Тарасик - Хоткевич Гнат

В наступну в нім прокинувся пастух.

"На дорозі? А хіба що, як на дорозі? А ти б у кімнаті закликав би коли та й сказав: "Чорте-бісе! Може, тобі грошей треба?" Вам не нагадай, ідоловим шкуролупам, так ви й захарлати ладні".

Нічого з того Тарас не сказав голосно, але в голові те промайнуло все. Він ішов услід, розпалюючи себе грубими фразами та вдаючи з себе відчайдушного, на все готового парубіяку.

Коло хвіртки батюшка й титар зупинилися, договорили ще трохи. Потім титар поцілував батюшку в руку й вернувся, а батюшка пройшов у хвіртку й замкнув її за собою.

Хвіртка завжди стояла на запорі, це правда, але зараз Тарас відчув це замкнення хвіртки перед носом, як образу. "Це він навмисне, чорт гривастий, щоб я обходив далеко". І пішов кругом, вулицею.

Коли увійшов до передпокою, зупинився. Чув обурений голос отця Григорія.

— Це він так роззухвалиться, що скоро і в вівтар до мене за грошима полізе! Та й які гроші? Що у нас — договір був чи що? Чи ми контракта з ним у нотаріуса писали? А може, він робітник повний? Хлопець та ще до того й ледачий. Я його обув, одяг, а він — гроші!.. Та ще при титереві! Чоловік іще ладен подумати, що ми наймитові нічого не платимо.

— Та таки ж і не платимо, — тихим голосом обзивається матушка.

— Як то не платимо?

— А скільки ж ви йому заплатили?

— М-м... Я, правда, ще нічого не заплатив, але ж заплачу!

А скільки ж ви, господинку, йому положите? — так само тихо питала матушка.

— А скільки ж йому? Він не цілий парубок... я його одягнув, обув...

— То само собою. А скільки таки ви йому положите?

— Ну, скільки? Ну, два рублі.

— На рік?

— Не на місяць же.

— Асігнаціями?

— А то ж срібними?

Мало, господинку... Він же для нас працює, їздить і з нами, і з Ясем, дорогами побивається. І худібки доглядає, і дровець урубає, і в грубі запалить, і куди треба збігає... Ні, два рублі на асігнації мало, господинку.

Але на отця Григорія напав гедзь.

— А більше я не дам!.. Не дам — і годі об тім говорити. А щоб він знав, як між людьми жити й де й з ким як говорити — я віддам ті гроші Микиті. Він старший брат, він йому замість батька й він знатиме краще, куди ті гроші повернути.

Цього вже не міг стерпіти Тарас.

Раптом одчинив двері, вскочив у хату й, задихаючися, белькотів.

— Я не хочу... а я заробив... мені... в мене... я хочу...

Отець Григорій був роздратований. Цей Тарас наважився сьогодні виводити його із себе.

— Як ти смів до хати входити без спросу? Тебе кликали сюди? Тебе звали? Марш до кухні!

Чекайте, господинку, — тихо сказала матушка, і лагідним, але якимось владним рухом одхилила чоловіка вбік.

І диво! Отець Григорій не обурився, не відштовхнув жінку, а уступився і, відвернувшися до вікна, почав нервово барабанити пальцями до підвіконні.

— Що з тобою, Тарасе? Чого ти такий? Навіщо тобі так раптом стали потрібні гроші? І куди ти їх хочеш витратити?

Якби говорив і далі сам отець Григорій, хто його знає, до чого б воно дійшло. Отець Григорій був роздратований, а Тарас просто не знав, що з ним робиться, і, може, закипіла б у нім кров. Батюшка виганяв би його з хати, а Тарас би не йшов і кричав: "Віддай мені моє! Чорти патлаті!.. Любите на чужих спинах виїздити!" Батюшка ухопив би наймита за чуба, а наймит батюшку за патли —всяко могло бути, але лагідний запит матушки все це перевернув.

Тарас зніяковів. Справді — і чого це він так раптом? Заслужив, ну й заслужив, не пропадуть. Треба грошей — прийшов, попросив як слід, по-людському — ну не так же, що мало за рясу не хапав батюшку на вулиці.

Тарас соромливо похилив голову.

— Я... я хотів... там на ограді... прийшов отой...

Безладно говорив Тарас, що приїхав корабейник, привіз багато чудових картин. Тарас не хоче втратити такої нагоди й хоче купити собі генерала... або війну... або...

Матушка уважно слухала. Частину зрозуміла, решту догадалася. Погладила хлопця по голові — і цей рух до кінця обеззброїв Тараса. Він замалим не заплакав.

— От бачиш, Тарасе... Гроші тобі, як я бачу, не так уже й потрібні, а ти приступив до батюшки прямо як з ножем. Не сказав дома, не сказав загодя. Хіба ти думаєш, що у попів так гроші купами й лежать, що коли захотів —стільки й узяв, скільки захотів? Чи попи самі їх роблять? Може ж, і так бути, що нема. Ну от нема й квит! Буває ж так? От ти живеш у нас скільки, то сам же бачив, що сидимо іноді без копійки. Добре, що хазяйство держить, а то б..

Отже коли треба грошей, так треба зарані говорити. І треба сказати, скільки тобі й куди вони тобі потрібні. Бо ти ж малий, ми не можемо тобі всіх грошей на руки давати, бо ти їх можеш прогайнувати. От і зараз. Ти хочеш свої гроші витратити на дурницю, без якої можна обійтись. Ну чи тобі ж купувати картини? Де ти їх дівати будеш? Он у нас своя хата, стіни та й то...

— Я собі скриньку зроблю...

— Ну що з того, що скриньку? До скриньки сорочку треба покласти, шапку, а не картини. Кинь лучче ти оті всі свої дурниці та піди перепроси батюшку, що ти більше так не будеш робити.

— Я не нуждаюся в його перепрошеннях! — кинув, не обертаючися, отець Григорій.

— Матушечко! — оказав Тарас і в голосі його почулися сльози. — Матушечко!.. Дайте мені, ради Христа, мої гроші — я куплю на них картин.

І щось таке почула матушка в голосі хлопця, що як не дивним було для неї подібне бажання, як не протирічило всьому укладу її мислі, вона зрозуміла, що не дати грошей Тарасові — це буде жорстоко.

— Скільки ж тобі дати?

Усі! Усі як єсть!

Матушка посміхнулася.

— Ні, Тарасе, так не годиться. А завтра прийде інший коробейник, принесе ще луччі картини, а в тебе вже не буде за що купити...

Сама того не знаючи, матушка потрапила на могутній аргумент. Справді,

а що як завтра... І Тарас, похиливши голову, сказав:

То дайте, скільки там...

— А по чому ж вони, оті твої картини?

— По три й по п’ять.

— Та й дорогі ж які!.. Дайте вже йому, господинку, коли ласка ваша, хоч на картину. Нехай вже...

— Матушечко! — з поривом кинувся Тарас. — Дайте хоч на п’ять!

— Дурнику! Та тобі ж гроші пригодяться на що путнє! Сам не радий будеш, що потратив на кат знащо!..

Але Тарас так благав, що матушка не могла встоятися й почала просити отця Григорія, щоб дав яку більшу суму.

— Про мене нехай хоч і всі бере! — сердито кинув отець Григорій і пішов до свого покою, грюкнувши дверима. Матушка за ним, а Тарас зостався і не знав, чи йому чекати, чи вже всьому кінець.

Його почала бити нетерплячка. Почало здаватися, що коло коробейника непробитна товпа, всі спішать купити собі по п’ять картин, коробейник не встигає задовольняти всіх вимог і от зараз, у цю хвилину, він продає останню картину.

Тарас уже зірвався бігти, але увійшла матушка.

— Ну, на тобі, — з доброю усмішкою сказала вона. Тарас схопив гроші, забув навіть сказати спасибі й вибіг.

XXXV

Ну що ж... Товпи коло коробейника особливої не було, картини як висіли, так і висять, але захеканий Тарас нічого того не помічав. Підбіг і мовчки сунув коробейникові гроші в руку.

Коробейник глянув, бистро порахував очима й сказав:

— Ну, вибирай што ли...

— А скільки можна?

— Да... бери три махоньких.

Три?.. А я ж просив... — Што просил?.. Думаш картины те дешевы? На щастя Тараса коробейник не встиг іще покласти грошей до гаманця, і в цю історію вмішався один з дідів, що стояв у товпі.

— А скільки він тобі дав?

А твоє, браток, какое дело? Сколько дал, столько дал, — і хотів сунути руку до кишені. Але його схопили за руку.

— Ні, брат, підожди. Чого ж ти ховаєш? Ти покажи.

— Да чево вы пристали? Какое ваше дело?

— Да таке діло, що ми бачили, як хлопець сунув тобі гроші в руку, а сам ма’ і не знав скільки там їх є. Скільки ти йому дав, Тарасе?

— Я... не знаю...

— Он бач! Я ж казав!..

— Як же то так — не знаєш? Скільки тобі було дано? Хто давав?

Батюшка?

— А скільки він тобі дав?

— Я не знаю...

— А як же ти брав? Чи у щот жалування, чи як?

— Мені матушка дали...

— Во! Вишь? Путляєт! Раз батюшка, раз матушка. Украл — так и говори, што украл.

— А як же ж воно було діло?

— Я просив у батюшки... а батюшка не дають... а матушка пішли та й винесли...

— А ти й не пощитав та так і притирив усі москалеві?

Тарас кивнув головою.

— Дурний ти ще, як я бачу. А навіщо ж тобі дано ці гроші? Щоб ти що купував?

— Щоб картини...

— Карти-ини?.. Ну, брат... не віриться щось, щоб наш батюшка та давав гроші на картини.

— Вони й не давали — то матушка.

— Та хоч і матушка. На картини, каже!.. Ну-ну!.. Чобіт нема, а він на картини. Сказано — нема батька.

— А нехай собі купує хлопець. Хіба лучче, якби в карти програв?

У карти не годиться, ну таки ж і картинками забавляцця теж не приходиться, сиротою бувши. Він уже не дитина, пора й на задні колеса оглянутися. Лучче б держав копійку про чорний день, коли завелася...

Гроші в руці коробейника було перераховано і за них, показалося, Тарас міг купити аж п’ять великих картин! Далі наступила найтрудніша річ: які картини власне вибрати? Всі вони прекрасні. Одна краща другої. Забрав би всі, якби міг!

Але так чи інак, а вибирати було треба. І Тарас вибрав. П’ять найкращих у світі картин були його власністю!

Звичним рухом згорнув коробейник картини в трубку. Побачивши таке кощунство. Тарас аж ухопив продавця за руку.

— Ой, дядечку! Та вони ж помнуться?

— Ничево не помнутся! Теперь дураков и по голове можно бить! — і ляснув Тараса трубкою по голові.

Обережно, мов шкла дорогоцінні, ніс Тарас свої картини додому. А дома —не міг налюбуватися! Явдошці показував, та теж захоплювалася. Думав матушці показати та не посмів.

А після того наступили клопоти — де ховати? Досі Тарас ніколи нічого свого не мав, отже не потрібував нічого й ховати. Одежа у нього була завжди тільки та, яку носив. Чобіт або не було зовсім, або були з чиєїсь ноги, латані-перелатані, отже, коли вони переставали нести службу, то просто кидалися в кут — ховати їх було ні для чого. Так само з кожушиною. Так само і з сорочкою: дадуть чисту — буде в чистій, а не дадуть — ходитиме в брудній, поки не розлізеться. Отже, нічого у нього не було і не бувало. Оце вперше ставав власником і вперше чув клопіт — де ховати?

Матушці сказав, що зробить скриньку, але це легко тільки сказати. А як їх роблять?

Постановив вистудіювати конструкцію Явдощиної скриночки, бо у Явдошки була маленька (це не перешкоджало Явдошці говорити: "Я ж таки дороблюся великої, на колесах").

Придивився й змайстрував і собі.