Люди Великого Серця - Чуб Дмитро
У такому вигляді вона, плачучи, прийшла додому. Так закінчилась її перша наука. Ніякі вмовляння, ніякі вибачення та обіцянки поводитися з дитиною делікатніше — ніщо не допомогло. Сказала "не піду" — і не пішла.
Після цього Марусю віддали до Чернігова, теж до пансіону, де були інші обставини. Цей випадок Марія Заньковець-ка розповіла, уже будучи видатною артисткою, приятелеві й театральному критикові В. Чаговцеві, який згадує у своїх спогадах.
Щодо своєї сценічної праці, Марія Заньковецька вважала, що глядача можна загіпнотизувати. І справді, своїм виконанням вона так впливала на публіку, ніби тримала її під гіпнозом. Артист і режисер Іван Мар'яненко згадує, що Марія Костянтинівна... "маючи виключну акторську інтуїцію й хорошу пам'ять, була надзвичайно спостережливою. Знала добре тодішнє село.." Звідси виключно кольоритна мова, а найголовніше — це стихійне акторське начало. Вроджена благородність, почуття міри. Ціла гама найскладніших і найтонших внутрішніх психологічних та емоційних ритмічних візерунків втілювали дуже яскраву художньо-правди— ( ву, виразну і разом з тим економну форму."
"На сцені, — згадує далі Мар'яненко, — під час дії Марія Костянтинівна своєю надхненною грою, силою свого могутнього таланту захоплювала не тільки глядача, а й своїх партнерів, підносячи їх одночасно на вищий щабель. В патетичних сценах її очі то затуманювались, то горіли, як зорі, то кресали іскри. Голос її то був м'який, дитячо-довірливий, то повний безнадійности, горя, то буряний, клекочучий (здавалось, могутній баритон дзвенить), то раптом сріблястий сміх розкотиться. Хто раз почує цей голос, той все життя пам'ятатиме його." Крім цього, — каже Мар'яненко, — вона "мала прекрасну зовнішність і, особливо, надзвичайно виразні чарівні очі, красивий, великого діяпазону голос, яким уміла відтінити особливості української народньої пісні. Весільні пісні у її виконанні — це неперевершерне, це шедевр.
Майже всі ролі Заньковецької — це "трагічні пісні трагічного кохання". Виконуючи їх, вона так проникалась ними сама, що в найнапруженіших місцях плакала справжніми сльозами, викликаючи сльози в глядача.,.
її учень, режисер театру Б. Романицький, згадує такий випадок у першому році його праці з Заньковецькою в п'єсі М. Старицького "Не судилося". Це було в 1915-му році. Він тоді був ще молодим актором. Вона грала Катрю, а він Дмитра.. За ходом п'єси в останній дії Дмитро вбігає до хати і застає непритомну Катрю, яка лежить долі. Він її підводить, і лише згодом Катря починає говорити. "І от іде остання дія, — згадує режисер, — я стою за лаштунками, готуюсь до виходу. Заньковецька грає на сцені сама. Нарешті, Катря падає непритомна. Треба виходити Дмитрові. Я вибігаю, підбігаю до Катрі-Заньковецької, нахиляюсь, щоб у-зяти й підняти її, беру за руку, а рука якась дубова, глянув на обличчя, на всю постать непритомної Катрі і... буквально злякався. Я вже забув, що передо мною Заньковецька, я бачив, що Катря по-справжньому непритомна, тобто знепритомніла не Катря, а сама актриса... Що ж робити? Як далі провадити сцену? Адже Катря мусить зараз говорити... чи, може, якось дати знати помічникові режисера, щоб дав завісу?.. Все це блискавкою майнуло в голові, а я стояв розгублений і не знав що робити.
— Чого ж ти стоїш, дурний, бери! — почувся досить таки "зловісний" шепіт "непритомної" Катрі. Ну, далі все зрозуміло. Наша сцена пішла, як слід.
Заньковецька ніколи не втрачала самоконтролю і, перш за все, відчувала ролю в цілому. "Як я отут почую, — показувала вона на груди, — то тоді я її зіграю, а як ні, то й братись не буду".
Вона була глибоким і переконаним реалістом, ненавиділа фальш у мистецтві. Реалізм Заньковецької поширював рамки побутових п'єс і надаваз їм гострого ідейного звучання. Мабуть, через те не любила вона віршованих ролей.
Заньковецька любила процес шукання образу, старанно вишукувала засоби вияву, виявляючи багатющий асортимент тих засобів. Найтяжчі місця ролі артистка на пробах провадила неповним голосом, мов би внутрішньо прислухалась до своєї ролі, ніби поступово шляхом проб наповнювала себе ролею і лише останні проби грала з повним емоційним напруженням, немов до самозабуття.
Той же режисер Романицький пригадує одну з таких проб. "Це було, — згадує він, — готування п'єси "Понад Дніпром". Заньковецька грала нову для неї ролю матері.
Марія Заньковецька
Післязавтра вистава. І от підходить кінець другої дії, де йДе прощання матері з своєю оселею, садибою, із своїм сином Мироном. (їх злидні женуть на переселення). Мирона грав Саксаганський. Він же ставив п'єсу. На сцені майже вся трупа, бо перед цим відбулась масова сцена. І от перші слова матері-Заньковецької — буквально вдарили по нервах всіх присутніх: ^
"Хаточко ж моя" — не проговорила, а, проспівуючи (в пляні народнього голосіння), просто проридала ці слова За-ньковецька. Ми всі окам'яніли, — пише режисер, — а Зань-ковецька дійсно таки ридала, п'ючи свої сльози й заливаючи ними своє обличчя. Кінчає монолог, дає репліку Сакса-ганському, а той стоїть мовчки, очі повні сліз, павза, щось' хотів сказати, знову павза, потім Саксаганський махнув рукою і мовчки вийшов у сад. Репетиція перервалась".
Заньковецька вірила, що глядача можна загіпнотизувати, а справді, це був колосальний самогіпноз самої Заньковецької.
Така чудова гра Заньковецької, а також таких корифеїв українського театру, як Саксагансьький, Садовський, Кро-пивницький, Затиркевич-Ка'рпинська швидко піднесли наш театр на високий рівень, завойовуючи симпатії українського глядача.
Слава про український театр скоро полинула далеко за межі України, і 1886-7 року, через чотири роки від .початку своїх виступів, Заньковецька разом з театром з надзвичайним успіхом виступає в Петербурзі й Москві, де вона відразу причаровує глядача.
"Щось невимовне, дивне, неописане трапилося, — пише Микола Садовський у своїх спогадах, про її участь, зокрема в "Наймичці". Це був такий тріюмф українського слова, якого воно більше ніколи не зазнавало. Заньковецька, цей велетень і талант, розгорнула перед публікою дивні риси простоти й мистецтва. Публіка, яка звикла до штучного й через це блискучого виконання імператорський артистів, потонула в тій божественній, художній простоті артистки... Уперше в житті своїм сальон побачив таку артистичну гру, від чого мусив переконатися, що в .мужичому, змученому працею тілі, під драною його свитиною, б'ється часто серце, гаряче серце. Це переконання дала їм художньо-чарівна гра Марії Заньковецької. Зате ж і вітала її публіка! — пише Садовський. — Вся заля, набита, мов вулик бджолами, блискучим панством сальонів, стогнала й гучно вітала артистку".
А в газеті "Новоє время" з'явилась досить велика стаття її редактора О. Суворіна під наголовком "Заньковецкая в "Наймичке". Тож навіть цей ідеолог "чорної сотні", реакціонер, публіцист і критик, що досі цькував усе українське, хоч і бачив немало постав чужоземних театрів, не міг стримати захопленого вигуку: "Такої артистки нема у нас і за всю нашу пам'ять не було... І всі ці відтінки почуттів, які звучать то ніжністю, то горем, то благанням, то відчаєм, то дитячою наївністю, передаються п. Заньковецькою, її чудовим голосом з такою досконалістю, що не знаєш, чи є які недоліки в її грі. Я просто кажу: іншої такої актриси я ніколи не бачив". Більше того, цей же Суворін, що не визнавав ніякої України й ніякої української мови, став навко-люшки перед Заньковецькою і при всіх благав її, щоб переходила на працю до російського театру: "Бросайте, — казав він, — вашу узкую малороссійскую речку и выплывайте в наше широкое, безбрежное русское море". Та Заньковецька не лишила рідної сцени; вона лишилась вірною своєму народові і своєму мистецтву.
Справді, дивлячись на чудову гру наймички-Заньковець-кої, публіка глибоко переживала разом з нею, хвилювалась і плакала тоді, коли плакала наймичка.
Про незвичайний успіх українського театру довідалися й вищі кола Петербургу. Незабаром на виставу прибув великий князь Костянтин Костянтинович, а згодом наших артистів запросили грати до великої княгині Олександри Оси-півни, яка після вистави та зустрічі з Кропивницьким та Заньковецькою сказала ламаною російською мовою: "Мне ґаваріл, што я нічего не будет понімай, но я всьо понімай. Ето очень карашо, так весело і тепло, бладарю".
Після цього українську трупу запросили до царського палацу. На вистави хотів подивитись сам цар Олександер 3-ій. Оскільки він хотів побачити на кону трагічне й смішне, то було поставлено дві п'єси: "Назар Стодоля" Т)араса Шевченка та "Як ковбаса та чарка, то минеться й сварка" М Ста-рицького. Водевіль "Як ковбаса та чарка", як видно, більше сподобався, бо на зустрічі після вистави, як згадує Са-довський, цар сказав: ..."Я очень много слыхал о вашей игре, господа, гм... а сегодня я убедился, что ето действительно превосходно; в особенности......последнее......Благодарю!"
"Ми всі похилили голови", — каже Садовський.
— Где играли? — звернувся він до Заньковецької. Але у неї, видимо, від ляку душа сховалась у п'яти, і вона мовчала. Бачачи, що треба комусь дати відповідь на царське питання, я осмілився й промовив за неї: "На юге, ваше императорское величество".
"Величество" глянув на мене і привітно хитнув головою.
Українці таким чином і тут здобули велику славу. Той величезний успіх можна було бачити й з того, що відома
Іван Карпенко — Карий
французька оперета, яка саме прибула з Парижу до Петербургу на ґастролі, в ті дні була порожньою".
Відомо також, що Марія Заньковецька справила велике враження й на таких велетнів російської культури, як Лев Толстой, композиторр Петро Чайковський, Антон Чехов. До речі Чехов, мати якого була українка, відвідував кожну виставу, де грала Марія Костянтинівна, познайомився з нею, листувався і навіть збирався написати спеціяльну для неї п'єсу.
Лев Толстой теж бував на виставах української трупи. Як довідуємося з книжки А. Сахалтуєва "Л. М. Толстой і українська література", незабутнє враження справила на нього Заньковецька своєю грою в ролі Олени в п'єсі Кро-пивницького "Глитай або павук", яку бачив Толстой в Москві восени 1887 року. Він був так захоплений, як згадує артистка М.
