Тарасик - Хоткевич Гнат
Довго після того Тарас відчуває, що батюшка незадоволений, прискіпується й
лає за будь-що.
А Тарас якось не мириться внутрішньо з тими усіма закидами лінивості. От коли б який з його хазяїнів узяв та й сказав йому:
"Тарасе! Роби цілий день. А як добре робитимеш, то увечері будеш малювати. Або читати гарну книжку". Отоді б ви побачили, як би я робив!
Тарас відчув уже потребу в книжці, яка розкривала б перед ним нові обрії, підіймала б у височінь, — а йому кажуть трісок наколоти. І наколов би, але дайте після того книжку, а книжки нема. Бібліотека отця Григорія була недоступною та, зрештою, там, окрім отої історії, й читати було нічого.
І пригадав Тарас отця Івана. Оцей уже не буде замикати бібліотеки на ключ! Цей з охотою дасть усе, що має. І як це йому в голову не прийшло раніше!..
Вибрав вільну хвилину й пішов. Але попав дуже невдало: отець Іван був хворий. Горло боліло (мабуть, заснув у садку не зовсім тверезий, але не признавався). Гумору, щоправда, не тратив і хоч сипло, але обізвався своєю звичайною манерою.
— А! Преподобний Тарас, молі Бога о нас! Ну, йди, йди. Та йди ближче, не бійся: я ще ні одного Тараса не з’їв на своїм віку.
Тарас несміло підходив.
— Сідай, сідай. Бо я, бачиш, лежу. Це тебе отець Григорій прислав?
— Ні... я сам...
— Сам? У гості значить. От спасибі тобі, що здумав. Це ти, брат, зовсім по-євангельському: болящого посити.
Тарасові ніяково. Аж тепер він зрозумів, що це ж таки зухвалість із його боку — турбувати священника із-за своїх якихось дурних примх.
— А що ж тебе принесло? Чи човничок чи весло?
Тарас не міг побороти свого конфузу й мовчав.
— Чого ти стісняєшся? Кажи, що маєш. Я людина, брат, проста.
Тарас пояснив, хоч і плутано, що він прийшов по книжки.
— Книжки? — щиро здивувався отець Іван. — А яких же тобі книжок? У мене ніяких книжок нема.
— Як то "ніяких"?
— Та так. Книжок у мене ніяких нема, от і квит.
Не міг вийти з дива Тарас. Як це так, щоб у батюшки не було ніяких книжок! А виявилося, що дійсно нема. Тарас зібрався йти.
— А ти куди так скоро? Ти посидь. Бо мені скучно самому. Ну, як там у вас? Молитеся? Моліться, моліться Бог гріхи люб... чи той, Бог молитви любить. Отець Григорій дуже богомільна людина: як ото їде до Вільшаної у карт грати, так цілий акахвист читає, щоб виграть. Тільки от не розберу, якому святому. Бо то ж усякі є святі. Знаєш, як мати дівку питала: оце ж ти, каже, була у церкві, так якому святому ти там молилася? — "Ох, ненечко! Там на крилосі стояв та співав. Вусик чорний, брівоньки рівненькі, так я більше йому молилася".
Увіходила матушка.
Ти б ото лучче не молов би казнащо, а лежав би тихо. Кажу — поклич Секлетину.
Отець Іван крутив головою, на знак незгоди.
— Чого крутиш головою? Адже помагає людям — і тобі помогла б.
Це матушка радила вже кілька день хворому чоловікові, щоб закликав бабу шептуху, а отець Іван не згоджувався. Це викликало у матушки немале здивування. Матушка й не знала, що у отця Івана із тою Секлетиною були особливі стосунки. Але — Ьоппу боії, циі таї у репзе1, речі стояли ось як.
XXXI
У тої баби Секлетини помер чоловік. Не помер, а деревом у лісі вбило. І зосталася та Секлетина з дітьми та з голими пучками. Що й при чоловікові було нуждно, а тепер — прямо лягай і собі в могилу.
Похорон одправляв отець Іван і на похороні сказав Секлетині прийти до нього. Баба прийшла.
— Знаєш що, Секлетино! Оце ж тобі, виходить так, нічим жити..
Баба дивилася мовчки. Вона перебувала ще в стадії очманіння.
Нещастя впало на неї раптом. Похорон, кладовище, могила, діти, поминки
— все це перемішалося в неї в голові, й вона не знала сама, на якім вона світі. Не знала навіть, хто власне помер — чи вона, чи її чоловік.
Сказав батюшка прийти — прийшла. Скаже піти геть — піде. І зараз оце: батюшка до неї говорить, а вона ж нічогісінько не розуміє. З усього величезного людського лексикону вона в стані була тепер розуміти тільки одне слово — "на"! От якби хто сказав: "на тобі дітям на сорочки", або: "на тобі півмішечка борошна", це б вона зрозуміла. Може, не догадалась би подякувати, але зрозуміла б.
Так знаєш, що я тобі скажу, — звідкілясь із туману доноситься до неї чийсь чужий голос. Секлетина силкується вслухатись, морщить брови, але туман занадто густий і погано чути.
Сяк-так розсіпав отець Іван бабу, що вона заплакала. Батюшка її щось запитав, а вона розплакалася дужче. Згадала, що іще ж зостався покійник винен корчмареві тринадцять рублів.
— Де ж я їх візьму? — крикнула прямо в лице отцеві Іванові.
-Кого?
— Та тринадцять же рублів!
— Пху, чортова баба! Ти їй — образи, а вона тобі — луб’я. Чи ти не в собі, бабо, чи тебе змалечку з-за вугла мішком прибито?
— Не знаю, голубчику, не знаю... Може, й прибито, ну взять мені їх ніде...
Отець Іван поміркував трохи.
— Знаєш що, бабо, йди ти додому, а як очуняєш трохи — я сам прийду до тебе.
— А чим же я житиму? — серйозним голосом запитала баба.
— Ну йди, йди. Там тебе матушка на щось кликала, зайди до матушки.
Згодом прийшов до Секлетини отець Іван сам і запропонував їй не більше,
не менше, як навчитися ворожити. Баба витріщила очі.
— Та я ж не вмію!
— Ну то що, що не вмієш? Я тебе вивчу.
Бабу вразила така несподівана пропозиція.
— Ой, батюшечко! А чи воно не гріх? Я ж, Богу дякувати, не відьма.
1 Непоштивим буде той, хто подумає щось погане.
555
— Тю, дурна! Якби був гріх, так хіба б же я тебе на гріх наставляв? Я ж таки священик, хоч і поганенький... Відьма... Відьма, брат, це, що корів доїть, а я ж хіба тебе цього навчаю? Я тебе, щоб ти людям помагала. От від пухлини, як ото горло напухне, так ти його мни. Отак-о, отако-о-оо!
І батюшка давав бабі перші лекції народного масажу. Друга лекція була та, що служитель вівтаря вчив бабу шептати. Баба хвилювалася, перебріхувала слова, але хіба не все одно? Отець Іван і сам дещо спрощував, щоб було зрозуміліше.
Ну, кажи: "На горі осіянській ішла діва Марія. Зустрівся з нею Сус Христос". — "А куди течеш, матушко?" — "До тої мированої чи там мированого", — отут скажи ім’я, Катерина там або Хведько. Ну, проказуй.
Баба повторяла, як уміла, отець Іван поправляв.
— Чи дна, чи кра, чи дух, чи питух, чи дниця, чи моровиця, чи з очей, чи з плечей...
— Ой батюшечко!.. Та де ж мені все те вивчити?
— Мовчи, дурна! Це ж тобі кусок хліба на весь вік. Ну, кажи, кажи далі: "По синіх жилах, по жовтій кости, Господи прости..."
Аж упрів бідний отець Іван, але все ж, як-не-як, вивчила баба. З десятьох слів, правда, дев’ять вимовляла по своєму, але зате добився батюшка, що говорила без упину, а це чи не головне.
Далі пішов декоративний бік справи: отець Іван учив, як стати, як братися до діла, усі оті спльовування, обертання, вимірювання, значіння сходу й заходу сонця, кватирь місяця...
— Ти так просто нічого не роби, а все з викрутасами. Оце я тебе підучив трохи, а що й сама вигадай, — казав отець Іван і з тим пустив бабу в оборот.
Ну що ж!.. Спочатку діло йшло погано. Насамперед, ніхто не підозрював, що баба Секлетина "знаюча", отже, ніхто й не кликав. Коли, при випадку, бралася сама, то теж якось... І вправи не було, й пригнічувала свідомість, що ти ж, властиво, дуриш людей. Отже, на початках небагато хліба наїлася Секлетина з батющиної навуки.
Поміг випадок. Покликали Секлетину до дитини, що "вже відходила". Це була криза. Баба пошептала, поплювала й насмілилась, скільки могла, авторитетним тоном сказати: "Буде здорове".
Сказала й сама злякалася, хоч добре знала, що в разі виграшної виграє все, а в разі програшної не програє нічого. Завжди можна звалити вину на дорослих, а, зрештою, все ж є в запасі першопричина всіх причин — Господь Бог.
Але, на превелике здивування усіх, і, насамперед, самої Секлетини, дитя видужало. О!.. Це вже підняло авторитет Секлетини. Та як же! Усі бачили, що дитина вже була на божій дорозі, а баба Секлета пошептала — і дитя виправилось! От тобі й баба Секлета! А я й не знав, що вона знаюча.
Це був поворотний пункт у практиці Секлети. Вже частішенько почали її кликати. Випадок хотів, щоби число добрих результатів перевищило число поганих — і баба Секлета увійшла в славу.
Чи то вона масажем надолужувала, чи відкрила у собі здібність якого гіпнотизування, а тільки результати для всіх видимі. Кличуть бабу вже й на другі села. Оправилася наша баба, споважніла, рухи стали певнішими, повільнішими. А секрет її могутності знають тільки двоє: вона сама й отець Іван. Бо він не сказав навіть жінці, будучи певен, що , якби одкрив їй секрета, в
той же день знала б половина села.
Так от тепер, коли захворів сам отець Іван, матушка й почала його вговорювати закликати Секлетину. А батюшка не хоче!.. Вже матушка й так, і так — ні! Не хочу й не хочу!
Але матушка теж була доброго роду і вирішила таки дошкребти до кінця. Пиляла зранку й до вечора.
— Ой заклич!.. Ой заклич!.. Он у Хоменка дитину виправила, що вже от-от кінчатися мала дитина! І у Коржа дівку відшептала. І на хуторах скільки людей спасибі кажуть. Ну поклич, я тебе просю. Що тобі такого? Як не поможе, то й шкоди ж не буде. Це ж не те, що лікарство яке сильне пити. Що п’єш його, а не знаєш, на який світ воно тебе гонить. А тут діло видно: помогло — слава Богу, а не помогло — шкоди нема. І вона не то що там із нечистою силою знається чи як — ні! Вона все по-божому. Кажуть, як шепче, то все чути, як мати Божа з Сусом Христом стрічається...
Ще б пак — отцеві Йвану цього не знати!..
Та скільки не старалася матушка, скільки не товкла, а попа свого подужати не могла. Як затявсяТ-Аж дивується матушка! Що її чоловік завжди такий покладистой, а тут дивись ти!
Але коли хвороба затяглась, і отець Іван стратив уже й голос, надумала матушка обійтися й без дозволу. Пішла сама до Секлетини.
І диво-дивенне! Секлета теж не хоче йти!
— Куди хочете, матушко, піду, але тільки до вашого батюшки не піду!
— Та що ж він таке зробив, що ти його так зненавиділа?
— Хай Бог милує, щоб я батюшку зненавиділа!.. Молюся я за них і за їхню добрість день і ніч, але тільки до них не піду. І не силуйте, матушечко, не піду.
І як не билася матушка: не піду та й не піду. Ну що це з ними з обома сталося? Той в одну душу — не хочу кликати, а ця мало не плаче — не піду!..
Та матушка була хитра і рече собі в серці своїм: одурила я батюшку — одурю й бабу! Та й каже задумливо:
— Жаль, жаль, що ти не хочеш...
