Тарасик - Хоткевич Гнат

Потім підтягнув пояса на кожусі, дужче насунув шапку на вуха, сів у сани й кинув —цілком, як покійний тато.

— Ну, прощавайте.

— Щасти, Боже, на все добре.

— Дивись же, Тарасику, обережно! — кричить Ксенія Прокопівна. І ще щось кричала, але Тарас вже не чув.

Денисенко дожидав за ворітьми. Пустив свого коня вперед.

XX

До Богу слава заїхали без усяких пригод.

Містечко почалося селянськими й міщанськими хатками, садочками, городами. Ближче до центру почалися єврейські будинки, поставлені без якого порядку, то криво, то косо — як кому подобалося. Ні коло одного з них нема огорожі, нема двору, нема сліду яких господарських будівель — сараїв, комір, хлівів тощо. За все те правив сам будинок.

Центр містечка — ринок. Це величенька чотирокутна площа, забудована з усіх боків заїздами й дерев’яними крамницями. Чим ті крамниці торгують, визначити трудно, бо там є все. Речі для продажу розсипані, розвішані, розкладені і то, звичайно, гірший товар, бо кращий переховується під прилавками, в підвалах. Тут же маленькі столики, де йде ще дрібніша торгівля.

Але головна комерція це в будинках довкола площі. Всі ці будинки однакові й побудовані за єдиним архітектурним планом. Різниця тільки в розмірах.

Це чотирикутник з вузькою стороною (фасадом) на ринок. Посередині фасаду ворота і критий в’їзд, що ділить будинок на дві частини. Одна — це кімнати для приїжджих, так звані "номери". З тих номерів тільки один виходить вікнами на вулицю, решта — в стіну сусіднього будинку, а будинки стоять один від одного на аршин, на півтора.

По другім боці в’їзду — шинок або крамниця. В стіні пробито на вулицю дірку, ніби вікно без рами; дірка зачинається віконицею, а коли цю віконицю опустити — вона править за прилавок. Така крамниця є в кожнім без виїмку домі, бо всюди чим-небудь торгують.

Це все передня частина будинку. Друга називається стодолею, а в дійсності — це величезний сарай з ворітьми навпроти в’їздних воріт. А в тім сараї — чого тільки нема! Тут і дрова, тут і вози приїжджих людей, вздовж стін ясла для скотини, тут же стоїть і хазяйська скотина, тут же кури, гуси. Сюди ж викидається сміття, виливаються помиї, бо на вулицю далеко нести. Серед липкого бруду й калюж хрюкають свині.

По вулиці вздовж усього будинку йде призьба. Тут цілий день сидить господар, чекаючи приїжджих. Над призьбою широке піддашшя. Воно боронить господаря літом від дощу, а зимою від снігу, отже, дозволяє йому трудитися цілий рік в усяку погоду.

Коли наші подорожні в’їхали до ринку, їх оглушив джеркіт, що висів у повітрі й наповнив просторінь, мов бджоляче гудіння. З усіх боків устремилося до них торгове і всяке інше населення, але, переконавшися, що поживитися тут нічим, одразу відхлинуло назад. Денисенко покрутив головою.

— Воістину: умножу племя твоє, аки пісок морський.

Переночували наші в однім з таких заїжджих домів. Тарас відвик уже від паразитів і довго не міг заснути — щось кусало.

Роздумував про Яся: який то він тепер. Знав його, як поповича, але між ними тоді була занадто велика дистанція. А тепер? Якось не було в Тараса свідомості свого наймитівства, й він сподівався побачити в Ясеві товариша. Як тільки вздрить Ясь Тараса, непремінно крикне:

• О! Здоров, Тарасе! Так це ти тепер у нас служиш?

— Та у вас же.

— От і добре! Будемо разом книжки читати.

Сядуть і поїдуть. Ясь буде оповідати, які там у них порядки у школі, які навуки проходять. Це ж тобі не Кирилівка, а Богуслав!

Ранком поїхали до школи. Двір величенький. Якийсь чоловік іде. Денисенко з достоїнством гречно питає:

— А будьте добрі, чи не можете сказати, де тут кирилівський панич?

А кирилівський панич вже летить скільки духу!

— Ось, ось я!.. Ось!..

Він і йому подібні не сплять уже з самого світанку. Кожне виглядає, чи не покажеться знайома subaqua1.

— Це ви, дядьку? (А як звуть — забув).

— Та я ж... Здоров, Ясю! Оце тобі й письмо. А поїдеш додому з Тарасом, бо мені далі треба їхати.

Ясь поглянув на Тараса. Побачив кожух, шапку свою.

— А ти хіба у нас служиш?

Це були ті самі слова, які надумав собі й Тарас, але всю музику, кажуть, робить тон. Той тон був особливий, а музика звучала: я ж таки панич, а ти наймит.

Тараса це різнуло, й він заховався у свою візницьку повагу. Хоч ти й панич, а коней не тобі довірили, а мені!

Та все ж у дорозі хлопці розговорилися. Тарас цікавився бурсацьким життям. Ясь охоче розповідав. Він, як синок небідних родичів, жив не в бурсі, а "на кватері", трохи в кращих умовинах — і це наповняло його (і його товаришів "кватерників") гордістю. Ясь великоносився і одзивався про бурсацьке життя з презирством.

У нас хіба ж такий обід? У них борщ та каша, борщ та каша. А в каші більше мишачого, ніж крупів. М’ясо дають зрідка та й то таке, що на базарі вже ніхто не хоче його брати. А в нас! — і йшов перелік, що міг би їсти кватернйк, хоч не завжди це було те, що він їв у дійсності.

Тараса менше цікавило, що їдять — він усе допитувався, яка там наука. Але, власне, про науку Ясь мало міг сказати, бо відносився до неї із справжнім бурсацьким презирством.

— Та ну її к чорту ту навуку. Вчиш-вчиш... — і Ясь безнадійно махнув рукою. Все одно, мовляв, усього не вивчиш.

— А він розкриє книжку: "Ану кажи — "из соблюденных в церкві!" От і думай, де воно?

— А як ви вчите уроки? Самі, чи хто показує?

— Який там чорт показує? Оце вивчиш та до товариша: "Ану зарви мене". Ну, він і зарива.

— Як "зарива?"..

— Ото дурний!.. Та так же й зарива. Кади — "із соблюденных в церкві"! Як зможеш паляти далі — бсії, а не зможеш пезсії. Ну, та в мене завжди 8ск, —хвастонув Ясьо.

— Невже завжди знаєш?

— Ну-у! Таке скаже! Хіба можна все знати? Просто принесу хліба та сала авдитору — от він і ставить 8ск.

Тарас переконався, що й у Богуславі такий же порядок... Мабуть, і по цілім світі.

— А вчителі у вас б’ються?

— Ого! Ще й як!.. Теодорович, так той б’є кістяшками. А щоб не боліло самому, заливає воском. Віск затвердне, то так боляче! Ну, та й ми ж йому! — і Ясь розреготався.

— А що ви йому? А що?..

— Та він же товстий дуже, оцей Теодорович. Як прийде, то так і шльопне у крісло. А ми раз і вправили йому голку. Ех, як підскочить!

Ясь щиро реготався, як щиро, мабуть, сміялася і уся бурсацька громада, поки не заплатила слізьми.

— А то ще товщий є! Мадаревич! Ну, той не б’ється. Він як приходить, так ми йому насамперед співаємо стихіру "Од восток сонця на запад". А потім по пузі його гладимо, а він лю-убить! Як кіт очі жмурить. "Ох і пузо ж у вас, отче!.. От якби мені таке!" А він ра-адий!.. Сміється.

Все ж багато цікавого довідався Тарас із життя містечкової бурси. Так, наприклад, існувала там цілком невідома Тарасові традиція дня "розпуску". Оказується, що в цей день бурсак має право робити майже все, що йому угодно — і не підлягає карі. Навіть коли виб’є вікно.

— Я аж три вікна на розпуск вибив! — хвалився Ясьо і гордо поглядав на Тараса.

Особливо в цей день тріпотіли донощики начальницькі, ябедники. Вже зарані такий чув не раз:

— Ну, підожди ж ти! Я тобі на розпуск покажу.

І в день розпуску всіх таких бурса била. А скаржитися — річ безнадійна: в день розпуску начальство жадної скарги не прийме.

Додому доїхали благополучно. Матушка стояла на ганку: вона, мабуть, із самого ранку там виглядала. Притуливши долонею очі, дивилася на дорогу. Побачивши сани, як двадцятиліток, збігла зі сходів і кинулася назустріч.

— Ясюню!.. Голубчику!., крикнула, вдала в сани і обіймала там купу баранячих шкір, повстей, ряден, під якими там десь глибоко було те, що вона називала Ясем.

І зажив Ясьо дома, як вареник у маслі. їв, пив, спав, витівки всякі витівав. Часом Явдошку вже припирав де у темному кутку та хапав за пазуху. Явдошка пищала, але потихеньку.

Матушка не мала більше й клопіту, як годувати сина.

— Оце тільки й його, що в батька-матері виспиться та наїсться. Бо як піде до семінарі! — о-о-ой, рятуй мою душу!.. Ох, ця семінарія!.. Як здумаю про неї, так аж у кістках мені похолоне.

-1 чого б воно холонуло? — вставляє отець Григорій. — Що ж він там один буде, чи як? Усім однаково. Чи, може, б ти хотіла неуком його зоставити? Про мене не посилай — не то до семінарії, а й до школи. Віддамо у підпасичі.

— Та я не про те... а що там же б’ють...

— Ну так що? Без того не можна. Били й нас колись, а отже люди вийшли й шматок хліба їмо. Ти от краще скажи, чи будемо ми на третій день кого кликати, чині?

Третій день Різдва — то був день прийняття у Кошиців. І це було так же неодмінно, як і саме Різдво. Отже, якщо запитував отець Григорій, чи будемо кого кликати, то це тільки так: і він, і матушка знали, що будуть. Як-не-як, а живеш між людьми, треба і у них бувати, й до себе вряди-годи кого закликати.

1

слово семінарської творчості: sub — під, aqua — вода, subaqua — підвода.

XXI

Готування до празника почалося заздалегідь. Властиво кажучи, воно розпочиналося зараз же після відбуття попереднього празника. Привозилася риба — це ж треба підсушити, на празник здасться; коптилося м’ясо — з розрахунком на празник; передвоювалася горілка, наливалася наливка — все з тою ж думкою.

І чим ближче до празників, суєта ставала більшою. Матушка не знала спокою ні вдень, ні вночі. На кухні в неї вже й помічниця об’явилася, і та з ніг збивається. Про Тараса й говорити нічого — він зовсім затурканий. Навіть батюшка вносить свою долю, хоч і дуже скромну, в домашню суєту.

От Хаїм приносить замовлене барильце горілки. Але править нечувану ціну — вісім копійок кварта.

— Чи ти не здурів, Хаїме? Та що ти говориш? Та я й родився, й хрестився, а такої ціни не чув?

— Ну, не чули, так що я на те пораджу, а тільки ви самі знаєте, як тепер усе дорого. Ми платимо панові за оренду ви знаєте скільки? Дай, Боже, вам стільки грошей мати, скільки ми панові платимо оренди.

Отець Григорій торгується, як мужик, але Хаїм видержаний продавець і не уступить нічого. Не уступає й на пиві — п’ятнадцять копійок за двійне відро бере! Меду вареного взяв отець Григорій. Хаїм пропонує ще й вина "для дам", але отець Григорій і руками замотав.

— Зроду у нас того не водилося, щоб вино пити. Це якби я своїх гостей вином почав напувати — сказали б, що я перший багач на всю округу.

— А хіба це погано?

— Ні, не хочу.