Тарасик - Хоткевич Гнат
А отець Іван так просили...
Аж одступила баба на крок.
— Хто? Ба... Батюшка???
— Та батюшка ж... Хіба б же я сама пішла без його волі? Піди, каже, попроси тітку Секлету. Вже як вона не поможе, так, мабуть, мені й ніхто не поможе...
Секлета задумалася. Потім перехристилася побожно й почала одягатися.
— Як уже самі батюшка мене просили, так уже піду...
І пішла. Матушка упхнула Секлету до кімнати, а сама й не появилася!..
Увійшла баба Секлета, стала коло порогу. Сором їй!.. Пригадалася картина навчання, пригадалися деякі удосконалення процедури, що вона сама внесла в процесі роботи... Ну, як його приступити з тим усім до батюшки та почати: "Чи дна, чи кра... чи дух, чи питух?"
І батюшка. Дивиться на бабу, а перед ним та ж картина навчання. Та як згадав, як перебріхувала Секлета слова, як замість "вісімдесят три сустав" говорила "вісімвдристав", та як розрегочеться! Нарив прорвався в горлі — і за півгодини отець Іван уже сидів за столом!
Торжеству матушки не було границь!
— А що? Не я казала? Не казала я?
Ні отець Іван, ні переконфужена вкрай Секлета її не розчаровували. А слава
Секлети пішла тепер і по містах, і по городах, і де кури не допівають... Головним агентом розповсюдження тої слави була матушка. Вона всім і кожному розповідала, як отець Іван був уже при смерті (ну, от тобі кончається й квит!..), а Секлета прийшла...
-1 матушечки ж ви мої!.. Пошептала там, що сама знала, і як рукою зняло! Дивлюсь, мій отець Іван за півгодини хоч у танець!.. Ні-і!.. Наша баба Секлета — о-о-о!.. Над неї нема в наших околицях!
Хоч на цьому пункті не всі були згодні з матушкою. Дехто на перше місце ставив татарина з Сегединець.
— Він не так, як наші, пользує, а у нього є книга своя, татарська, так він виписує слова якісь із тої книги на два папірчики й дає. Один папірчик треба у воді намочити й з’їсти, а другий покласти на вугілля й обкуритися. Силно помага!
— Ну, я б до такого не дішла. Та він же нехристь!.. Хто й зна, з якої то він книги пише... Може, то книга чортівська.
— То вже я не скажу, що воно за книга. Кой-хто грамотний заглядав. Так кажуть, що письмо не наше: крючечки якісь та закарлючки. Ну, тільки помога.
Хто й зна. Може, як хто гріха не боїться...
— Та вже, чуєте, як припече, то рада б до кого піти та піти. Он як мене вхватило минулої осені за поперек, так насилу-насилу оддало. Я вже думала, що й не оддасть.
— А з чого то у вас було?
— Задано! Не інакше, як задано.
XXXII
Тарас ходить у своїх думках і нічого не помічає. А воно таки твориться щось довкола.
Он сьогодні матушка в пекарні... Ходили, ходили й наче нічого, а потім нараз застогнали й притулилися до одвірка. Ледве додибали до своєї спальні. А в скорості після того з кімнати швидкою і якоюсь суетливою ходою вийшов отець Григорій. Це Тарас уперше бачить, як суєтиться цей сухий і малопривітний чоловік.
— Біжи, Тарасику, до баби Ониськи й приведи зараз же сюди!
— Пощо? — чомусь запитав Тарас. Йому самому стало дивно: навіщо це він запитав? Ніколи не перепитував — і от тобі на!
Отець Григорій скипів.
— Не твоє діло!.. Тебе посилають, то маєш іти. Усякий наймитчук та ще буде тут перепитувать. Іди мені зараз! Але йди! — натиснув отець Григорій. — А то я тебе знаю!.. Тебе пошлють за ділом, а ти ханьки мнеш, на водичку та на птичок любуєшся. Щоб одна нога тут, а друга там — чуєш?
Тарас побіг. Він ув’язав цю спішність із тими стогонами матушки і усвідомив, що дійсно треба бігти.
Отець Григорій кинув услід.
— Як не застанеш дома, піди по селу й відшукай — чуєш?..
Баби, як на те, й справді не застав Тарас дома. Почав розпитувати, бігати по хатах і нарешті знайшов.
Баба не дожидала, що їй скаже Тарас, а сама запитала:
— Що?.. Хіба вже?..
— Вже! — відповів Тарас, хоч сам не знав, о чім він говорить. Бабини збори були невеликі. Ні ланцетів, ні пінцетів вона не брала. Одягла тільки чисту сорочку та помила руки в діжечці, що стояла коло дверей. Води на похваті не було, а там помийцята, які чистенькі збираються.
Коли Тарас із бабою увійшли до сіней, із спальні було чути, як дико кричала матушка. Крик був якийсь нелюдський. У кутку, дрижачи, стояла Явдошка і дрібно хрестилася. У Тараса забилося серце. Він згадав, що так само кричали мати перед тим, як Йосипко народився...
Баба розмотувала на собі хустки, але їй не йшло якось споро. Обтоптувала чоботи та все приговорювала:
— Ой лишечко! Ой Господи! Та невже по всім? Матушка наші скорі, то правда. Самі розказували, як Ясь — на що вже першенький, а й то так і вискочив!.. Матущка наші й без баби справляються. Он моринецька попадя — мене й туди кличуть!.. — от та так.трудно оброжалася. Прийшла я до них, а вона — ой рятуй мою душу! Синя, як пуп!
Ще дужчий крик матушки перервав охічну до балачок бабу.
— Іду, йду, йду!.. Ось, ось я!
Баба аж підбігла. Тарас і собі подався за нею. Але те, що він побачив, змусило його засоромлено зараз же вийти геть.
Крики матушки перейшли у якесь ревіння, в паузах котрого чувся спокійний, рівноважений голос баби Ониськи. Рев матушки був дикий, переразливий і, здавалося, не міг більше рости, а проте ріс і наповняв усе собою. Не можна було уявити, щоб такі звуки могла видавати людська горлянка. Вони проникали крізь стіни, двері, вікна і все будоражили. Здавалося, якби лежав на землі камінь, вони підняли б і камінь.
Явдошка, закусивши губу і якось постогнуючи, побігла до пекарні. Пішов і Тарас. Там застав о.Григорія. Батюшка ходив широкими кроками й сильно сопів. Тарас став коло дверей. Він колотився, як у пропасниці.
І нараз, коли крики стали вже безпереривними, як звук труби, раптом все утихло... Тарас вибіг, весь дрижачи, й став під дверима спальні.
— Гей! Хто там є? — крикнула баба, і її голосу не пізнав Тарас. Скромна, тиха баба здобулася нараз на якісь начальницькі ноти й кричала, мов полководець.
Мимо Тараса пробіг, дрібно перебираючи ногами, отець Григорій. Тарас машинально за ним.
— Чого ви мене так пізно покликали? — якось аж наче крикнула баба на отця Григорія. — Нічого не положено, нічого не приготовлено! Біжіть хто та води теплої подайте!
Отець Григорій, як хлопчик, кинувся справді бігом — і Тарас не пізнавав суворого, величного служителя престолу. Взагалі Тарас нічого не пізнавав сьогодні.
Баба сердилася.
— Ні пелюшечки, ні ряденця... І як же ви так, матушко, до послідньої минути?
Матушка лежала з закритими очима, безсило розкинувши руки й не
ворушила ні мускулом. Відпочивала! І якщо розумів коли в житті Тарас це слово, то, власне, тепер, дивлячись на матушку.
— На, подерж! Та гляди, не придави!..
Раптом почув Тарас на руках у себе щось тепле й безконечно ніжне. В шматинці десь там глибоко щось легенько-легенько ворушилося й пищало.
Тарас стояв, але лице його застигло у радіснім якімсь здивуванні. Все тіло перейняв радісний трепет, причини якого він не знав і не розумів. Оцей теплий клубочок став неначе безкінечно дорогим, немов частиною його самого. Хотілося міцно-міцно притулити його до грудей — і страшно було ворухнути мускулом, щоб не придавити або не впустити.
Все це тяглося дуже коротко, бо вже баба наготовила якесь шмаття, Явдошка принесла літепла, отець Григорій увійшов і без толку шурхався то туди, то сюди.
Хвора довго протягаючи голосом, питала: "що воно там"?
— Дівиця! — якимсь особливим тоном сказала баба.
Тарас іще б стояв, але на нього півнем наскочив отець Григорій.
— А ти чого стовбичиш? Нема тобі діла? Нема тобі діла? Марш!
Тарас пішов, але вже до кінця дня ходив, мов у якому празнику. Наче співало у нього щось у душі урочистий і радісний гімн!
Ліг спати все під ті ж звуки, а на ранок почув, що прокинувся якимсь не таким, як ліг. Не міг сказати, що з ним сталося, але чув, що відбулася величезна переміна. Ніби й голова та сама й плечі, та ж ряднина, на якій спав. І стіни ті самі й робота — усе так... І не так. Щось нове влилося в усю його істоту, а разом із тим і в усю обстановку оточення.
Якась дивна сміливість уступила в нього. Чув, наприклад, що міг би балакати з отцем Григорієм і безстрашно дивитися йому в очі. Чув фізично, "що міг би витягти зараз здоровенне цебро, повне води, з колодязя. Відчув, що й він дещо знає, коли досі носіями знань він вважав усіх, окрім себе. А тепер от хотілося нараз устати й заявити свою думку: "А я думаю так!.."
І весь світ по-інакшому розцвітився від тих змін. Речі, що вчора ще мали один бік, показалися нині в усій многогранності сущого, але не безконечними. Безконечність і загадковість взагалі зникли. Про все можна говорити і так, і так, все можна роздивитися й мати на нього свій погляд.
І це все до такої міри було відчутне, до такої міри реальне, що Тарас оглядав свої руки, як той, хто вбрав на себе дорогу й незвичну одіж. Що це? Звідкіля це? І радісно якось було й тривожно.
Цілий день працював Тарас із подвоєною енергією, в якомусь захопленні. Йому здавалося, що він повинен надмірно уважно й щиро робити — нехай знають!
І ще щось дивне таке почував. Мов оце — працює : ласку комусь тим робить. Мов нагороджує когось недостойного. "Ви он як, а я он як!"
І робив за двох. Не оминуло це уваги отця Григорія, але він приписав це скуткуванню своїх наук. Ні, воно таки добре, як нагримати як слід.
Двері в поповому будинку й не зачинялися. Почувши про новину, хазяйки мало не всього села почали приходити з поздоровленнями. А що закон велів приходити не з порожніми руками, то баби несли, хто що міг: та хліб, та курку, та яєць. Яка бідніша, так хоч у хусточці пшениці чи зерна, яке там трапиться, принесе — аби не з порожніми руками.
За звичаєм, приймати те все повинен батюшка, але отець Григорій не схотів і доручив це діло Тарасові. Отже, Тарас приймав, від бабів приноси, Тарас дякував, Тарас частував бабів горілкою. Баби шепотілися між собою, що який же таки наш батюшка гордий.
— Ми ж не з порожніми руками прийшли. Не кому ж, як йому користь, а він сам і чарки горілки не підніс, спасибі не сказав.
— Це якби знаття, так і не прийшла б...
— Чого там? Закон законом.
— Та й не батюшка ж обродинився.
Тарас використовує кожну хвилину, щоб забігти в кімнату матушки. Прийде, постоїть і піде... А лице його аж наче світиться... А раз насмілився й підійшов до жінки.
— Чи не треба вам чого, матушко?
Матушка зрозуміла почуття, яке керувало хлопцем, і ласкаво кивнула головою.
— Спасибі, Тарасику...
