Люди Великого Серця - Чуб Дмитро

Молодь довго аплодує своїй улюбленій поетесі. Леся Українка піднімає руку, немов хоче погасити цей шквал щирого захоплення і пошани. Настає тиша. Напружена тиша. І серед неї наростають слова, вони мов снігова хуртовина, заполонили залю і всіх, хто

був у ній, підхопили й понесли туди, де "досвітні вогні" вже горять"...

"Кожне слово полум'яної поетеси, кожен жест її горів і кликав ставати на борню, і тепер перед нами стояла уже не слаба змучена постать, а всевладний титан:

Вставай, хто живий, в кого думка повстала! Година для праці настала! Не бійся досвітньої мли, —

Досвітній вогонь запали, Коли ще зоря не заграла.

І знову буря оплесків".

"Леся Українка, — як згадує письменник Євген Кротевич,

— — уміла також іноді осаджувати декого однією-двома фразами. Колись багата волинська поміщиця, графиня Колонно-

Чосновська, запитала:

А чому це ви, Ларисо Петрівно, вживаєте завжди мужицьку мову?

— А чому ви, графине, — усміхнувшись відповіла Леся Українка, — вживаєте мужицький хліб та все інше придбане мужицьким трудом?

В цьому бачимо і її патріотизм та любов до свого народу, і дотепність.

Ще більше бачимо про її погляди з іншого випадку: близький Лесин земляк Мачтет, що народився в Луцьку, але писав російською мовою і був знаним пізніше революційним діячем, будучи якось у Лесі, жартома сказав російською мовою: "Бы, Лариса Петровна, не пишете стихов по-русски, потому что по-русски они выходят у вас хуже". На це Леся також жартома відповіла: "То ви гадаєте, що я не зумію написати гарного вірша російською мовою? Ось я вам зараз доведу, що ви помиляєтесь". Вона пішла в суміжну кімнату (Це було в Колодяжному в Лесиному будиночку. Влітку саме попід вікнами цвіли квіти тютюну (нікотіяна), які дуже сильно пахли вечорами) і написала вірш російською мовою "Когда цветет никотиана", принісши його на суд цілого гурту родичів і знайомих, що саме гостювали в Колодяжному. Всі визнали, що вірш гарний. Тоді Леся подарувала його Мачте-тові, взявши з нього слово, що він ніколи не буде його друкувати, бо вона принципово не пише російською мовою белетристичних творів і поезій. До того ж Леся підкреслила: "У Росії є кому писати, а в Україні мало таких людей".

І справді Леся Українка ніколи художніх творів не писала російською мовою, хоч їй і пропонували добрі гонорари. Уже після смерти Мачтета, (помер, отруївшись рибою в 1900 р.) як зазначає Ізидора Петрівна, хтось пізніше передав цей Лесин вірш Максимові Рильському, який його опублікував, дещо змінивши, але не зазначив про це в примітці.

З іншого випадку, що стався в Єгипті 1909-го року, коли Леся Українка перебувала там на лікуванні, бачимо, що вона бувала суворою і рішучою. Це було в готелі "Контінен-таль", де вона мешкала. В тому готелі жило також чимало людей, що приїхали з Росії та з України. Микола Охріменко, що був тоді ще хлопчиком і якому Леся Українка давала лекції з мови, пригадує сооі такий випадок: два арабські хлопчики помогли Лесі переоиратися з іншого готелю до готелю "Контіненталь". идного з них звали Саід, а другого Му-хамед. Леся дуже дооре ставилась до них. .незважаючи на свою оїдність, вони оули дуже чесними і теж були дуже прихильні до нашої хворої. їм оуло по і 4 — іі) років.

Одного разу, як згадує Охріменко, він почув на веранді збуджений голос своєї матері. Суворо и з обуренням вона когось відчитувала. Підбігши до веранди, Охріменко побачив, що на східцях стояли два курортники — Мордухович, що лікувався від ожиріння і К-ко, який видавав себе винахідником якогось медичного засобу. У кожного з них було по пляшці. А на землі біля східців билися і голосно лаялись Саїдка і Мухамед, вириваючи щось один від другого. Вони билися за пляшку. Стало відомо, що ці дорослі споювали арабських хлопчиків, а мати Охріменка обурювалась.

Охріменко кинувся рознімати, пляшка впала і розбилась

об камінь. Але ці двоє дорослих подали хлопцям ще по пляшці і жестами показали, щоб Охріменко не втручався, але він вихопив у хлопців пляшки і закинув у кущі. У цей момент на веранду вийшла Лариса Петрівна в супроводі матері Охріменка, Як передати те, що сталося слідом за цим? — запитує Охріменко. Мою добру Ларису Петрівну було не впізнати. Ніколи я не бачив її такою, ні до, ні після цього випадку. Хвора нога примусила її спертися на спинку крісла, але йому здалося, що зараз крісло полетить на голови цих двох брудних людей. Що вона їм говорила, що кричала, він усього не міг пригадати. Запам'яталась йому тільки одна погроза: "Я постараюсь, — говорила вона, — щоб через пресу весь Київ, вся Росія, всі ваші знайомі узнали про вашу бридку поведінку, поведінку культурного дикуна". Ці слова Лариси Петрівни стосувалися Мордуховича, бо рухливіший і меткий інший пан блискавично зник, 3 палким гнівом накинулась Лариса Петрівна на розгубленого Мордуховича. Вона буквально загнала в куток цього товстуна, і перед його гладкою пикою мелькали стиснуті кулаки виснаженої, хворої жінки. Цей випадок ще раз показує і рішучість нашої поетеси і

почуття обов'язку стати на оборону покривдженого й слабшого.

Загалом же Леся Українка була завжди спокійна і розважлива у своїх діях. Доказом цього буде також один випадок, що стався в тому ж Гелуані, поблизу Каїро, в Єгипті, про що згадує той же Охріменко в своїх спогадах. Астрономи передбачили, що 5-го травня 1910-го року, о 9-тій год. вечора, мало статися зіткнення землі з кометою. Всі хвилювалися. Місцеве населення збиралося гуртами й молилось, каялось в гріхах. З 5-го на 6-те травня люди не лягали спати. Але Леся була спокійна. Вона казала, що коли має бути катастрофа, то ніхто її не відверне, і була спокійна, хоч сиділа біля під'їзду і спостерігала за небом. Але пройшов визначений час, була тиша і нічого не сталось. Казали, що комета розсипалась, не долетівши до землі.

Із сучасних їй літераторів найбільше цінила й шанувала Івана Франка, який був близький до її поглядів. Але високо оцінювала і творчість таких, як Стефаник, Старицький, Коцюбинський, Мартович. Коли появились перші збірки Олеся, була захоплена його лірикою, казала, що тепер вона не писатиме більше ліричних поезій, бо Олесь, мовляв, пише краще за неї. Але писала й далі, а Олеся критикувала за русизми, за неопрацьованість форми.

Дуже поважала Марка Вовчка за її творчість, а про неї са-

101

му казала, що вона знала такі тайни історичної душі українського народу і такі глибини, яких тепер уже ніхто не знає або не вміє виповісти.

З Кобилянською була в Лесі особиста дружба. Кобилянсь-ка навіть гостювала в Лесі Українки в Гадячому 1889 року, а Леся — в Кобилянської в Чернівцях 1901-го року. Гостював у Колодяжному в Лесі Українки і Іван Франко з родиною.

Дуже захоплювалася Леся діяльністю композитора Миколи Лисенка, про якого вона казала: доки будуть такі люди,

як Микола Віталійович Лисенко, доти українська справа буде розвиватись.

А про галицьких поетів і письменників Леся якось сказала: і як вони й досі не навчились вірних наголосів. Коли була у Львові, чула, як читали її поезії з невірними наголосами.

Підсумовуючи, варто згадати, що деякі літературознавці в своїх працях роблять Лесю Українку трохи не комуністкою. Правда, Леся була близька до соціялістів, ліві течії в гі часи царського гніту були дуже модні, і молодь захоплювалась ними. Справді ж глибокий патріотизм, що прагнув до самостійности України, був основою в її поглядах і діях. Вона читала багато і теоретиків марксизму, і твори самаго Маркса, але на все дивилась критичним оком. Це потверджується в листі Лесі Українки, якого вона писала 30-го серпня 1897 року сестрі Ользі. Там є такі рядки: "...Тим часом не роблю, як і перше, сливе нічого, от тільки половину "Капіталу" (це відомий твір Карла Маркса — Д. Н.) "проштудирувала" (читати його не можна) і, знаєш, чим далі читаю, тим більше розчаровуюсь: я не бачу тієї "строгої системи", про яку говорять фанатики сеї книжки, бачу багато фактів, чимало дотепних гіпотез і ще більше просто дотепів, але багато зостається для мене темного, невиясненого, недоговореного і в науковій теорії і в практичних виводах з неї. Ні, видно "нова євангелія" все таки потребує безпосередньої віри, ніж її у мене єсть... Добре бути такою натурою, як моя "товаришка", їй всього 20 літ, але вона вже зложила собі певні категоричні мірки і рамки, і вірить в них без критики. Се навіть мене дражнить. Наприклад, у неї в голові неможливий сумбур щодо "областних вопросов", вона зовсім не в стані розрізнити "шовінізм і національне питання", "автономія і сепаратизм", "політична солідарність і централізм", гірше всього, що вона не розуміє сього раз назавжди і що такий незламний "гвіздок" є, здається, в головах більшости росіян з "центральних губерній".*

* Ольга Косач-Кривенюк. "Леся Українка. Хронологія життя і творчости". Стор. 398-399.

102

Тим часом здоров'я Лесі Українки все гіршало, хоч вона і в найтяжчі часи не складала своєї гострої зброї — мистецького слова. У 1909-му році лікарі в Берліні відмовились від операції. Побувши, за їх порадами, три зими в Єгипті, поетеса переїжджає на Кавказ. У своїх спогадах письменниця й товаришка Лесі, Людмила Старицька-Черняхівська, наводить один рідкісний лист Лесі Українки, писаний в останній рік життя: "Здоровля в мене тепер таке тонке, що навіть за таку періодичність роботи, як ви знаєте, я ручатись не можу, бо от, наприклад, від Різдва до Великодня сього року я абсолютно нічого не могла писати; та й се фраза: що я пишу "только в приладке умопометельства" (тільки в стані божевілля — Д. Я.), Ьо я тоді тільки можу боротись (чи скорше забувати про боротьбу) з виснаженням, натурою й іншими пригнітаючими інтелект симптомами, коли мене попросту гальванізує ідея фікс, якась непереможна сила. Юрба образів не дає мені спати по ночах, мучить, як нова недуга, — оттоді вже приходить демон, лютіший над усі недуги, й наказує мені писати, а потім я знову лежу zusAммENGEк:LAPт, як порожня торбина. Отак я писала "Лісову пісню" і все, що писала останнього року".

Подібна історія була з одним із перших її драматичних творів — поемою "Одержима", яку Леся написала за одну шч 1901-го року в Мінську, коли тяжко переживала, доглядаючи умираючого приятеля С.