Тарасик - Хоткевич Гнат

До тебе, а ти мовчиш. І чого ти все мовчиш, Тарасе?

Тарас знизує плечима. Це має означати — я не мовчу, а так... нема про що говорити.

— Чудний ти таки хлопець, їй-богу... І нічого в світі у нього не допитаєшся!.. Я вже й так, я вже й так... Чи тебе бито, чи тебе прогнато, чи чого ти такий мокрий та обтьопаний?.ГА скажи таки, Тарасе, чи ти ходиш коли дорогами, а чи тільки манівцями? Коли ти ото до нас прийшов, як ти йшов?

Усмішка освітила Тарасове лице.

— Я ж жив три дні у лісі... А звідти, як ото став дощ, пішов лісом, потім ріллею, та через Гарбузів яр, та через левади, та могилками...

Катря сплеснула руками.

— Матінко! Та чого ж тебе носило такими світами? То ж то й прийшов ти такий! Та впав грудочкою та й заснув. А я як заглянула в голову, а там — як у свинячому стегні!.. Ой ли-ишечко.

І ото говорить, говорить... Порається і говорить, говорить/А Тарасові гарно слухати. Навіть не зміст, а просто процес говорення. Якось лагодить і уколисує. Мов хто любий рукою ласкаво проводить по лиці.

Та й зміст. Не про воли та корови, й не про підсліпуватого Хведька, що побився із жінкою на цвинтарі, а все про нього ж, про оцього самого хлопця, що його звуть Тарасом.

— І чого воно так, Тарасе, що хто не погляне на тебе, так тільки головою хитає? Не сподіватися з нього, кажуть, чоловіка... І Антін мій теж. Не вистербає, каже... А я думаю, що ти ще... ну, як сказать?.. Ну, ще нічого... Он ба який ти тепер!.. Прямо хоч куди молодець. А що вони тобі не платять, так ти ж іще хлопець, маломощний і до роботи до їхньої ще не привчився. Мо’ на той рік і положать тобі що... А там, дивись, підростеш, — і більшенько дадуть.

А Тарасові байдуже. Не платять, ну й нехай не платять. А плататимуть, нехай платять.

— Я батюшку знаю. І матушку знаю. Вони гарні люди. Я так думаю, що по-нашому, по-хрестянському ділу ти, мабуть, ніде не знайшов би кращого приюту, як оце у батюшки. Не кожний і хазяйський син живе так, як оце тепер ти живеш.

Наше хрестянське життя яке? У грязі, у гною... А ти он ба’ який зараз! I одежина чистенька, і на виду наче поправився. А що робити треба, так це де б ти не був, то все одно робити треба. Без цього не проживеш.

І торохтить, торохтить, торохтить... Коли вона така торохтюча стала? Дома наче не була така. У Тараса появляється навіть якась посмішка на устах — мов доросла людина слухає оце дитячого щебету.

Батюшка хазяїновиті. Мо’ коли й нагримають на тебе, так без того ж ніззя. А в мужика хіба б тобі лучче було? Овва! Тагм ти, брат, і налигача скоштував би й істика. Ні, таки добре ти зробив, Тарасе, що пішов до них жити. А вже матушка — і-і-і!.. На світі добра людина! У такої господині гарно й служити. А що вже за харчі, так жалуватися нічого. Правда ж?

А Тарас і не міг сказати чи правда чи ні, бо якось не застановлявся над тим, що він їсть.

— Роботи тяжкої тобі не дадуть, але ж бо й сидіти дурно не дозволять. Бо в них таки хазяйствечко слава Богу. А що жити у них гарно, так і я скажу, що гарно. Ні лайки ти в їх домі не почуєш, ні бійки, ні гульбища. Чисто, гарно, окуратно... А якби був у кого з мужиків — начувся б, і набачився. Та лаються, та б’ються, та псякуються — ой, Господи!.. Я, Бог милував, того не зазнала. Ми з Антоном он скільки вже прожили, а я й слова поганого від нього не чула. Ні, хвалить Бога, мені ще гарно випало...

Тарас устає з лави.

— Куди ж ти?

-"Кобилу піду напувати до Нечитайлового ставка.

— Підожди, я тобі хоч гостинця дам.

— Спасибі, — і піде. Як прийшов, так і пішов. Катря тільки плечима здвигне — чудний таки у неї брат.

XXVI

Прийшла весна. Роботи побільшало. І в полі, і в саду, і на вгороді.

Отець Григорій наймав людей зрідка й неохотно, хіба в самім крайнім випадку. Більше норовив використати всякі обіцянки.

— Семене! За тобою довжок там невеличкий.

— Знаю, знаю, батюшечко... Ну коли ж невправка!.. І своє ж стоїть.

Так, так... Значить, як попові, так можна й на Пантелимона під ярину виорати?

— Та ні... чого ж там на Пантелемона... Я зберусь.

На літо приїхав Ясь. Це він уже скінчив бурсу й лагодиться до семінарії. Помочі з нього в хазяйстві ніякої. Один тільки раз отець Григорій попробував використати сина та й то невдало.

Сливи ранні уродили у отця Григорія. Жовтий марабель чи як там він їх називав. Любив отець Григорій садовину й звідусюди збирав добрі щепи.

Оці сливи вродили у отця Григорія вперше, ніхто їх тут не знав і отець Григорій надумав поторгувати.

— Пошлю їх до Шполи на базарь. Там їх із руками одірвуть. Таких же слив там зроду й не бачили.

Матушка не радила.

— Е, господинку... Я вам не совітую. Хрукта ніжна, дорога далека.

— Нічого! Соломки підмостимо!

І охота ото корчмарів шполянських годувати? Бог зародив уперше, це щитається на всякого долю. Що самі б покушали, а що добрим людям розіслали. Наші тато покійні то перший урожай з дерева повсігда людям роздавали. У них і молитва була така: роди, Боже, і на роботящого, і на проходящого, і на вкрадящого.

Але отець Григорій був зовсім іншої вдачі: на проходящого нацькував би собак, а вкрадящому поперебивав би ноги, може, навіть власноручно.

— Не хочете людям роздати, то хоч свиней погодуйте та собак — все ж хоч яка-небудь польза буде. А то так пропадуть.

Але отець Григорій на всі ці доводи відповів тим, що звелів лагодити воза. Хотів підтримати свій чоловічий авторитет.

Матушка замовкла й тільки запитала:

— А хто ж поїде? Самі?

— От іще що вигадала! Хіба мені це пасує? Ясь із Тарасом.

— Ото ще лучче!.. Та вони ж діти обоє!

— Да, да... Малюточки! Нехай Ясь привчається хазяїнувати. В семінарії хіба довго? Раз-два — й скінчив семінарію, пожалуйте на роботу. І як не будеш практичний, як не будеш уміти жити — у злиднях калататимеш вік, у злиднях і до гробу зійдеш.

Закликав Яся з Тарасом і прочитав їм цілу лекцію. І як їхати, і як продавати, на якого покупця звертати увагу, а на якого ні, скільки правити, скільки й як уступати і нарешті той мінімум, нижче якого ні в якім разі не спускатися.

Ясь радів поїздці. Йому імпонувало те, що от він буде торгуватися, брати гроші, давати здачу. А Тарас якось не почував особливої радості. Хіба тільки що от проїдешся, людей побачиш.

Звечора все наготовили, спакували; отець Григорій побудив серед ночі своїх фурманів. Поїхали.

Ранок був прекрасний. Пташки щебечуть. Люди дорогою йдуть, їдуть. І наші хлопці обоє веселі. Тарас надумав угостити Катрю сливами.

— Як будем їхати через Діброву (це до писаному село називалося "Зелена Діброва", а селяни просто називали "Діброва"), так я заскочу до сестри, трохи слив їй віднесу — добре?

Ясь то й згодився, але чоловік, як то кажуть, стріляє, а пан біг кулі носить. Коли заїхали наші хлопці на Нечитайлову греблю, дошка в місточку провалилася й віз похилився на один бік. Та так невдало, що сливи посипалися у воду.

Воно то й неглибоко, курці до коліна, але грузота — ноги не витягнеш. І вийшла картина така.

Кобила стоїть, помахуючи своїм широким хвостом, сливи лежать янтарною купкою на дні ставка, наші хлопці стоять і безрадісно поглядають один на одного; а над тим усім — сонце. Те саме, що освітлювало й Марафонську битву.

Оглядаються хлопці — чи не іде хто, щоб домогти поставити воза. Як на ту біду, нема нікого. Попробували власними силами — мало каші їли.

— Біжи до отця Лободи. Попроси, щоб наймита вислали, — розпоряджається

Ясь.

— Чого ж я побіжу? — резонно відповідає Тарас. — Ти хазяїн, ти й біжи. Мене, може, й не послухають.

Ніяково Леєві. Знає він, що почує і на свою адресу, і на адресу батька, але нічого не поробиш — треба йти.

Як і сподівався, у отця Лободи говорили, не стісняючись, те, що думали.

— Це все скупість отця Григорія, — казала матушка.

— При чому тут скупість? Ти ж чула, що місток обломився?

— Місток... Якби держав наймита, як полатається наймит, так і місток би, дивись, не обломився. А то держить хлопця за так гроші й думає, що то вигодно. А воно, правду кажуть, що скупий два рази платить.

— Отець Григорій не скупий, а розщотливий.

— Чи не розщотливий, коли хлопців виправив із такою продухтою! Це ж слива, а не обручі! Та ще й рання слива. Ти її на подушку положи, то вона вже зімнеться, а то ж везти таку дорогу. Та ще хлопцям!

На ставок пішло все населення попівського двора. Сам отець Лобода для диригуючих функцій, наймит для фактичного прикладення фізичної сили, матушка для заповнення всіх проміжків мовчання безугавним лопотанням, і наймичка для обсервації й асистенції.

Кой-як витягли воза, поставили його на дорогу, а Тарас із Ясем почали витягати сливи. Наймит кидає зрідка дотепи, наймичка прискає зі сміху, матушка бідкається й пробує давати поради, а батюшка просто махнув безнадійно рукою й пішов.

Хлопці позакочували холоші й бродять. У ставку грузько, ногу засмоктує зразу, отже треба її витягати й ставити на друге місце. За пару хвилин вода зробилася чорна й густа, як дьоготь. Слив не було вже видно. Хлопці налапували їх навпомацки, виходили на трохи чистіше місце й полоскали "продухту", а потім клали на віз.

Процедура забарна, що й казать. Ускладнилося ще тим, що під кінець із води зробилася одностайна гуща, як кисіль, де вже абсолютно нічого не було видно.

А тут, як на біду, то не було нікого, а то віз за возом, віз за возом і їдуть і йдуть люди. Та кожне стане, та кожне подивиться, подасть репліку, від якої аж у пупі свиндить.

— А що це ви, хлопці, самі бовтаєтеся? Ви б і свиней присогласили!

— Та то ж вони сливи збирають.

— Сливи? Дивись ти!.. А я досі й не знав, що у Нечитайловому ставку сливи родять!.. Ну, як урожай? Нічого?

— Ото ж, ма’ть, думка й на базарь іще везти...

— їдьте краще, хлопці, додому та вивертайте у саж.

Хлопці вже втратили орієнтацію й топталися по сливах.

— Ой!.. Я на сливи наступив!..

— І я!..

Витягали продухту всю обліплену болотом, а мити було ніде, бо весь невеличкий ставок уже був одною чорною калюжею. Рішили пошабашить.

Повилізали, кой-як пообливали ноги. Штани, сорочки, навіть брилики —все було позаляпувано. На Тарасові ще не так помітно, бо він у робочій одежі. Поглядають хлопці один на одного:

— У тебе на носі грязюка. И на щоках.

— А в тебе вся пика!

Тарас витерся рукавом, грязь розмазалася полосами, й він став подібним до якогось татуйрованого дикуна.