Тарасик - Хоткевич Гнат

Давай ми дошукуватись. Аж воно просто: кухар одним і тим же ожугом мішав і кашу в казанку, й вогонь у печі.

— Оце й обід увесь. Ти вигадуєш-вигадуєш, щоб хоч шматочок хліба зоставити на підвечірок, бо їсти ж захочеться, а до вечері до-овго!.. Ой до-овго ж!..

— Та тобі що? — вмішується сусіда. — Ти ж майстер був! Він знаєте, — оповідач звертається до всіх, — він так хапав галушки, що за ним ніхто, було, не поспіє!

А ти шкварки ловив хіба гірше? Як подадуть кашу із шкварками, то візьмеш чи не візьмеш ложку, а він уже шкварки похапав!..

Сміються товариші. Тепер смішно, а колись і до чубації діло доходило.

— Оцей нашої біди не знав. Кватерник був, сякий такий.

— А ви думаєте, як кватерник то що? І ми так само не доїдали.

— Ну, так та не так. Та й чистіше. Чи таки на десять-п’ятнадцять душ зварити страву, чи на двісті. Наїдяться бісові кватерники та ще й піддражнюють: ви, кажуть, яко син блудящий, годуєтеся "от рожец, яже ядяху свінія".

— А не ви хіба нам приспівували взамін:

Кватерники з мервами —З’їли суку з червами!

Сміються попи. Весело згадати й біду молоду. Або оті дні, коли наступають свята й кожне сподівається, що от-от можна буде поїхати додому.

— Вже заздалегідь не раз верстов і п’ять пробіжиш по тій дорозі, де буде домашня підвода їхати. Хоч подивишся, куди шлях до рідного села... А в день розпуску!.. Ворота тільки рип-рип — їдуть селянські вози!.. А нашого нема!.. Ой, Бо-оже ж мій!.. Вже й обід, а нашого нема! Вже й вечір, а його нема!.. Господи... Та що ж це трапилося? Тут і сльози, тут і одчай — тут і чого хочеш!..

Весь двір семінарський заставлений рядами селянських возів. Коні хрумають: чиї обрік в опалках, сіно, а чиї й просто згонини. Бігаєш між тими возами, придивляєшся — нема! Якби приїхала, то й спав би оце на возі, а тут нема...

-1 не спиш, було, цілу ніч. Аж удосвіта ри-ип ворота. Наш титар!

— Ой дядечку! Чого ж ви вчора не приїхали?

— Та то другий розговор, а от як у вас усе готово, то сідайте, та й їдьмо.

— Еге! Добре було вам, паничам, що за вами батьки субакви посилали. А як моя мати прийшла зі мною за триста верстов та впала в ноги смотрителю, просячи, щоб не дуже обіжав, та й пішла. А я зостався. Та нема ні титарів, ні підвод. Та як подивишся, що до других вози приїздять, а хлопці раді, веселі, сідають — "прощай" кричать, а ти зостаєшся в тій же проклятій бурсі, з тими ж клопами й з тою ж кашою! Ех, гірко тоді на душі!.. Думаєш собі: та чим же я гірший від тих паничиків, що їм усе, а мені нічого!..

— Хіба ти один такий був? І ми, брат, не знали підвод, а міряли дорогу власними ногами. Оце як надходять свята — не доїдаєш уже хліба. Що й так скупо, а ти ще уриваєш, щоб сухарів насушити. А як прийшли свята, палицю яку кращеньку виріжеш — і гайда!

Весело! Чуєш себе, як птиця, що вирвалася на свободу! Ідемо великим гуртом, бо нас багато піхотинців. Зараз музика вперед — як дьорнуть марша хто на чім подав! Хто співає, хто танцює, хто так просто кричить. От кричить собі та й годі!..

Та були не тільки самі добрі спомини. Дехто згадував семінарію не зовсім охоче. Це особливо новіші священики.

— Страва для жолудка була погана, але страва для розуму, на мій погляд, іще гірша. Що ми виносили з семінарії? Нічого!.. Скільки часу ми тратили на саме дурацьке переписування лекцій, на зубрячку!..

— Я би сказав, — додає другий, — і це ще не яке зло. А от що виховували нас погано — от!.. Грубо, дико!.. Для учителя ти був "червь, а не человек". Наш архімандрит до нас інакше й не звертався, як "і-і-і ты скаті-іна!" Хіба ж диво, що ми на таких учителів дивилися з-під лоба, не довіряли їм, вважали за найвищий подвиг як-небудь насолити учителеві? І чим гіршою була пакость —тим радісніше на душі у семінариста. А начальство — поощряє шпіонство, доносительство, б’є немилосердно, не зупиняється навіть перед муками... Ясно, що така школа могла виховувати тільки грубих, жорстоких людей!..

— Ні! Незгоден я з вами, отче! — вмішується старий священик. — То все правда, що ви кажете, але я не сказав би, що школа до решти заглушувала в нас усе добре й гарне. Шкільні роки присипляли нас, але не вбивали. Десь глибоко в душі семінарист ховав іскру добра, вона тліла глибоко, і коли кінчалося навчання та іскра розгорялася і в наших душах прокидалася людина. А потім'ми ставали до роботи, женилися, робилися самі батьками — й де дівався той дикий бурсак?

Його не було! І всі наші діячі, всі духовні, що справді працювали для добра народу — хто вони? Це ті ж бувші бурсаки, а ми ж хилимо перед ними голови. Я скажу більше! Погана, дика була наша бурса, але вона випускала людей, які потім чесно і з посвятою несли труд свій. А тепер — і вилки дають, і б’ють менше, але не зустрічаємо ми хіба священиків, що одягнеться по-франтовському, а на селянина, як на бидло, дивиться. "Мужік дурак! П’яниця і нєгодяй!" Сам він нєгодяй, прости Господи мою душу!..

Старий хвилювався. Видимо мав конкретні випадки подібного характеру.

Підіймалися суперечки. Були голоси за, були проти, але фактів недбальства й відчуженості сучасних молодих ієреїв від пастви було багато. Старі священики перемагали на цім пункті.

XXIII

Тарас стояв на порозі й спочатку не смів увійти до хати. Але все, що він чув і що бачив, було таке цікаве і незвичайне, що він посувався, посувався, аж опинився серед гостей. Слухав, як гомонять батюшки, дивився, як поводяться гості, спостерігав.

"У нас парубок як лясне дівку долонею по спині, а вона тільки вихилиться та зарегоче. А тут — он панночка упустила хусточку, так штук із п’ять парубків кинулося підіймати. Та все "ізвіняюсь" та "пардон".

— Отець Григорій підійшов до Тараса і півголосом сказав:

— Чого ти тут рота роззявив? Іди до свого діла!

Тарас сконфужено вийшов, але став таки на порозі. Молодь тиняється, мов зв’язана. Студентові хочеться бути "душой общества", але що він той же попович, то особливого нічого вигадати не може. Єпархіалки, мов дикі козочки, тримаються табунцем і стараються не вилазити наперед. Перезрілі діви бояться показати надмірну розв’язність і тримають губки на шнурочку та й взагалі під ядучими поглядами і своїх, і чужих мамаш почувають себе, мов пришпилені булавкою козявки на колекційній дошці. Знають, що дома почнеться вп’ять одно: та ти така, та ти й сяка... та ти не вмієш хлопця до себе приманити... он ота — куди їм проти нас, а вийшла хоч за диякона, а вийшла... а доки ж ти сидітимеш на батьківській-матерйній шиї... І так день-у-день, день-у-день... Не до веселощів тут і не до забав, коли безнастанно гризе одна думка: та невже то навік?..

Отець Іван пробує розворушити молодь.

— І господи, як я подивлюсь на вас! Ну чого б ото мовчки вештатися по хаті? Та же можна або співать, або танцювать, або гадать.

— Де вже їм гадать! — обзивається бойка, хоч і немолода матушка. — Тепер щось і не в моді гадання. А от як, було, в наше врем’я, коли я ще дівувала, так і-і-і...

І вогники якісь блискають у пригаслих очах — мабуть, є що згадати при тих гаданнях...

— А під що ж танцювати? — обзивається хтось із молодих.

— Під що? А під язик! — і отець Іван починає триндикати.

Але під язик танцювати не довелось. Приїхав Штанько!.. Сам Штанько! Права рука пана Димовського. Великан на зріст, басило і людина весела. Він привіз із економії кларнетиста — так дід марш і до хати увійшов.

Здавалося Тарасові, що музика мусить оживити молодих людей. Пригадував, що робиться у корчмі, коли явиться музика. І крики, і тупіт, і не треба нікого припрохувати та затягати до танцю. А тут... чудні вони якісь, оті пани!.. Попритулялися до стін та й стовбичать. А дехто так і просто втік, стоять за спинами гравців у карти і безсмисленно дивляться.

Отець Іван підхопив якусь епархіалочку, вийшов на середину кімнати, закинув голову вверх, тупнув ногою і став у позицію. Публіка оживилася — цікаво ж подивитись, як піп танцюватиме.

— Та ба’ — сказав отець Іван і мімічним рухом показав на свою рясу.

Усі розреготалися.

Кой-як зладилось дві пари до танців. Деякі панночки побігли до картяних столів закликати своїх братів, але помимо того якось не ладилось. Одне вміє одне, друге друге. Музикант знає, так танцюристи не знають, або навпаки. Особливо важко йшли легкі танці.

Тарас дивиться — і йому досадно. Ех, якби оце наш Денис тут був!.. Як вистрибнув би насередину, як пішов би вибивати, так хіба ж так? Він би їм показав, як танцюють!

Потім приходить в голову думка: "А ти чи міг би отак вискочити насередину та вдарити гопака?"

Ясно, що ніколи й незащо в світі.

"А загалом — чи вмієш ти танцювати?" — знову спитав сам себе і не міг дати точної відповіді.

Вийшов до передньої і там на якихось двох аршинах місця почав викидати коліна. Музика з залі була непідходяща, тож підтпрунькував сам собі на губах і йшов то навприсядки, викидаючи ноги, які кожного разу билися то об скриню, то об топчан. То дрібно вибивав закаблуками, то вивертав ноги і, на диво, чув від усього того якусь радість.

Йому здавалося, що ось стоїть Оксана, а він, звинний на меткий підходить до неї й кличе у танець. Вона зрушується з місця, як горличка, пливе, дрібно перебираючи ніжками. А Тарас коло неї... а Тарас коло неї... І вужем зів’ється, і до стелі аж підстрибне!.. Гоцаца!.. Та все ближче... та все ближче...

...Аж ось гукнув гнівний голос о.Григорія:

— Чи ти не сказився часом? Дивіться на нього! Матушка голову зломила, його шукаючи, а він витанцьовує тут! Біжи скоріше до матушки.

XXIV

В залі молодь грає "в почту". На двох кінцях кімнати поміщаються кавалери й баришні, називаючися різними іменами населених пунктів. Посередині хати стоїть із зав’язаними очима цибатий семінарист, розчепіривши руки, мов вітряк. І от чути:

— Іде почта з Кирилівки у Париж!

"Кирилівка" і "Париж" біжать з двох сторін, щоб помінятися місцями. Бігти треба мимо отого "вітряка", а він їх ловить. Кого піймає — ставить на своє місце.

— Іде почта з Нью-Йорку до Звенигородки!

Отець Іван і тут вірний собі. Викликав старичка священика під тим предлогом, що його шукає отець Григорій, і пустив мимо "вітряка". Верзило

довший час не міг ніхто піймати і з криком:

— Ага! Попався! — схопив старого попика. Загальний сміх покрив усе, а отець Іван уже втік.