чи ж так то, ясний царю, Було за Богдана? —

Чого ж тепер на Вкраїні Воєводи стали, Чого права козацькії Й вольності пропали?

А слідом за козацькими послами прибув до" Петербургу і сам гетьман Павло Пблуботок, але цар протягом трьох місяців не хотів його прийняти. Це докраю розгнівило гетьмана, і він нахваляється:

Почекай же, —: Павло каже,— їдна мені доля, Але стане й тобі хроном Козацькая воля.

І, нарешті, він приходить з своєю старшиною й заявляє:

Знаю й бачу тепер, царю, Що ти без причини Підійнявся на погибель Мої України.

І всі царськії укази Хочеш попалити, І всі вольності козацькі Хочеш потопити.

І козаків, як худобу,

На роботу гониш,

А над ними "Вічну пам'ять"

По болотах дзвониш...

І, зрештою, Полуботок говорить, що він зважився на все, сиговий загинути, але далі не може бачити, як пропадає бідна Україна. Петро зозла стиснув зуби й крикнув, щоб з Полуботка здерли живцем шкуру, а потім замінив на досмертке уп'язнення.

З історії відомо, що Павло Полуботок, колишній Чернігів— ■■ і і.кий полковник, під час боїв шведів і Мазепи проти Петра Першого під Полтавою зрадив Мазепу і перейшов з своїм полком та з Семеном Палієм на бік Москви. Твір закінчується тим, що цар Петро прийшов з лікарем відвідати хворого По-

луботка в Петро-Павлівській фортеці, але гетьман відмовився брати ліки, сказавши, що скоро вони обидва стануть на

суд перед БогодУ. У цьому творі автор висловив багато жалів і показав, як

Москва кривдила, грабувала й обдурювала українських козаків та їх провідників, що потрапили в московську неволю У своєму творі автор згадує багато історичних постатів, виявляє знання історії України, зрештою, показавши, яка доля спіткала Павла Полуботка.

Чимало історичних кривд, заподіяних Москвою, висловив Степан Руданський в інших згаданих історичних творах, які 70 років лежали під забороною. Правда, з миєте" цького боку вони не стоять дуже високо, але написані переважно леї кою коломийковою формою, дуже варті сні своїм змістом, ідейним спрямуванням. До того ж коли врахувати, що вони були написані 115 років тому, то їхнє значення набирає ще більшої ваги. Руданський не лише перебував у колі Шевченкових впливів, але й вчитувався в народні історичні пісні, в козацькі літописи, "Історію Русів".

Як Ьолів Руданський долею України і який мав гнів, можна бачити також із вірша "До України":

Гукни ж, гукни, Україно,

Нещасная вдова!

Може діти на твій голос Обізвуться знову!

Може знову розв'яжуться Заковані руки, Може знову бряжчатимуть Козацькі шаблюки!

Тоді вже нас не забудуть І московські внуки, Бо кров за кров катам нашим, І муки за муки!

Степан Руданський дуже добре розумів катівську ролю Москви щодо України. В поемі "Іван Скоропада", яка, як і поема "Іван Мазепа", лежить й досі під забороною на Україні.

автор пише:

Іще довго над тобою Будуть панувати?

Твоя слава у могилі,

68

А воля в Сибірі.

От що тобі, матусенько,

Москалі зробили...

Степан Руданський один з перших переклав сучасною українською мовою "Слово о полку Ігоревім", назвавши його Ігор-князь Сіверський". Він також уславився перекладом з ірецької мови відомого епічного твору "Іліяда" Гомера та з латинської "Енеїду" Вергілія, що свідчить про його глибокі знання мов, і техніки перекладу. Руданський відомий також як перекладач з слов'янських та інших мов, як з польської, німецької, чеської, російської. А потрапивши до Кри" му, віч відразу вивчив татарську мову, щоб познайомитися з татарською народньою творчістю й познайомити з нею українського читача.

Як бачимо, доробок Степана Руданеького досить великий. Але тільки в 1895-1903 рр. було вперше видано його по^ну збірку творів у семи томах. Досі ж, по революції, видавали тільки однотомники його творів. Лише в 1972-му році "Наукова Думка" в Києві видала тритомник, куди увійшло дещо з того, що після першого повного видання було замовчуване.

З усього бачимо, що Степан Руданський був надзвичайно працьовитим, талановитим і патріотичним автором, що за коротке життя створив такий великий доробок.

Він мав дружні зв'язки з низкою діячів нашої культури, лк з композитором Ніщинським, істориком Миколою Костомаровим, публіцистом і політичним діячем Мих. Драгомано-шім та іншими. Гострий розум, глибока ерудиція та дотепність справили велике враження на історика Костомарова, який назвав його "направдивовижу талановитою людиною". Іван Франко також писав про Руданеького, що він має "великий поетичний талант, обік Шевченка найвизначніший в українськім письменстві 19-го віку". Дуже високу оцінку також дав Франко перекладові "Іліяди", що його зробив Руданський.

Тож, підсумовуючи, можна сказати, що, завдяки своїй майстерності, творчість Руданеького була одною з найпопуляр-шших в Україні й далеко поза нею. Глибока ліричність його пісень, дотепний гумор, тонка іронія над людськими недоліками спричинились і до безлічі його перевидань, і до того, що його твори були перекладені багатьма мовами, зокрема німецькою, польською, білоруською, молдавською, естонською, чуваською, угорською, румунською, болгарською, грецькою, французькою, англійською та російською.

Сучасні літературознавці і в Україні підкреслюють, що зо-

69

крема гумористичні поезії Руданського. відіграли величезну літературну, а ще більше суспільну ролю. Іван Франко, Ле_ ся Українка, В. Самійленко, М. Чернявський, П. Капельгоро-дський, Микола Вороний (останні три знищені в 30-их роках,) та інші часто користувалися засобами сатирично-гумористичної творчости Руданського, а іноді просто наслідували засоби "незрівняного анекдотиста" — Степана Руданського.

ЯСНА ЗІРКА УКРАЇНСЬКОГО ТЕАТРУ (Марія Заньковецька в спогадах сучасників)

Мало видатних українських акторів, діячів театру, можуть похвалитися таким надзвичайним успіхом, який мала славна Марія Заньковецька. Хто ж бо ще міг так зворушувати душі глядачів, тримати їх у такому напруженні, заполонювати й чарувати своєю грою, як вона, Марія Костянтинівна Заньковецька, ясна зірка клясичного українського театру, одна з тих великих, які в 1881-1882 році заснували в Україні перший професійний театр. Недарма ж її сучасники, видатні корифеї українського театру, знавці театральної справи, казали, що її праця на українській сцені — це безперервний тріюмфальний похід. її майстерне виконання своїх ролей чарувало не лише глядачів, а й самих акторів, які грали разом з нею.

Марія Заньковецька (справжнє прізвище Адасовська) народилась у 1860-му році в селі Заньки, біля Ніжина, на Чернігівщині, в родині поміщика. Виховувалась у консерваторії в Гельсінкі. Маючи 17 років, одружилась з російським офіцером Хлистовим, але будучи з ним в Бендерах, познайомилась з українцем, офіцером і артистом Миколою Садовсь-ким. Захопившись рідною сценою, лишила свого чоловіка й одружилось з Миколою Садовським, одним з найбільших майстрів українського театрального мистецтва. Від 1882-го року, коли організувався український театр, вона була одна з співтворців його й основноположників. Працювала то в театрі М. Кропивницького, то в Опанаса Саксаганського, то в Миколи Садовського, то в Михайла Старицького та інших. У 1905-6 роках разом з Садовським брала участь в театрі "Руської Бесіди" в Галичині. Протягом 40 років з величезним успіхом грала в безлічі українських п'єс. Померла наприкінці 1934-го року в Ніжині, на 79-му році життя, а поховали її в Києві.

Про Марію Заньковецьку, після її 40-річної праці на українській сцені, лишилося безліч чудових спогадів, як про незрівняну артистку. Та і в самій біографії багато цікавих і зворушливих місць. Не можна не згадати випадку, що трапився з нею, коли її віддали до пансіону в селі Копилівці. Малій Марусі тоді пішов 8-ий рік. Вона виростала серед сільських дітей, знала багато казок, пісень, уміла гарно вишивати. Одягалась вона як прості сільські діти. їй тоді домашній кравець пошив чудове українське вбрання. Ідучи до пансіону, Маруся одягла свій український костюм і сап'янці. Але в пансіоні поміщиці Гувернантка, що навчала французької мови, почала сміятися з неї, з її української мови. Навіть змусила одягти іншу одежу, а на груди начепила аркуш паперу з літерою "Р", що означало "ледащиця". Ображена дитина не витримала такої суворої кари і зневаги і на третій день вранці, поки ще всі спали, швидко вдягла своє "мужицьке" вбрання, чобітки-сап'янці й побігла додому. Треба було пробігти з три верстви. Але на узліссі стояли цигани. Побачивши її, циганчата накинулись на дівчинку, зірвали з неї всю одежу, зняли чобітки, відібрали вузлик, що мала в руках, — і пустили в одній сорочечці...